Виставу за п’єсою Еріка-Емануеля Шмітта поставив Ігор Грінберг, художник — Олег Луньов, костюми — Христини Корабельникової.
Головний герой цієї комедії — французький філософ-енциклопедист Дені Дідро. Той самий Дідро, котрий у знаменитому трактаті «Парадокс про актора» стверджував: «Шоб розчулити глядача, сам актор мусить бути позбавлений розчуленості...» Цей парадокс — хрестоматійний.
Втім, Дідро не казав, що люди, які створюють спектакль, передусім режисер і художник, мусять бути байдужими до своєї роботи, до її сенсу, до тих, з ким її роблять, і до тих, для кого її роблять? А від цієї вистави враження якраз отаке. Сценографія здається випадковою, незавершеною, недодуманою. Костюми навдивовижу незручні. Мабуть, вуличні ряджені почуваються комфортніше в одежі ведмедів та сніговиків, аніж артисти в цій виставі, де що не костюм — то знаряддя для моральних і фізичних тортур. Та й самі актори здаються тут покинутими напризволяще наодинці з текстом та обставинами.
Це тим більш прикро, що в ролях — артисти, яких любить публіка: Сергій Детюк (Дідро), Ірина Мельник (Анна-Доротея Тербуш), Тетяна Комарова (Антуанетта Дідро), Олена Завгородня (панна Гольбах). Та й режисер у попередніх постановках показав себе, як професіонал, і робота згаданих художників ніколи не викликала нарікань. А от для цієї вистави нелегко знайти інше визначення, крім як «абияковість». Щось подібне важко згадати за всю 40-річну історію цього театру, що завжди вмів достойно грати навіть слабкі п’єси — куди там елегантному Е.-Е. Шмітту!
Що ж сталося? Дехто пояснює все тим, що виставу готували в тяжкий для театру час, коли пішов у Вічність Едуард Митницький (його ім’я як художнього керівника колективу є в програмці до спектаклю). А перед прем’єрою померла виконавиця однієї з головних ролей, актриса Юлія Волчкова... Звісно, такі нещастя не минають безслідно. Проте, здається у постановці є й власна вада, незалежна від зовнішніх чинників.
Нагадаймо, п’єса — про філософа Дені Дідро, котрому треба написати для енциклопедії статтю про мораль, а йому не до моралі, бо над душею стоять одночасно кілька чарівних жінок, перед якими він не може встояти.
Такий сюжет дозволяє або висміяти мораліста Дідро, або поспівчувати йому, самотньому серед орави феміністок. Або — що завгодно, але в центрі мусить бути видатна особистість. Бо принадність подібних п’єс саме в тім, що герой — ніби як нам «знайомий», хай то буде Дідро, Панько Куліш або Пушкін — словом, будь-хто з великих, у кого є цікавий донжуанський список.
Публіка не зобов’язана щось знати про реального Дідро. Їй досить вірити, що Дідро видатний. А якщо ні — сюжет втрачає сенс, скочується до анекдоту, як кіношний міф про Чапаєва — до анекдотів про Пєтьку і Василя Івановича.
В цій виставі Дідро — якраз дрібний, іноді аж зворушливий у своїй малості, такий собі обиватель, сам собі нецікавий, якому не потрібні ані інтелектуальні, ані донжуанські подвиги. Банально було б списувати невдачу на те, що актор не впорався з роллю. Здається, все сумніше: ті, хто робив спектакль, з якоїсь причини не домовилися між собою, навіщо вони це роблять.
Наступний показ вистави відбудеться 16 січня.
