Традиційно відкриття XVI кінофестивалю (за підтримки компанії «Артхаус Трафік» та Британської ради в Україні) відбулося у столичному кінотеатрі «Київ». Вивести глядача із зони комфорту стрічкою «Я, Деніел Блейк» намагається Кен Лоуч. Зі здобуттям у Каннах «Золотої пальмової гілки» ця соціальна драма була приречена на те, щоб зайняти перше місце в афіші «Нового британського кіно», яка, крім іншого, містить також касові фільми. Наприклад, кримінальну комедію в стилі Тарантіно «Війна проти всіх» Джона Майкла Макдона, яка незабаром має з’явитися в українському прокаті. Але навіть попри перемогу в Каннах (що теж симптоматично для фільму Лоуча), цієї картини ніяк не оминути, оскільки сама по собі особистість режисера знакова для сучасної британської культури. Про нього навіть знято документальну стрічку «Versus: життя і фільми Кена Лоуча», теж включену в програму фесту.
«Я, Деніел Блейк» належить до категорії творів про «маленьку людину», яка не знаходить свого місця у світі й чиє життя стає тягарем як для самої людини, так і для ворожого їй соціуму. З огляду на те, що тема ця дуже не нова, виникає запитання: навіщо митцям висловлюватися з приводу суспільних виразок, якщо з часів Гоголя і Достоєвського, які так проникливо писали про соціальних «лузерів», нічого так і не змінилося на краще? Якщо, певна річ, не вважати покращенням життя технічний прогрес, який Лоуч теж піддає критиці. В його фільмі маячить і тінь Кафки, ще одного яскравого викривача бездушності державної машини. Саме безжалісна бюрократична система, проти якої безсилі не лише викривальні сатиричні твори, ба навіть війни та революції, доводить Блейка до смерті. Маючи хворе серце, простий столяр, трохи не дотягнувши до пенсійного віку, намагався оформити пенсію через непрацездатність. Але абсурдність умов та вимог, які держава ставить перед своїми громадянами, нині підсилена суцільною комп’ютеризацією — герой може збудувати дім, але не вміє заповнити в інтернеті потрібні бланки...
Уже лише одна ця обставина провокує на запитання, відповідь на яке губиться в демагогії про прогрес: що за суспільство ми будуємо, якщо в ньому немає місця людям, здатним створювати необхідні для всіх речі (будинки, меблі тощо), тоді як у ньому процвітають люди (чиновники), «послуги» яких лише ускладнюють наше життя? Я, може, й не актуалізував би цього запитання, якби на церемонії відкриття фестивалю зі спічем не виступили представники Британської ради, причетні до його організації, та Посол Великобританії в Україні Джудіт Гоф (остання навіть вибачилась перед глядачем за «невеселий фільм»). Певно, це і є справжня демократія, коли люди, які представляють державу, піддану у фільмі нищівній критиці, з гордістю представляють цей самий фільм. Ще комусь, крім мене, це здається не дуже звичним?
У програмі форуму також представлена добірка найкращих короткометражок останнього року за версією Британської академії кіно— і телемистецтва (BAFTA). «Британія. Коротко» — це колекція із семи анімаційних та ігрових робіт, які охоплюють розмаїття жанрів і тем.
До кінця року «Нове британське кіно» побачать глядачі ще п’яти міст нашої країни: Львова, Одеси, Харкова, Маріуполя та Дніпра.
