За роки свого існування «Гогольфест» став одним із важливих місць порятунку від надмірного гламуру та жлобства. Але востаннє він радував нас аж дві осені тому. Київська влада упродовж року влаштовувала пишні прес-зустрічі, де йшлося про відродження фестивалю. Але безрезультатно.
Тому «Гогольфест» сам наважився на нову зустріч із нами у приміщенні величезного цеху заводу металоконструкцій на Видубичах із 21 по 29 вересня.
— Що об’єднає художників на цьогорічному «Гогольфесті»?
— Щоб відповісти на це запитання, треба почати з передісторії. Владові Троїцькому вдалося зібрати на цьому фестивалі толоку, тобто людей зацікавлених, які спільно вирішують робити щось важливе й потрібне. «Гогольфест» тримається на трьох «слонах»: це театр, музика й візуальне мистецтво. Ще рік тому, коли тогорічний фестиваль уявлявся цілком реальним, Влад запропонував мені цілий павільйон під мистецький проект. Пролунало це надзвичайно, тому я почав обдумувати ідею. Потім усе «накрилося». Але я переконаний: «Гогольфест» — це точно не те, що можна не довести до кінця. І цього року я знову згадав про толоку, про спільну справу, про спільність як таку, про те, звідки ми походимо і що ми за своєю суттю — сільська нація. Так поступово прийшов до проекту, який назвав Neofolk project.
— У галереї «Я-дизайн» відбувалася виставка Миколи Маценка з такою ж назвою, чи не так?
— Точно. 2006-го. Тепер я подумав, що, спираючись на найрідніші нам фольклорні традиції, можна спробувати їх «перегорнути», подивитися на нас крізь досвід ХХІ століття і тим самим змінити трохи уявлення про наше сучасне мистецтво. Адже ми звикли до традиційності сприйняття, ми натуралістичні. Нам би з деревом працювати, із глиною... Ми звикли, що картина має висіти на стіні, а скульптура — стояти. А тим часом постійно створюються нові міфи, нові «фольклори». Під час Neofolk project хочеться це показати.
— Для кого буде цей проект?
— Я задумав його для широкого кола глядачів. Це, безумовно, буде мистецький проект, але й соціальний. Без іронії не обійдеться. І приміщення заводу на Видубичах дуже класно впишеться в цей концепт. Щодо географії, то ми намагаємося залучити митців з усієї України, а не лише з Києва чи Львова.
— Скільки українських художників буде задіяно в Neofolk project?
— Кількість учасників постійно зростає. Щодня багато перемовин. І якщо на початку ми планували, що буде близько тридцяти митців, то тепер я розумію, що їх буде більше сорока. Добре, що приміщення нам це дозволяє.
— Про приміщення: воно ж, погодьтеся, досить специфічне. Як проект розміститься в цьому цеху і чи вдасться перетворити всі мінуси заводу (на кшталт бруду, калюж на підлозі чи розмашистої архітектури індустріального соцреалізму) на плюси?
— Мистецтво взагалі змінює карму будь-якого приміщення. Тому це не проблема. Калюжі хай собі будуть. І прекрасно. Тут можна буде ще додати звук крапель дощу як дизайнерське рішення. Приміщення заводу — це величезна галерея. 1500 квадратних метрів — усім знайдеться місце. Арт-проект зустрічатиме гостей: це перше, що ви побачите, коли прийдете на фестиваль.
— Чи можете вже тепер назвати конкретні імена та ідеї учасників Neofolk project?
— Буде велика доля розваги, і при цьому проект буде легким, але не легковажним. Умовно програму можна розділити на чотири напрямки. Перший — міфотворчість, народна мудрість. Тут буде представлено рецепти щасливого життя, які супроводжують роботи Андрія Сагайдаковського: «Тримай ноги в теплі», «Далеко у воду не заходь» тощо. Лаконічні й влучні, неперевершені, бо просто нема чого додати. Другий напрямок — краєвид, абсолютно невід’ємний від України навіть на фонетичному рівні. Тут будуть масштабні інсталяції Олександра Бабака, такі собі постпейзажі. Монументальні роботи розміром 6х2,20 м, які довго пролежали в архівах. Приміщення дає нам прекрасну можливість усе показати. Далі — постійна дія. Українці не звикли сидіти без роботи, і це дає їм квиточок у майбутнє. І звичайно — краса, постійний потяг до краси, естетика, матеріальність об’єкта. Фантастичний проект Тіберія Сільваші «Перший жест». Тут дещо буде взято з його попереднього проекту «Обрамлення».
— Чи можуть «погані часи» знову завадити відродженню «Гогольфесту»?
— Вони вже заважали упродовж двох років. Але насправді не буває поганих часів, бувають складні ситуації. А це зовсім інше. Тут небезпечна втрата часу, який потім неможливо повернути. Наразі, звісно, перехідні часи, але це особисто я сприймаю позитивно, бо більше виявляється сутність усього. Наприклад, у селі Білогородка був дуже страшний, брудний, закинутий дитячий майданчик. Там одночасно жили собаки і гралися діти. Коротко кажучи, соромно було дивитися. Якось один із сусідів повісив оголошення: дорогі сусіди, давайте щось із цим зробимо. І цього було достатньо: за місяць ми почистили майданчик, переробили, поставили лавки у вигляді скринь. Тепер усі ходять і кажуть: краса, супер. І ця краса не залежить від того, погані чи добрі часи, легко чи просто, від економічної й політичної ситуації. А залежить виключно від вибору: робити чи не робити. Бо нічого ні від кого не треба чекати. Заробив грошей — зроби щось хороше. Купи в художника картину, посади дерево десь на неприватній території, сходи в музей із компанією, відвези дітей (не тільки своїх) у кіно... Не чекай! Бо художники — якраз ті люди, які не чекають. Вони ніколи не кажуть: працюватиму, лише коли передоплата буде. Їм цікаво, і тому вони це роблять. А в їхніх результатах є і для нас підказки, як покращувати цей світ.
