Володимира Горянського без найменшого перебільшення і натяжок можна назвати театральною зіркою. Для уважних театралів не залишилася непоміченою ще його перша поява у Києві, що трапилася десять років тому. До цього Володимир закінчив Дніпропетровське театральне училище, відслужив в армії — у театрі Чорноморського флоту, працював у Дніпропетровському театрі російської драми ім. Горького. І скрізь — досить успішно (Дніпропетровськ довго говорив про Хлєстакова Горянського). А одного прекрасного дня все покинув, зірвався з насидженого місця і переїхав у столицю, фактично — в нікуди. Крім ілюзорних надій, пов'язаних з театральним бумом, що виник наприкінці 80-х, ніяких конкретних пропозицій в артиста Горянського не було. Проте після недовгих поневірянь Володимира запросили до Театру драми і комедії на Лівому березі. Мені здається, цей епізод його біографії дуже важливий для розуміння особистості актора, людини делікатної, інтелігентної, м'якої, але аж ніяк не м'якотілої (треба мати неабияку силу та впевненість у собі, щоб ось так різко змінити власне життя). Не випадково ж у багатьох його ролях за напрочуд витонченим, стриманим зовні малюнком відчувається незвичайний натиск і темперамент.
З ролями (в репертуарі актора їх близько 20) в театрі Володимиру Горянському пощастило. Юний Гітлер у «Майн Кампф», Передонов у «Дрібному бісові», Гаспаров у «Нескінченній подорожі», Мессір Нічі в «Комедії чарівності гріха» (ця робота відзначена театральною премією «Пектораль»), Варавін у «Смерті Тарєлкіна»... Проте говорити про везіння в цьому випадку не дуже доречно: цілком закономірний шлях для талановитого актора. А ось із кіно в заслуженого артиста Горянського стосунки, можна сказати, не складалися. Були невеликі ролі в прохідних фільмах, був надто невдалий досвід у картині «Диверсія за контрактом», коли персонажа Володимира без його відома озвучив інший актор. Побачивши фільм, Горянський так вжахнувся, що навіть мав намір подати в суд на творців, та друзі відрадили, про що він і досі шкодує.
Але життя — парадоксальна штука. Треба ж було такому статися, щоб широку, відверто скажемо, масову популярність Володимиру Горянському принесли не його блискучі театральні роботи, а невелика (за мірками екранного часу), але на диво ефектна роль у кіно, точніше в українсько-російському серіалі «День народження Буржуя». Більше того, саме психіатр Костя у виконанні Горянського став справжнім акторським відкриттям серіалу. Це при тому, що всі його партнери — професіонали найвищого класу, але їхні роботи виявилися куди більш передбачуваними. Коротше кажучи, після «Буржуя» Володимир Горянський, як мовиться, прокинувся знаменитим, що сьогодні з акторами трапляється надто рідко через малокартиння і практично відсутність прокату.
Отже, як це — прокинутися знаменитим? І наскільки такий бучний успіх прогнозувався актором, а з ним і режисером, автором сценарію та всіма творцями фільму? З цього, природно, почалася наша розмова з Володимиром Горянським.
— Стосовно того, що я прокинувся знаменитим, то це сталося не раптом. Люди сьогодні перенасичені телебаченням і здивувати їх чимось практично неможливо. Тому інтерес до фільму, а потім уже й до виконавців, довіра до них визрівали поступово. До середини серіалу стало відбуватися впізнавання. Звичайно, на такий успіх ми не розраховували. Хоч намагалися зробити нормальне кіно, на пристойному рівні. Мені хотілося, щоб мій персонаж викликав не «регіт», а усмішку, щоб був певний шарм, упізнавання. Глядачам цікаво зрозуміти себе через те, що відбувається з кимось. Я дуже багато листів отримував після серіалу, люди приходили до театру просто поговорити про життя. Я зрозумів, що дуже багато хто є самотнім. І в цьому мій екранний герой виявився їм близький. За сценарієм, психіатр Костя — дещо інший типаж. Але під час зйомок народився саме такий образ. Режисер Анатолій Матешко пішов на це, погодився з моїми імпровізаціями. Так з'явилося спілкування з тваринами: якщо мій персонаж відвертий зі свинею, з рибкою — це є ознакою людини самотньої, яка страждає, шукає.
— А люди, які приходили до вас поговорити, сприймали вас як актора чи, швидше, ототожнювали з вашим екранним героєм?
— Думаю, насамперед, звичайно, вони хотіли поділитися своїми проблемами з психіатром Костею, до якого пройнялися довірою. Але ця роль мала ще інший, абсолютно несподіваний для мене резонанс. Після того, як на «1+1» вийшла програма «Особливий погляд з Миколою Вереснем», куди я був запрошений, у багатьох телеглядачів створилося враження, що я дуже багата людина — якщо знявся в серіалі. Це, ясна річ, втішно, але дійсності, на жаль, не відповідає. Уявіть мою розгубленість, коли до мене стали приходити люди, розповідати про свої матеріальні труднощі, просити допомоги. Особливо багато листів надходило з Донбасу — моєї батьківщини, від однокласників, від незнайомців. Там людям справді дуже важко живеться, я це знаю, і було дуже боляче, що нічим реально допомогти їм не можу. А ще одна категорія глядачів зверталася до мене, щоб я склав їм протекцію до Марії Стефанії, оскільки мій герой більше за інших спілкувався з нею на екрані. Декілька зустрічей навіть удалося влаштувати.
— Як вам працювалося над серіалом?
— Завжди існує складність першого знімального дня, коли ти, якщо можна так висловитися, домовляєшся з режисером про те, яке кіно знімається, з'являється відчуття майданчика, партнера тощо. У випадку з «Буржуєм» складність полягала ще й у тому, що коли я увійшов у картину, зйомки тривали вже місяць. Усі, природно, читали сценарій і певним чином уявляли собі мого героя. І всі — режисер, оператор, освітлювачі — всі знали, як я повинен грати. Тільки я не знав. У перший день знімали сцену, коли я в ресторані уминаю бутерброди з ікрою. Всі стояли й чекали: ось зараз він дасть — почне на потіху жерти ікру. Але я запропонував зовсім інший малюнок ролі. І Матешко не став на мене тиснути. А взагалі, на майданчику був дуже творчий настрій.
— Як відомо, російська сторона повністю переозвучила українських акторів. І тільки вас запросили в Москву на озвучування. Виходить, що Горянський виявився незамінним?
— Група, яка займалася озвучуванням, справді наполягла на моєму приїзді, і керівництво НТВ пішло на це, що, не приховую, приємно. Хоча й хвилювання було, як потім виявилося, не тільки в мене. Адже за три дні треба було озвучити п'ятнадцять серій. Але чудовий звукорежисер Олександр Свєтлов та мої російські колеги зустріли мене дуже тепло. А коли я став за пульт і зробив декілька проб, група полегшено зітхнула і повеселішала: стало зрозуміло, що все буде нормально.
— Не раз доводилося чути, як ви підкорили кінематографічну Москву. Ці захоплення мали якесь втілення в конкретних пропозиціях?
— Було багато зустрічей і знайомств, але більшість співрозмовників, роблячи компліменти, чесно зізнавалися, що знімати мене не поспішатимуть. Коли ти яскраво засвітився в якійсь роботі, то це має й зворотну сторону. З одного боку, є ризик, що буде нещадно експлуатуватися віднайдений образ. З іншого — режисери вважають за краще перечекати, поки зійде ажіотаж навколо актора, вибираючи когось менш помітного. Проте у мене сьогодні досить роботи. Знявся в Олеся Янчука в невеликій, але цікавій ролі енкаведиста у фільмі «Командир армії безсмертних». До речі, цю роль він спеціально дописав і збільшив, коли побачив мою фотопробу і ввів її в картину, коли зйомки вже йшли. Закінчив роботу в Юри Одинокого у фільмі «Мінливості кохання, або Справжня чоловіча дружба» — симпатична комедія має вийти. І, зрештою, незабаром почнуться зйомки продовження «Буржуя».
— Та повернімося до театральних справ. Що вас радує, що засмучує в нинішній театральній ситуації, зокрема в Києві?
— «Артек» (наша розмова відбувалася під час міжнародного дитячого фестивалю) дав мені змогу ближче познайомитися з деякими артистами, яких я любив і люблю, у людському плані. Наприклад, Хостікоєв. Ми знали один одного за роботами. І мені приємно, що він мене не розчарував як людина. Він особистість творча, дуже сприйнятлива до всього. Здавалося б, з його популярністю можна заспокоїтися і не переживати з приводу театральної ситуації. Однак його мозок весь час у роботі, він хоче більшого, прагне далі. Творча людина — як птах із величезними крилами. Хочеться вирватися, але це не завжди вдається, та й нинішнє театральне життя цьому не сприяє. Що не зробиш — все мов у вату йде, далі не розвивається. У Москві, якщо щось цікаве відбувається, його вмить підхоплюють. А тут — вакуум. Тому багато хто виїжджав звідси. І співаки, естрадні й оперні, артисти балету, драматичні актори. На жаль, є у нашій театральній атмосфері щось не дуже здорове.
Щодо спектаклів, які я бачив останнім часом, то мені у них бракує цілісності, закінченості. Як у музичному творі, де є гармонія, мелодія. Є окремі, вдалі, скажімо, акторські фрагменти всередині спектаклю, які дозволяють говорити про хороші передумови для змін у нашому театральному житті.
— Ви народилися і виросли у місті Стаханове Луганської області. Батько — шахтар, мати — домогосподарка. У родині, крім вас, ще дві сестри і брат. Мабуть, не дуже просте життя. І раптом ви у досить юному віці свідомо вирішуєте стати актором. Як і чому це відбувається?
— Насправді спочатку я хотів стати машиністом, а вже потім актором. Можливо, тому, що з дитинства мене обтяжувала реальність. Хотілося виїхати, втекти від неї будь-яким робом. І я втік у дитячий театральний колектив. І ось це відчуття сцени, почуття очищення перед виходом на неї, очікування, що ось зараз зал заповниться, поклону, нової репетиції, нової вистави, — незабутні. Я, пам'ятаю, дуже любив пустий зал Будинку піонерів, просто приходив і сідав. Все це дуже сильні переживання.
— Ці почуття залишилися чи вже притупилися?
— Іноді думаєш: де ж реальність. Чи то в театрі, чи то на сцені життя. І я приходжу до висновку, що я менше граю на сцені, а більше у житті. І це не моя провина — нас оточує багато умовностей. Тому доводиться робити те, чого не хочеш. Говориш те, чого ти не хочеш говорити. Хоча у цьому випадку я вважаю за краще мовчати. Я, звісно, змінився з часом. Я був веселуном, заводієм. Став спокійнішим, якась переоцінка цінностей відбулася. Хочеться більше розібратися в собі, зрозуміти і спробувати себе у чомусь іншому. Я відчуваю, що має щось статися в моєму творчому житті. Я починаю виростати з тих спектаклів, які вже довго йдуть, як дитина із тісного одягу. Тому мене не полишає відчуття перехідного періоду, який затягся, та от щось трапиться. Думаю — хороше.
