Хоча ця книжка, яку видало видавництво «Либідь», містить лише 112 сторінок та 74 вірші й хоча в авторському задумі це первісно й насамперед «книжка-подарунок» доньці (професору філології Оксані Пахльовській) до іменин, ця збірка має увійти в сучасний літературний процес як «книжка-емблема», що реактуалізує модерністські тенденції в сьогоднішньому часі та межує з віршами-одкровеннями й віршами-пророцтвами. Колись М. Савка в дослідженні про творчість Ліни Костенко писала, що в її творчості є «вірші-квіти», «вірші-рани». Можливо, цю форму окреслення поетичної жанрології Костенко можна використати й цього разу.
Поетика казковості межує з ритуально-міфологічним простором, у книжці виринають теми й концепти, актуалізовані в поезії шістдесятників, тим більше, що до «Мадонни перехресть» увійшли вірші 1960-х і 2011 рр. Уважний читач навіть помітить авторемінісценції, алюзії до давніших віршів Ліни Костенко, які вже стали улюбленими й навіть хрестоматійними.
Що об’єднує ці різночасові й різнотематичні вірші в один сакральний цикл «Мадонна перехресть»? Передусім міфологічність. Ліричний суб’єкт поезії існує в трьох часах, він має здатність випереджати хід історії, робити припущення на основі століть і навіть тисячоліть. Ліричний суб’єкт може дивитися крізь віки, це своєрідний Вергілій, який готовий допомогти нації не втратити остаточно «золоту добу».
Хтось може потрактувати цього суб’єкта як всезнаючого, хтось побачить тут відлуння романтичної традиції (згадати поетичні візіонеричні епопеї Новаліса чи вірші Гельдерліна). Проте є тут щось із античної міфології. В «Анатомії критики» Фрай писав про те, що література апріорно тримається на ідеї циклічного руху — від античного міфу до модусу іронії. Таким чином, міф — це первинне ядро літератури, яке на певному витку постійної циркуляції повертається до себе.
За гріх щасливості в неслушний час
належиться покута і покара.
Над віражами карколомних трас
я тільки жінка з крилами Ікара.
У «Мадонні перехресть» можна говорити про архетипні образи Дому, Дороги, Великої матері та Старого мудреця (тільки жіночої статі?). Міф — загальний архетип збірки, або ж можна говорити про збірку в термінах «перетвореної міфології»...
У поезії Ліни Костенко маємо «мінус» — еволюцію або ж прагнення до утвердження архетипних взірців у їхній первозданності. Час у цьому художньому просторі есхатологічний, лінійний і обернений до тотального руйнування. Лінеарність у віршах поєднується з відчуттям приреченого трагізму і вмирання.
Ми хочем тиші, хочем храмів.
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
Від хрунів, хряків і вождів.
Ми всі залежимо від хамів!
Від їхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
у нас немає наших доль.
Натомість ліричний суб’єкт прагне вирватися за межі лінійності у світ космосу, Всесвіту, де час розгортається за іншими законами. Можна припустити, що в авторській свідомості минуле буде асоціюватися (що, зрештою, природно) з періодом вічної молодості, краси й досконалості.
Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Цей аспект знаходить суто психологічне пояснення. Втім, «Мадонну перехресть» не варто аналізувати з позиції тривіального, буденного психологізму. Перед читачем не просто наново програне життя, не лише ретроспекція пам’яті, а й простір майбутнього, яке, проте, видається сумним. Ця книжка ставить іншу важливу проблему: чи можуть поєднатися християнський лінійний час та антично-міфологічний час, циклічний? Античні греки раділи життю й вірили в безсмертя душі. Християнська людина була оповита канонічним знанням про Страшний суд після смерті. Чи можна поєднати калокагатію (принцип тотальності прекрасного, що об’єднувало внутрішній і зовнішній виміри будь-якого феномену й, зокрема, людини) з трепетом перед сакральним? Цілком модерне питання, що явлене в книжці «Мадонна перехресть». Поки що ліричний герой відчуває свою величезну самотність і навіть бездомність.
Хто я?
Стеблинка гравітаційного поля...
У поетичній збірці маємо ще одну дихотомію — між людиною та природою. В лінеарній християнській моделі з часом людина дедалі більше втрачає свою душу. У циклічному часі природа постає взірцевою протоматерією, з якої вийшла людина. У прадавні часи людина невіддільна від природа, вона існує в космічній єдності з «натурою», а отже, людське мислення набуває планетарних рис, у тому світі немає нічого чужого. Я і не-Я об’єднуються в одну міфологічну монаду. Архетип прадавнього світу пов’язаний не просто з дорогою, а з дорогою в дорозі: тобто маємо шлях по колу, завершеність не означає смерть, фізичний кінець не призводить до тотального знищення енергії. Й цей міфологічний візіонеризм уже став прикметною рисою авторського стилю.
Збірка «Мадонна перехресть» знакова ще й тому, що в ній представлено просто-таки зразкові вірші, які майстерно та органічно поєднують звукову довершеність і символічний зміст. Це поезія, що являє собою саму сутність «поетичного», якій могли б позаздрити й такі поціновувачі поетичної естетики, як Стефан Малларме й Сен-Жон Перс. Що прикметно, поезія майже цілком пройнята — більшою чи меншою мірою — тугою за прекрасним. У метасвіті поетичного тексту Ліни Костенко можна говорити про «золоту добу», «залізну добу», ба навіть «цинічну добу».
Сьогодні людство існує в останньому періоді — добі знецінення душ. Натомість ще кілька десятиліть тому, навіть за радянських часів, була золота ера. З одного боку, це знаходить, знову ж таки, суто психологічне пояснення. Проте ним може обмежитися лише той, хто не прагне до кінця розшифрувати загадковість поетичного світу. Час Миколи Вінграновського чи Івана Миколайчука в авторській художній інтерпретації постає часом тотальної взаємопідтримки, етичного розуміння одне одного, єдності заради збереження не просто індивідуального, тимчасового, а універсального. Нація, історична пам’ять, мова й література були тими універсаліями у творчості шістдесятників, які знаходили екзистенційно-онтологічне обѓрунтування. Та хоч би як там було, будь-який час, якому властиве прагнення до витворення в собі моральної особистості, в художній системі Ліни Костенко пов’язаний із відлунням золотої доби. По-своєму в цьому мотиві можна розгледіти одвічне прагнення мистецтва повернутися до синкретичної взаємодії людського й небесного, музичного й вербального, застиглого в часі та просторі з динамікою рухомого.
«Мадонна перехресть» — символ-назва і провідний образ книжки. Ми існуємо в постійних перехрестях. Але в центрі художнього світу поетки Мадонна — образ сакрального й жіночного водночас, образ усебачення та всепрощення, страждання й спокути, смирення й францисканської любові, покарання й заступництва. В Західній Україні часто можна бачити скульптури Богородиці на перехрестях, особливо на Закарпатті. В тих місцях, на роздоріжжях, збирається нечиста сила. А хрест чи образ Матері Божої оберігає подорожніх, мандрівників від зустрічі з нечистим. В осерді свого художнього простору, який, певно, також складається з перехресть, Ліна Костенко вбачає образ Мадонни, захисниці людської. Збірка в такий спосіб прагне явити поезію, яка наближає нас до сакрального. І хоч на тому шляху буде багато непростих перехресть, усе одно в центрі того світу — Мадонна.
Машини, шини, стрес, експрес,
кермо, гальмо, впритул, з-за рогу!
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляючи дорогу.
Таксі, автобуси, авто,
і мотоцикли, і кибитки.
Всі всім на світі є ніхто —
ні хто куди, ні хто нізвідки.
Маршрути горя і безчесть.
Світ на століття постарішав.
Стоїть Мадонна Перехресть,
чи вже Мадонна Бездоріжжя!
І мчать, і мчать, числа їм несть.
Дорога дальня й невідома.
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляюча Мадонна.
Костенко Л. Мадонна перехресть. — К.: Либідь, 2011. — С. 112
