Щороку на Московському кінофестивалі (ММКФ) розгортається одна й та сама історія: журналістська спільнота нарікає на слабкий конкурс, і скандали також відбуваються переважно через принципи відбору. Не обійшлося без неприємностей і цього року: один з членів жюрі ФІПРЕССІ, російський кінокритик Сергій Анашкін залишив жюрі, публічно заявивши, що не може розглядати фільми настільки низького рівня.
Про причини становища, що склалося, слід говорити окремо. Однак будь-який великий кінофестиваль цікавий тенденціями. Схоже, що ММКФ, незважаючи на його цілком лояльний статус, намагається (усвідомлено чи ні?) вдається до фрондування.
У дні, коли російська влада ухвалювала мракобісні закони про заборону «пропаганди гомосексуалізму» і «про образу почуттів віруючих», в основному конкурсі фестивалю брали участь три стрічки, які так або інакше обігрували ЛГБТ-мотиви: «Розі» (режисер — Марсель Гіслер, Швейцарія), «Чужі спогади» (Люсія Мурат, Бразилія) і «Маттерхорн» (Дідерік Еббінге, Нідерланди). Причому «Чужі спогади» отримали приз ФІПРЕССІ, а «Маттерхорн» — приз глядацьких симпатій «Ключ до сердець глядачів» і винагороди від Федерації кіноклубів Росії та Гільдії кінокритиків.
Далі цілих три фільми з різних країн було присвячено жорстокій і безпринциповій владі — грузинське «Беззаконня» (Арчіл Кавтарадзе), польський «Дорожній патруль» (Войцех Смаржовський) і російське «Скольжение» (Антон Розенберг). Останній здивував конфліктом поганого з гіршим: корумповані й безпринципові працівники Наркоконтролю проти безпринципового й корумпованого ФСБ. Все добре, але режисер, схоже, так і не зміг вийти за межі попереднього досвіду рекламіста. Тут питання не мистецтва, а атмосфери в суспільстві: як йому вдалося зняти фільм на подібну тему в теперішній Росії, а також — чи дійде «Скольжение» до масового глядача?
Щодо почуттів віруючих, то в цілому безпорадний «Іуда» (Андрій Богатирьов, Росія) за єретичною повістю Леоніда Андрєєва «Іуда Іскаріот» також не залишився без фестивальної винагороди: «Срібного Георгія» як кращому акторові фестивалю дали Олексію Шевченку за виконання ролі апостола, за задумом Андрєєва — найбільш відданого Христу.
Втім, головний приз фестивалю отримала більш-менш безпечна (оскільки розповідає про реалії іноземців) соціальна драма «Частка» (Ердем Тепегьоз, Туреччина). Головна героїня на ім’я Зейнеп живе на околицях Стамбулу, в покинутому районі, зі старою матір’ю і дочкою-інвалідом. Родина ледве зводить кінці з кінцями, вижити стає дедалі складніше, коли Зейнеп звільняють з ткацької фабрики. Теж, загалом, середнє кіно, проте показово, що такий непроглядний неореалізм опинився в лідерах.
Сильна сторона ММКФ останніх років — документальна секція. Її складають дві програми: конкурс неігрового кіно зі своїм призом і позаконкурсний огляд «Вільна думка». Концептуальна продуманість відобразилася, наприклад, у тому, що в обох програмах були фільми про хворобу Альцгеймера (небезпечну передусім для пам’яті) — «Геній Меріен» і «Двоюрідний дядько» (обидва — США), оскільки наскрізна тема неігрової підбірки — людина в історії, як особистій, так і загальнополітичній.
Так, у фільмі-переможцеві документального конкурсу «Батько і син» (Польща) два режисери — батько і син Лозинські — вирушають на машині до Франції, знімаючи один одного. Подорож у просторі перетворюється також і на подорож у часі, зіткнення рівновеликих особистостей, болісне з’ясування стосунків і фінальне примирення.
Звичайно, у «Вільній думці», де підібрані кращі неігрові фільми фестивального сезону, сильних творів завжди на порядок більше, ніж в конкурсі. Так, вищезазначеного «Двоюрідного дядька» видатного американського документаліста Алана Берлінера не можна навіть однозначно ідентифікувати як ігровий або неігровий твір. Задум оманливо простий: Берлінер знімає кіно про свого дядька Едвіне Хоніге — всесвітньо відомого поета й перекладача з іспанської і португальської. Це, з одного боку, досконала за формою психологічна драма, але також — висока, пронизлива візуальна поезія. Берлінер створює не лише гідну екранну відповідність ремеслу свого знаменитого родича, але й незабутній вислів про парадокси людської свідомості.
У тій же програмі запам’яталися «Димові гори» (режисер — Чжу Юй) — вражаюча фреска про життя китайських шахтарів на родовищі азбесту і британські «Історії, які ми розповідаємо» всебічно обдарованої британки Сари Поллі (як актриса прославилася ще в дитинстві, зігравши в легендарному фільмі Террі Гілліама «Мюнгхаузен»), — вишуканий кінематографічний трактат про мистецтво оповіді й про те, що називають правдою. Окремо слід сказати про «Акт убивства» (Данія-Норвегія-Велика Британія). Данський режисер Джошуа Оппенхеймер знаходить в Індонезії місцевих ветеранів ескадронів смерті, гангстерів, яких військова диктатура наймала в середині 1960-х для розправ над політичними опонентами. Тоді в Індонезії убили, за різними оцінками, від мільйона до 2,5 мільйонів людей. Оппенхеймер пропонує героям фільму реконструювати перед камерою сцени страт і тортур, ними скоєних, знявши у такий спосіб про це фільм. Кати погоджуються, втягуються в процес і незабаром вже перебувають у твердій упевненості, що переплюнули Голлівуд.
Фільм дуже пізнавальний. Кати виглядають досить кумедно доти, доки не починають розповідати з усіма подробицями, аніскільки не соромлячись, про свої звірства. На кожне незручне питання у них заготовлені виправдання, вражаюче схожі на пропагандистську балаканину наших, пострадянських — українських і російських — любителів сильної руки. Мало того: індонезійські опричники пишаються прізвиськом «гангстери», постійно повторюючи, що гангстер в перекладі з англійської означає «хороша людина». На дикість спогадів бандитів накладається ще більша дикість постановочних кадрів у їхньому виконанні — волаючий кітч у стилі східного кабаре навпіл з гестапо. Опричники полюбляють розважатися, взагалі живуть граючи. Грають, щоправда, чужими життями. Приголомшливий підсумок фільму — в тому, що саме участь у цих напівабсурдних зйомках приводить одного з героїв, затятого вбивцю, до усвідомлення того, що він накоїв. І в черговий раз доводиться замислитися над тим, чому ніхто не намагається зняти щось подібне на наших теренах, де й досі по землі ходять сотні обласканих державою бандитів, які скоїли не менш страшні злочини.
Що стосується ігрового кіно, то відкриттів тут було набагато менше. Найцікавішою програмою, як завжди, стали «81/2» — ретроспектива фільмів-лауреатів світових фестивалів. Так, там показали «Дотик гріха» — нову стрічку відомого китайського режисера Цзя Чжанке, який завоював собі славу неквапливою, небагатослівною, але естетично точною авторською манерою.
Фільм утворюють декілька паралельних сюжетних ліній, в кожній з яких відстежується доля одного героя. Юрист-самоук повстає проти корупції в керівництві селища. Мандруючий маргінал заробляє собі на життя збройним грабунком. Приваблива дівчина — адміністратор у сауні — піддається нападу багатого клієнта і вершить своє правосуддя. Молодий робітник змінює одну роботу за іншою у пошуках кращого життя. Ці герої — чотири людини з чотирьох різних провінцій. Чжанке безстрашно показує те, що приховане за фасадом нинішнього китайського процвітання, мало того: експериментуючи з різними стилями, створює унікальний кінематографічний світ, в якому художні й соціальні елементи знаходяться в ідеальній рівновазі. «Дотик...» — фільм-маніфест, значення якого виходить за межі фестивального успіху; судячи з усього, він може задати напрям розвитку китайського кіно на найближче десятиліття.
Цікавий зразок застосування техніки 3D — проект під назвою «3x3D». Це — альманах, три частини якого знято легендарним зачинателем французької «нової хвилі» Жаном-Люком Годаром, а також Пітером Грінуеєм (Велика Британія) та Едгаром Пера (Португалія) в португальському місті Гімарайш. Перші два режисери, які свого часу зажили слави новаторів, давно зараховані до класиків, але головний сюрприз — у форматі фільмів. Особливо дивує присутність Годара, ненависника комерційного кіно. Він давно — здавалося, жартома — погрожував зняти що-небудь у 3D, і нині обіцянку виконав. Його короткометражка, поза сумнівом, є найцікавішою частиною проекту: це примхливий колаж зі старих і нових фільмів, причому Годар поєднує кадри, використовуючи техніку об’ємного показу, в найзапаморочливіших поєднаннях. Плюс, звичайно ж, начитані самим автором тексти — гострі рефлексії, які місцями зачаровують, про мистецтво і навколишній світ. Фільм, схоже, стане початком великого годарівского задуму — зйомок «Історій кіно 3D»; будь-який сінефил може лише мріяти про те, щоб побачити їх.
Приємно те, що «81/2» не обійшлися без українського фільму. Московські глядачі нарешті побачили нову картину Кіри Муратової «Вічне повернення».
Є двоє героїв — чоловік і жінка, колишні однокурсники. Вони не бачилися багато років. Одного дня він приїжджає до неї, щоб спитати поради в заплутаній особистій ситуації. Муратова дає відіграти один і той самий діалог різним парам акторів і актрис. Кожного разу виходить по-різному; у результаті бачимо грандіозну людську комедію і, одночасно, підбірку розкішних акторських робіт, адже тут зіграли Рената Літвінова, Олег Табаков, Алла Демідова, Сергій Маковецький, Георгій Делієв, Наталія Бузько, Ута Кільтер. У Муратової вийшла зворушлива, смішна, але водночас глибока і красива стрічка, що виправдано мала колосальний успіх: квитки розкупили вмить, зали були переповнені, десятки глядачів не змогли потрапити на перегляди. Можна сказати, що саме ця прем’єра стала однією з центральних подій фестивалю. Хочеться сподіватися, що «Вічне повернення», так само як й інші найцікавіші фільми ММКФ, добереться і до нашого прокату.
