У них він пригадав, як у дитинстві мало не втопив спадкоємця правителя Північної Кореї Кім Чен Іра, як пристрасно кохав свою першу дружину Катерину Васильєву і як починав кар’єру на «Мосфильме», насилу затверджуючи в радянських цензорів свої дебютні картини: «Єгор Буличов та інші» та «Станційний доглядач».
Пам’ять у Соловйова має рідкісну властивість, зазначають izvestia.ru. Автор уважний до деталей, описує їх детально, але з дуже добрим ставленням до всього й усіх. Тому окремі розділи (навіть часом із інтимними подробицями) про композитора Ісаака Шварца, директора знімальної групи Залбштейна виглядають смішно та зворушливо. Не впадаючи в пафос, автор знайшов слова визнання і вдячності для свого вчителя Михайла Ілліча Ромма. Останнім лицарем кіно зображено в соловйовській книзі сценариста Геннадія Шпаликова. У розділі, присвяченому Льву Арнштаму та Борису Кремньову, оповідач із радістю згадує уроки мудрості перших своїх наставників на «Мосфильме».
Цікаво розповідає Соловйов про Нікіту Міхалкова, Михайла Ульянова, про Іннокентія Смоктуновського й про В’ячеслава Тихонова. Книга задумувалася явно не для того, щоб зводити рахунки, і, можливо, на це натякає її двозначний підзаголовок «Нотатки конформіста». Навіть на урядовців Держкіно або членів художньої ради «Мосфильма» тієї пори, які попсували нерви багатьом режисерам, і Соловйову зокрема, автор сьогодні дивиться з легкою поблажливістю.
І, все ж таки, прочитавши книгу, я не погодилася з самовизначенням автора на рахунок його конформізму. Будь Сергій Олександрович таким, він, я гадаю, погодився б свого часу, наприклад, із чудовою пропозицією Андрія Тарковського і зняв би екранізацію драми Островського «Остання жертва». Андрій Арсенович тоді красиво все спродюсував і навіть знімальну групу підібрав для двадцятип’ятирічного початківця-режисера, який зняв 1969 року в альманаху «Родинне щастя» дві з чотирьох новел за Чеховим «Пропозицію» і «Знічев’я». Лише уявіть собі — художник Михайло Ромадін будує декорації, костюмами і капелюхами займається Рустам Хамдамов, все знімає оператор Георгій Рерберг, а в кадрі — актор Михайло Яншин. У розділі «Як мене перемагали біси» яскраво описується спроба введення молодого Соловйова до гуртка небожителів. Як його весь вечір годували, поїли і спокушали: «Мене запрошували безбідно жити в абсолютно іншій країні, у світі загального благоденства, якихось еллінських радощів, немислимих художніх захоплень, дорогих страв, недоступних і невідомих простим смертним. Я був просто розчавлений».
«Ти не хвилюйся, не хвилюйся, — раз у раз, також цілком по-психопатськи підморгуючи мені, говорив Андрій. — Якщо що, я тобі допоможу. І в режисурі, й в усьому. Разом якось подолаємо... Не таке долали!..» Заперечити було нічого. Як китайський болванчик, я все кивав головою, не сумніваючись в істинності його слів... Казкове задоволення — бути на рівних із великими! До того ж Андрій раз у раз повторював: «Та перестань же ти «викати». Ми з тобою нормальні співучні, подільники. З однієї майстерні». Та і я вже майже обтесався в новій ситуації: без особливого нахабства, але й без раболіпства «тикав» і Андрієві, й Рербергу, й Ромадіну, не намагаючись уже чинити опір магії доти незнаного мені життя...».
Але після повернення додому Сергієві Соловйову в ту ніч не спалося: «Годині о шостій ранку я сів на ліжко з ясною, чіткою свідомістю: ніколи, ні за яких обставин цього не буде. Робити цього мені не можна. Нізащо. Так, цей світ повітряний, прекрасний, неймовірно бажаний, але він не мій». І відмовився ж! Який уже тут «конформіст»? Подібних прикладів, коли він не йшов на угоду з самим собою, у Соловйова чимало.
Перо Сергія Олександровича легке, і оповідач він блискучий, і що особливо приємно — немає в книзі жодної краплі ностальгії за минулим життям, немає зіставлення, мовляв, тоді було краще, ніж зараз. Є лише ніжна туга за власною юністю, яка минула. І тому всі двадцять розділів першої книги мемуарів прочитуються з особливою довірою.
З мемуарів стає зрозуміло, що улюблена цифра Сергія Соловйова — двійка, хоча школа й привчає нас на все життя, що двійка дорівнює поразці. У Соловйова двійка, скоріше — перемога. У ВДІКу він вчився у двох майстрів — Ромма і Столпера, на «Мосфильме» працював у об’єднанні Льва Арнштама та Бориса Кремньова. Збірник власних сценаріїв назвав «2-INFERNO-2». Навіть у «Начало. То да сё...» два вступи. І продовження найбільш культового соловйовського фільму називається «2-Асса-2».
