Посивілий Робін Гуд і світський лев усе так само підтягнутий, стрункий і гострий на язик. Більш як два десятиліття тому Борис Олексійович пішов з Московського театру на Таганці, як він каже, «у вільне творче плавання». Він часто виступає з концертними програмами, пише музику, сценарії, знімається в кіно. Кілька років тому випустив сольний компакт-диск, заявивши про себе в новій іпостасі — як співак. На основі альбому підготував літературно-музичну програму. Роки минають, а його ім’я глядачі продовжують асоціювати з легендарною Таганкою. На тій, а не розколотій нині на два колективи, сцені розквiтнув його акторський і композиторський талант. Багато ролей створено Хмельницьким, але є ролі-віхи. Одна з них — загадковий Воланд з булгаковського «Майстра і Маргарити».
ПРО МІСТИКУ І ЧОРТІВНЮ
— На київський фестиваль мене привела любов до творчості Булгакова, — зізнався Борис Хмельницький. — Я вважаю, що містика й чортівня, пов’язані з романом «Майстер і Маргарита», багато в чому — плід буйної фантазії критиків. Прикрощі і невдачі переслідують режисерів, які погано читають текст, або акторів, які не зуміли розгадати загадки Булгакова. Михайло Опанасович написав приголомшливий твір. Кожна роль — справжній Клондайк для акторів. Усі ролі — соковиті, яскраві. Інша річ, що Булгаков так майстерно змалював персонажів, що вони наче зримі. А в грі, якщо використовуєш штампи, відразу видно акторську фальш. У Театрі на Таганці Юрій Любимов першим у Радянському Союзі переніс роман на сцену. Спектакль вийшов дуже цікавим. Він викликав величезний глядацький резонанс. Я пригадую, з яким нетерпінням ми чекали розподілу ролей. Уся трупа хотіла грати. Актори погоджувалися навіть на крихітну роль, сценку, аби брати участь у процесі народження спектаклю. Мені дуже пощастило. Я став першим Воландом у СРСР. Розкішна роль, справжній подарунок долі! Ми зі Смєховим грали по черзі цю роль. Я не вважаю Воланда лиходієм і чудовиськом. Він не диявол, а чистильник. Завдяки йому і його почту Москва очистилася. Вони карали людей за погані вчинки. Воланд допоміг Майстру і Маргариті поєднатися і продовжити вічну суперечку між Єшуа та Пілатом...
Містика і шлейф невдач супроводжують тих, хто або невпевнений у собі, або йде хибним шляхом, погано прочитує роман. Цей твір про любов, віру та надію. Ви мені можете заперечити, адже про екранізацію «Майстра і Маргарити» мріяли такі талановиті режисери, як Ролан Биков, Елем Климов, Ельдар Рязанов. Не пощастило і Юрію Карі. Його стрічку масовий глядач так і не побачив. Хоч у фільмі знялися чудові актори: Анастасія Вертинська, Валентин Гафт, Михайло Ульянов та інші. Напевно, ще не настав час фільму. Можна згадати, що роман теж не відразу вдалося видати. Його надрукували лише через 27 років після його написання... Я стрічки Кари не бачив, але, за чутками, в одному з московських клубів можна побувати на приватному показі й подивитися фільм. Принаймні, ті, хто бачив карівського «Майстра...», захвату не висловлювали. Нині пітерський режисер Володимир Бортко знімає серіал за булгаковським романом. У активі режисера чудові екранізації «Собачого серця» Булгакова та «Ідіота» Достоєвського. Мені здається, що у Бортка стрічка має вийти. Він зуміє розгадати загадки, закладені в романі.
На фестивалі в Києві ми імпровізували на сцені. По-моєму, вийшло цікаво: синтез художнього читання й театрального шоу, показаного акторами різних шкіл і країн.
ПРО «ВЕЛИКИХ ЗАЇК»
— Для мене Київ — особливе місто. Безліч спогадів з ним пов’язанi. Хоча я народився в Примор’ї, в сім’ї військового, в 1951 р. батька перевели служити в Україну. Ми опинилися в Житомирі. Тільки-но розпакували валізи, мати пішла з’ясовувати, де тут музична школа. Нас із сестрою відправили вчитися: мене на баяні, а Луїзу на фортепіано.
У дитинстві я дуже заїкався й у 4 класі мене повезли до Києва до знаменитого професора на лікування. Це стало моєю першою зустріччю з українською столицею. Цілий рік я лікувався. Прогрес є, але... Ви знаєте, в молодості я дуже переживав через цей свій дефект. Поки одного разу не прочитав статтю в газеті «Совершенно секретно» — «Великі заїки». Там було надруковано цілу низку відомих імен. Виявляється, навіть великий політик В. Черчилль заїкалися, і я не просто заспокоївся, а набрався нахабства й став актором. Легке заїкання — моя візитівка, шарм Хмельницького. До речі, на сцені я ніколи не заїкаюся.
ПРО КИЇВСЬКУ КІНОСТУДІЮ
— У Києві на кіностудії ім. О. Довженка відбувся мій кінодебют у фільмі Леоніда Осики «Хто повернеться — долюбить». Молодий режисер, тоді він був ще студентом ВДІКу, побачив мене у спектаклі Театру на Таганцi «Мертві й живі» і запросив знятися в головній ролі стрічки. У той час Льоня зробив дипломну стрічку «Ті, що входять у море» в стилі сюру. Вона нагадувала фільми Параджанова, який уже тоді був у немилості, і через це Осиці роботу не зарахували. Комісія запропонувала зняти Льоні фільм про поетів воєнної пори. Сценарій був слабкий. Від нього відмовилися багато відомих кінорежисерів. А в Осики вибору не було. Оператором картини став Михайло Бєліков (також дебютант). Натурні зйомки знімали в Каневі. Вирвавшись зі стін студії, Льоня відкинув старий сценарій, і ми самі стали вигадувати сцени, часто імпровізуючи в кадрі. Крім творів фронтовиків Гудзенка, Герасименка, Отрадова, Майорова, Багрицького, у фільмі звучали вірші молодої поетеси Ліни Костенко. Нас начальство не дуже контролювало, а коли вже відзняли майже всю стрічку, їм нічого не залишалося, як прийняти роботу Осики. У Києві фрагменти фільму навіть транслювали на екрані, встановленому на Хрещатику в День Перемоги. Вийшов приголомшуючий фільм про поетів- фронтовиків. У Москві до роботи Л. Осики поставилися теж прихильно. Виявилося, що головний редактор Держкіно Ірина Олександрівна Кокарьова вчилася в Літературному інституті з деякими поетами, про яких знято фільм. Стрічка їй сподобалася. Першими її подивилися студенти МДУ. Глядачі тепло прийняли картину, але на великий екран її все ж не пустили. Фільму дали третю категорію. Я недавно переглянув стрічку й був у захваті. Не від себе, а від роботи режисера, оператора. Уже в першій стрічці Осики відчувається його почерк як самобутнього кінорежисера. Навіть моя дочка Даша, представниця іншого покоління, каже, що стрічка вийшла класна. Окремі сцени можна показувати як посібник для студентів театральних вузів.
У Осики я потім часто знімався: «Море», «Увійдіть, стражденні», «Етюди про Врубеля» (в цій стрічці Сергій Параджанов виступав співавтором сценарію). 1994 року вийшла остання картина Осики «Клейноди гетьмана», в якій я також грав. Льоня був надзвичайно талановитою людиною, дуже акторський режисер. Він розумів нашу професію, ненав’язливо підказував, як краще розставити акценти ролі. Він геніально монтував свої картини, адже від хорошого монтажу залежить половина успіху фільму.
Я багато знімався. Популярність мені принесли картини — «Стріли Робін Гуда», «Дике полювання короля Стаха», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Князь Ігор» та інші костюмно-романтичні ролі. А своїми улюбленими фільмами я вважаю: «Хто повернеться — долюбить», «Лісова пісня. Мавка» і «Вечір напередодні Івана Купала», зняті на кіностудії ім. О. Довженка. У стрічці Юрія Іллєнка «Вечір напередодні Івана Купала» я зустрівся з приголомшливою актрисою Ларисою Кадочниковою. До речі, там я зіграв роль Петра, який продав душу чорту. Ось де була чортівня. Гоголівський сюжет Іллєнко чудово втілив на екрані. У цій роботі збіглося все: щодо сенсу, щодо зображення. Юра чудовий оператор. У нього немає зайвого кадру, все ідеально вибудовано. Щоправда, остання стрічка Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», на жаль, не шедевр. Шкода, бо задум був хороший. Я був біля витоків стрічки (написання сценарію). Приїжджав до Києва, ми радилися, планувалося, що я зніматимуся як актор. Але, прочитавши готовий сценарій, я сказав Юрію, що даремно він розставляє акценти: росіяни — погані, українці — хороші. У нас спільна історія. Герої й мерзотники були й у тих, й у других. Тому я відмовився від зйомок. Коли подивився стрічку, переконався, що був правий... Проте кожний митець має право на помилку. Iллєнко зняв багато чудових картин, але не вийшла одна — нічого страшного. Наступний фільм, враховуючи помилки, гадаю в Юри обов’язково вийде.
ПРО ТАГАНКУ І ВИСОЦЬКОГО
— До Театру на Таганці я прийшов разом з Анатолієм Васильєвим. Ще студентами-першокурсниками Щукінського училища ми як композитори написали музику до спектаклю «Добра людина із Сезуана». Фактично із цієї любимовської постановки й почалася легендарна Таганка. А через рік ми вже стали працювати у штаті трупи. Останні два курси ми вчилися й не вчилися. Викладачі поблажливо до нас ставилися. Ми приходили в училище, а за нами ходив натовп шанувальників. Дипломи захистили за роботами в Театрі на Таганці, в трупі вважалися лідерами. Взагалі, ми з Анатолієм не ходили, а наче літали...
Незабаром у трупі з’явилися Коля Губенко та Валера Золотухін. Вони грали другим складом у «Добрій людині...», а пізніше Юрій Петрович Любимов запустив «Героя нашого часу». На сцені: Любшин, Губенко, Джабраїлов і Висоцький (у ролі драгунського капітана). А потім були «Антисвіти». До цього часу ми з Анатолієм Васильєвим стали офіційними композиторами Театру на Таганці. Це було навіть зафіксовано у ВААП. Поет Андрій Вознесенський просив нас писати зонги на його вірші. Так, чудовий був час!
Ми з Толею давно зігралися, а тут Володя також захотів грати, хоча знав тоді всього три акорди. Висоцькому дали прочитати «Оду пліткарям». Він, підіграючи на гітарі, почав декламувати, наспівуючи текст. Вийшло чудово. Вознесенський у захваті. Юрій Петрович задоволений. А ми з Васильєвим зажурилися. Невже закінчилася наша композиторська кар’єра в театрі? Проте сердитися на Володю довго було не можна. Своєю музикою він нас підхльоснув працювати ще краще. А на афіші написали: музичне оформлення спектаклю зробили Васильєв, Хмельницький і Висоцький.
Коли вийшли «Десять днів...», Володя заявив про себе вже на повний голос: і акторський, і композиторський. У нас склався кістяк справжніх таганців — акторів однієї групи крові. Ми навіть подумували скоротити трупу, щоб у штаті працювало людей 25—30 (десять «зірок», десять акторів міцного середнього рівня і 5—10 акторів на підміну та для масовки). Але часи були радянські, й нам «кроїти» штатний розклад чиновники від культури не дозволили.
Поступово Висоцький став лідером, солістом. Часто глядачі йшли в Таганку, щоб побачити актора. Популярність у Володі була фантастична. Його пісні, записані на магнітофони з концертів, звучали мало не з усіх вікон. Висоцький почав багато гастролювати по країні. А в театр лише зрідка залітати. Зривав репетиції, вчасно не з’являвся на спектаклі. Саме в той період почалися в нього проблеми з керівництвом. Зриви через випивку. Друзі кидалися його відпоювати, ставити на ноги, використовуючи всілякі препарати, уколи. Кілька разів Володю хотіли звільнити. Те, що він залишився в трупі, подовжило йому життя. Сьогодні, з висоти прожитих років, розумію, наскільки неординарною особистістю він був. А в ту пору, коли ми спілкувалися майже щодня, здавалося, що Володя тягне ковдру на себе. Думаю, що всі таганці просто пропустили момент, коли він вийшов на абсолютно інший виток. У житті — одруження з французькою кінозіркою Мариною Владі, й у творчості. Наприклад, Андрій Вознесенський на зборі трупи прочитав «Реквієм оптимістичний...», присвячення Висоцкому... Актор Сєва Соболєв, розряджаючи ситуацію, продекламував свій вірш, який закінчувався рядком: «сидят у телевизора, глядят». І раптом Володя ставить на сцені стільчик, сідає й видає: «Ой, Вань, гляди какие клоуны». В залі — просто шквал оплесків...
Юра Буцько був членом худради Таганки, писав музику для наших спектаклів, він пропонував прийняти Висоцького до Спілки композиторів. Але тодішні музичні мужі почали опиратися. Не роздивилися його потенціалу, композиторського таланту. Та що інші, мені самому здавалося, що Володя пісні буквально «підбирав з підлоги» — настільки легко й невимушено вони в нього народжувалися. Його смерть спекотного липня 1980 року приголомшила. Адже він уже декілька разів був на межі, але все-таки викарабкувався. З його відходом у інший світ щось стало надламуватися в нашому театрі. Так, були прем’єри, глядацький успіх, але це вже стала інша Таганка. Я ще два роки тягнув наш театральний віз, а потім вирішив піти у вільне творче плавання. Знімаюся в кіно, пишу сценарії, музику, виступаю з концертними програмами. Минуло більш як двадцять років, але я ніскільки не шкодую про зроблений крок. Сьогодні є два театри: Губенка й Любимова, а я не ділю Таганку на різні табори...
ПРО КОРЕНІ
— Цього разу я приїхав до Києва з дочкою Дашею. Ми ходили по святих місцях Києво- Печерської лаври, зупинилися біля будинку Олександра Вертинського (знаменитий виконавець романсів, поет і шансоньє — Дашин дід по материнській лінії Маріанни Вертинської, екс-дружини Хмельницького. — Т. П. ). Треба знати свої витоки. Шкода, що я над цим замислився пізно. Тепер важко дізнатися, звідки походять мої корені. В мене українське прізвище, а в паспорті записаний як росіянин. Мої дідусі й прабабуся родом з Чернігівської губернії. Потім доля їх привела до Новгорода-Сiверського. У тих місцях я побував, коли знімалася стрічка «Князь Ігор». Моєму батькові як військовому довелося служити в різних куточках колишнього СРСР. Я народився на Далекому Сході. Потім наша сім’я переїхала до Житомира, потім ми жили у Львові, а нині більш як сорок років я москвич.
ПРО МУЗИКУ Й УКРАЇНСЬКУ МОВУ
— Перш ніж стати актором, я вчився у Львівському музичному училищі по класу баяна. Думав стати диригентом ансамблю народних інструментів. Добре вивчив українську мову. До речі, коли я вже став відомим актором, ці знання мені згодилися під час озвучування фільму «Лісова пісня. Мавка» Іллєнка. Адже там мені довелося читати поетичний текст Лесі Українки — складна робота, але я впорався без російського акценту. Другою українською тоніровкою мені довелося зайнятися, озвучуючи стрічку Осики «Клейноди гетьмана». Але я відволікся. Вступив до Щукінського училища в Москві. У той час Ю. Любимов шукав хлопців для музичного оформлення своїх постановок. Ми з Толею Васильєвим показали свої опуси. Юрію Петровичу сподобалося, й моє композиторське життя почалося раніше за акторське. Писав музику не лише до спектаклів, а й до фільмів. Кілька років тому випустив свій сольний диск. Це моя сповідь. На диску немає жодної випадкової пісні. Кожна нагадує про щось дороге: людину, випадок, періоди життя. Вони написані на вірші Ахматової, Вознесенського, Шпалікова, Візбора. Музику до багатьох пісень написала моя сестра Луїза. Вона, на відміну від мене, стала композитором. На диску є також пісні з дорогих мені спектаклів: «Антисвіти» і «Добра людина із Сезуана». Я не професійний співак, але радий, що диск слухачам подобається. Свої пісні я виконую як драматичний актор, наче граю міні-спектакль. Співаю про життя. Про те, що люблю й що дратує, засмучує. Міні поталанило щодо зустрічей з цікавими і талановитими людьми. Із цих вражень і народжуються мої пісні, зонги, балади, романси. На основі компакт-диску зробив музично-поетичний спектакль. Можливо, привезу його показати в Києві.
ДОВІДКА «Дня»
Борис Олексійович Хмельницький народився 27 червня 1940 року в місті Уссурійську Приморського краю. 1961 року закінчив Львівське музичне училище, 1966 року — театральне училище ім. Щукіна. З 1964 по 1982 р. — актор Московського театру драми і комедії на Таганці. 1966 року Борис Хмельницький почав зніматися в кіно: перша його роль — поет-солдат у фільмі Леоніда Осики «Хто повернеться — долюбить». Автор музики до спектаклів Театру на Таганці та до художніх фільмів «Перше кохання» і «На короткій хвилі». Актор знімався у фільмах: «Червоний намет», «Вечір напередодні Івана Купала», «Стріли Робін Гуда», «Дике полювання короля Стаха», «Лісова пісня. Мавка», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Князь Ігор», «У пошуках капітана Гранта», «Етюди про Врубеля» та інших. Крім того, Борис Хмельницький зіграв у американському фільмі «Той, що біжить по льоду» і в італійському фільмі «Джонатан — друг ведмедів».
