Володимир Кожухар — титулований митець, ім'я якого небайдуже кожному, хто любить музичне мистецтво, і насамперед — оперу, балет і симфонічну музику. Це один з небагатьох українських диригентів, якого знають на усьому культурному просторі Європи, а також в Америці, Японії, Бразилії, Аргентині, Канаді, де він неодноразово виступав як диригент оперних і балетних вистав, симфонічних програм, репрезентуючи не тільки свій талант, але й українську музичну культуру, яка дякуючи насамперед його гастрольній діяльності найактивніше інтегрується у світовий мистецький процес…
Минулий тиждень пройшов у Національній опері України під знаком святкування 65-річчя головного диригента театру, народного артиста України та Росії Володимира Кожухаря, і це стало не тільки святом ювілянта і колективу, але й публіки, яка мала нагоду побувати на трьох виставах, якими диригував маестро. До ювілейної імпрези Володимира Кожухаря ввійшли популярні вистави Національної опери України: опери «Фауст» Ш. Гуно та «Аїда» Дж. Верді й балет «Раймонда» О. Глазунова. Треба сказати, що це — лише крихітка із теперішнього репертуару митця, який диригує в понад п'ятдесяти опер і балетів, які йдуть в театрі. Але й це теж, може сота частина з того, що він продиригував протягом 45 років творчого служіння музичній музі. І хоч кажуть, що статистика — не мірило в такій делікатній сфері, як мистецтво, але іноді й вона багато про що говорить. За найскромнішими підрахунками музикознавця Галини Конькової, Володимир Кожухар, ставши вперше за пульт ще студентом консерваторії, підготував і продиригував більше як 200 великими симфонічними і симфонічно-вокальними творами, а концертів відбулося на кілька порядків більше. Він став «першопрочитачем» великої кількості творів українських композиторів: класиків і сучасників диригента, продовживши чудову традицію Натана Рахліна і Стефана Турчака: від Лисенка, Ревуцького, Лятошинського, Кирейка, Канерштейна до Грабовського, Бібіка, Станковича, Дичко. Його композитори-ровесники і до сьогодні з пієтетом згадують своє творче спілкування з молодим диригентом, котрий вже тоді мав дуже зрілу творчу концепцію, якої, на жаль, теперішні диригенти не досягають і в поважний вік. Ця концепція полягала не у прагнення якось особливо проінтерпретувати той чи інший симфонічний чи камерний твір, а розкрити насамперед авторський задум, авторську партитуру.
На перший погляд, творча біографія Володимира Кожухаря досить врівноважена і поступальна. Його професійний рівень завжди був на висоті й не піддавався під сумніви навіть тими, хто мав кардинально відмінні естетичні принципи, він практично із перших самостійних творчих кроків отримав рідкісне на той час право самому добирати репертуар і здійснювати оперні постановки, що із часом стало його творчою константою. Його розуміли і навіть любили як диригента (а буває це дуже рідко) артисти оркестру, співаки, артисти балету. Вітчизняна критика хоч і писала про Володимира Марковича Кожухаря не часто, але завжди доброзичливо, відзначаючи добротність музичної частини кожної постановки, зарубіжна виділяла ще й таку рису, як сугативність взаємопроникнення між диригентом і артистами, натхненність і вміння переливати власну енергетику у виконавський склад. Проте це тільки тло творчої палітри маестро. На маргінесах залишається багато аспектів його творчої роботи, бо кiнцевий результат-вистава чи концертна програма — то наслідок внутрішнього пошуку і внутрішніх узгоджень, заглиблення в матеріал задовго до репетиційного процесу, подолання сумнівів і уміння розв'язати проблеми, не втручаючи туди інших. Прекрасні диригентські школи Михайла Канерштейна та Ігоря Маркевича, які молодий диригент згодом зумів зблизити власною творчою практикою, сформували не тільки його виразну, динамічну і водночас гранично точну мануальну техніку, але й такі риси, як глибинність відчуття стилю музики й її драматургічну сутність, вміння подумки збалансувати майбутню виставу ще до перших репетицій. Ось чому артисти оркестру, співаки, хор блискавично вливаються в творчий репетиційний потік під керуванням диригента. У Володимира Кожухаря ніколи не буває ситуацій, коли під час репетиції виникає: «А, може, зробимо це не так?» На репетиціях він уже тільки відшліфовує матеріал, уточнює деякі балансові рівноваги звучання оркестрових груп, інтегрує у тло вистави вокальні партії, щоб надати виставі граничної мистецької кондиції. І це засвідчують такі прекрасні вистави, поставлені під орудою Володимира Кожухаря, як «Захар Беркут» Б. Лятошинського, «Мазепа» П. Чайковського, «Лоенгрін» Р. Вагнера, «Любов до трьох апельсинів» С. Прокоф'єва, «Джоконда» Дж. Пуччіні, «Турандот», «Набукко», «Аїда», «Реквієм» Дж. Верді, «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича — прекрасні вистави, які вперше були поставлені на київській сцені. Завдяки диригенту в афіші театру з'явилися: балетний триптих Ігоря Стравінського, хореографічні «полотна» Анатолія Шекери на музику Гектора Берліоза «Фантастична симфонія»...
Уже понад п'ятнадцять років обіймає Володимир Маркович посаду головного диригента Національної опери України (у 1989 р. він повернувся із Москви до рідного театру і Києва — міста своєї юності). Він не тільки узяв напрямок на продовження кращих традицій провідного музичного колективу країни, а й плідно і багатогранно їх розвивав. Треба зауважити, що працювати в Київську оперу він повернувся в найтяжчі часи. Фінансова скрута держави особливо боляче вдарила по мистецтву. Тільки справжня творча робота могла порятувати унікальну оперно-балетну трупу від деградації, відтоку яскравих артистичних особистостей, яких наперебій запрошували зарубіжні оперні театри. Було два шляхи: перший — обмежитися виключно експлуатацією уже наявного репертуару і другий — зробити кілька яскравих нових «прочитань», які б вселили в колектив віру і розширили гастрольну палітру, що дозволило б пережити тимчасові труднощі.
Володимир Кожухар як головний диригент, на якому лежала відповідальність саме за творчий стан колективу, обрав другий, значно складніший шлях, але, як виявилося, й перспективний, бо досить швидко пішли одна за одною зарубіжні гастрольні поїздки, а між ними відкрився простір збагачувати репертуар новими постановками, востребуваними як українськими, так і зарубіжними глядачами. Відбулася дуже важлива річ. На складнощах тогочасних реалій наше музична культура почала активно інтегруватися у європейську, а згодом — і світову. І в цьому беззаперечна заслуга В. М. Кожухаря, рівень диригентської майстерності якого, а отже, і художній рівень київських оперних і балетних вистав викликають зацікавленість зарубіжних глядачів.
За шістнадцять років Володимир Кожухар поставив на Київській оперній сцені понад тридцять вистав, які складають основу сучасного репертуару театру. За цими назвами — напружена творча робота, пошук, напружені, а часом і виснажливі репетиції, із яких народжується неповторне диво вистави…
Ювілейна програма, запропонована самим маестро, значною мірою була спрямована репрезентувати не стільки його власну творчість, бо він з однаковою мірою відповідальності виходить за пульт диригувати кожною виставою. Швидше — творчу палітру оперної та балетної трупи, симфонічний оркестр і хор, з якими працює Володимир Кожухар, які разом з ним роблять сучасну славу Національної опери України, одного з кращих театрів світу.
