Що цікавого було показано публіці цього року? Як формується репертуарна афіша? Про поповнення трупи, пріоритети і секрети за лаштунками; чи має провідний театр країни право на сміливе експеримента торство чи творчу невдачу? Про це наша бесіда з Петром Яковичем Чуприною, генеральним директором — художнім керівником Національної опери, який 24 липня відзначить свій 60-річний ювілей.
— З якими результатами колектив театру пішов у відпустку?
— Цей сезон був насиченим: у плані прем’єр, гастролей і ювілейних дат. Ми відзначали 200 років з дня створення в Києві музичного театру і 400- річчя появи оперного жанру в світі. На сцені театру було показано до трьохсот балетних і оперних вистав, традиційні вечори пам’яті — зокрема, цього року гала-концертом відзначали 70 років з дня народження великого диригента Стефана Турчака і 75-річчя знаменитого співака Анатолія Солов’яненка, у фоє бельетажу було представлено фотовиставки, які відображали життя і творчість цих видатних сучасників. Навесні пройшов Міжнародний фестиваль балету ім. Сержа Лифаря. Розширюється і географія наших гастролей — зокрема, японські глядачі давно вже знайомі з нашою балетною трупою, а тепер глядачі мали можливість оцінити й наших прекрасних оперних майстрів. Чотири вистави під керівництвом диригентів Миколи Дядюри та Володимира Кожухаря — «Богема», «Тоска», «Ріґолетто» і «Євгеній Онєгін» — японська аудиторія зустріла дуже тепло. Додам, що в Японії вельми досвідчений глядач, у них регулярно виступають світові зірки, і те, що ми мали там успіх — свідчить багато про що. Відбулися й традиційні гастролі в Європі — показали 10 видань «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні. Декілька років тому ми познайомили з нашим балетом далеку Австралію і тепер регулярно приймаємо їхнє запрошення (у травні там гастролювала наша балетна група).
— Що нового з’явилося в репертуарі?
— Ми вже багато років дотримуємося певної планової політики: чотири прем’єри за сезон. У цьому сезоні на суд глядачів представили опери — Вінченцо Белліні «Норма» (режисер Анатолій Солов’яненко) і Дж. Верді «Бал-маскарад» (італійсько-український проект: режисер Італо Нунціата, а сценограф Марія Левитська тут розкрила абсолютно нові грані свого багатогранного таланту); а остання наша прем’єра відбулася під завісу сезону 5 липня: балет Мікіса Теодоракіса «Грек Зорба» (постановник Лорка Мясін).
Ми не забуваємо і своїх маленьких наших глядачів. Для них хореограф Віктор Литвинов здійснив постановку балету «Буратіно» на музику київського композитора Юрія Шевченка. Крім того, в цьому сезоні ми навіть перевищили норму — показали концертний варіант опери «Бояриня», яку композитор Віталій Кирейко написав за мотивами однойменної драми Лесі Українки. У вересні покажемо вже повноцінну виставу.
ГОЛОВНИЙ ОРІЄНТИР — ГЛЯДАЧ
— Яка ваша політика щодо формування національного репертуару?
— За останніх три роки ми здійснили 10 постановок українських авторів, серед них балет Михайла Чембержі «Данієла», опера Мирослава Скорика «Мойсей» за поемою Івана Франка, опера Георгія Майбороди «Ярослав Мудрий». Гадаю, ми гідно виправдовуємо свій статус «національний театр».
— Але за кордон вивозите в основному російську і західну класику. Що з балетного та оперного репертуару там ціниться?
— Наш балетний репертуар весь іде «на ура». А серед опер успіхом користуються: «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Царева наречена», «Любов до трьох апельсинів», «Війна і мир» і особливо — «Борис Годунов». Але ви ж розумієте, що ці опери написані не вчора, вони давно здобули собі славу й стали популярними в світі. Згодом, я впевнений, і твори українських авторів будуть цікавими зарубіжній публіці. Потрібен зацікавлений імпресаріо, який би працював у цьому напрямі. Але зазначу, що ми, передусім, орієнтуємося на київського глядача.
— А кияни охоче відвідують опери і балети українських авторів?
— Не просто охоче, а за касовими зборами взагалі немає відмінностей від інших вистав. Інтерес величезний і на оперу «Мойсей», і на «Ярослава Мудрого», а поза конкуренцією проходять «Наталка Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм».
— Як театр захищає себе від провалів? За якими принципами запрошуються режисери для постановок?
— Звичайно, на сцені важливе «життя людського духу» і музичні дані, але тут все ж не обійтися без точної формули, коли жодна репліка і нота не повинні випадати із загального контексту. Якщо в режисера формула не точна або не красива (а це відчувається відразу), то й «життя людського духу» не відбудеться. Лише поєднання музики, «духу» та красивої формули створюють першокласну виставу. І потім, не можна забувати, що театр покликаний дарувати духовність, радість, естетичну насолоду. Режисер — одна з важких професій саме тому, що добрий результат може вийти лише як наслідок серйозної однодумності з акторами. А навернути на свою віру може лише той, хто сам щиро вірить. Ніякої випадковості і приблизності. Кожний момент у режисерському розв’язанні повинен бути мотивованим і переконливим. Але й зважений підхід режисера, і гучне ім’я — на жаль, ще також не гарантія успіху. Феномен творчості режисера досі є нерозкритим до кінця. Якось Валерій Гергієв сказав, що «театр повинен мати право на творчу невдачу», але я б додав — це право потрібно заслужити й ми намагаємося все ж таки уникати невдач.
— Яким чином?
— Прислухаємося до рекомендацій музичних критиків, переглядаємо відеозаписи, ведемо попередні бесіди з постановниками, їздимо й дивимося вистави. Бувають вдалі спільні проекти, як, наприклад, із Італійським інститутом культури, які нам порекомендували режисерів Маріо Коррадо й Італо Нунціата і ми з ним зробили вже шість оперних вистав.
— Режисерський банк у вас досить строкатий, а як удається правильно зорієнтуватися?
— Орієнтуємося, передусім, на загальну естетичну спрямованість нашого театру. Сьогодні в усьому світі наростає тенденція до режисерського театру, де все частіше центральною фігурою у виставі стає режисер. Дивіться, у Большому театрі немає штатного головного режисера й головного художника, а ставлять лише запрошені майстри. З одного боку — це добре, що на запрошених не давить монополія метрів, у них свобода творчості, можливість реалізуватися і самовиразитися. Але з іншого боку, йде пошук загальної естетики театру, яка руйнується без єдиного знаменника. Погодьтеся, це небезпечно...
— Біда багатьох режисерів у тому, що вони непомітно для себе повторюють — своє чи чуже, але вже вживане. Вашому театрові вдається цього уникати?
— Вважаю, що остання прем’єра опери Дж. Верді «Бал- маскарад» — продемонструвала те, що на нашій сцені з’явилося щось абсолютно нове: в прочитанні музичного матеріалу, в сценографії, в яскравих акторських і вокальних роботах. Але, самі розумієте, щось нове народжується не часто — такий життєвий закон. Фантазія — пані капризна!
— Роботи вокальні в «Балі-маскараді» і правда яскраві — Тетяна Анісімова, Дмитро Попов, Володимир Опенько, а Лілія Гревцова стала справжньою окрасою вистави.
— Гревцову висунуто на почесне звання «заслужена артистка України», яке вона дійсно заслужила талантом і працею.
ШУКАЄМО СПІЛЬНУ МОВУ
— Люди в театрі працюють неоднозначні, поглядів буває багато, а як вам вдається дійти до спільного вирішення питання?
— У творчих суперечках народжується істина. Всі працівники театру багато працюють, а натхнення не відвідує лише ледачих...
— А театральні інтриги плетуться?
— У нас їх немає!
— У театрі без інтриг не буває!
— Раніше таке бувало, а нині зникло. Коли в театрі киплять нетворчі пристрасті, то це відбивається на якості вистав і як результат — порожні зали, глядача не ошукаєш. А сьогодні наш театр став одним із аншлагових колективів. Ми постійно працюємо над іміджем, гідно репрезентуємо музичне мистецтво України в усьому світі. А імідж — це сумарний феномен здорових амбіцій кожного працівника й відчуття своєї причетності та відповідальності до творчого процесу тримає нас в тонусі й не дає розслаблятися...
— Кожен директор використовує свої методи управління, чим керуєтесь ви?
— Передусім — ніякого прояву влади! Кожний член колективу знає свої обов’язки й чітко їх виконує. Навіщо на них давити? І потім — із творчими людьми потрібно бути гранично делікатним — вони надзвичайно ранимі. Я вважаю, що в нас створено колектив однодумців (усі 1250 осіб) і ми чудово доповнюємо один одного, шукаємо й знаходимо спільну мову.
— Актори балету рано йдуть на пенсію. Чи підтримуєте ви зв’язки з колишніми танцюристами, чи допомагаєте їм пристосуватися до життя поза сценою?
— Ви зачепили дуже сумну тему. Театральний світ жорстокий, творчий вік танцюристів короткий, відхід з театру для багатьох прирівнюється до катастрофи. Як правило, ми переводимо пенсіонерів до обслуговуючих цехів, хтось стає репетитором чи педагогом... Від старості ніхто не застрахований, а це хвороби, операції, ліки. Намагаємося підтримати фінансово. Ми пам’ятаємо, що багато хто з колишніх наших колег прославили своїм мистецтвом театру Україну, а коли вони зійшли зі сцени, то наш обов’язок допомагати потребуючим...
ЯК СТАЮТЬ ДИРЕКТОРОМ
— Петре Яковичу, за фахом ви музикант, а коли ви перейшли на адміністративну роботу?
— У 29 років мені запропонували стати директором Національного симфонічного оркестру України. З першого курсу консерваторії, де я вчився за класом контрабаса, я працював у оркестрі. У ту пору наш колектив часто гастролював, і мене часто прохали допомогти вирішити організаційні питання. О, я непогано справлявся, тому через деякий час запропонували посаду директора. Я любив свою роботу й не уявляв, як зможу розлучитися з інструментом. Довго вагався, але все ж таки зважився...
— Чим запам’яталися перші роки роботи в директорському кріслі?
— Передусім, насиченим графіком гастролей. Це був зліт популярності нашого оркестру не лише в Україні, але й за кордоном. У той час із нашим оркестром співпрацювали такі відомі музиканти, як Євген Свєтланов, Дмитро Китаєнко, Геннадій Рождественський, Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Генріх Нейгауз, Леонід Коган та інші.
— А чи довгим був шлях до Національної опери?
— Я попрацював у апараті міського комітету, в управлінні культури. Повинен зiзнатися, що паперів ніколи не любив, а ось робота з людьми завжди приносила мені задоволення. З театром пов’язаний уже 16 років (7 років із них працював першим заступником директора).
— Як ідуть у театрі справи з поповненням трупи молоддю?
— Щорічно влітку оголошуємо конкурс і проводимо прослуховування та добір випускників консерваторій і хореографічних училищ. Робота ця копітка, а вимоги до конкурсантів у нас дуже суворі. Звичайно зі 100 осіб відбираємо лише декілька. Нещодавно трупу поповнили: Юрій Горинь — прекрасний баритон, молода солістка Оксана Крамарева (блискуче в цьому сезоні виступила в «Нормі»), добре заявили про себе Євген Орлов та Андрій Гонюков (баси), Ольга Фомічова (сопрано), а в балеті — танцівниці Ольга Голиця і Тетяна Льозова.
— Чим ви керуєтеся при прийнятті важливих ухвал? Адже в театрі ви — остання інстанція!
— Мобілізую всі свої ресурси — інтуїцію, логіку, розсудливість, і звичайно ж — досвід, а також ретельно зважую. І себе не можна переоцінювати. Хоча життєвий досвід у мене значний — людей і ситуацій побачив чимало — і спортом займався, і студентом їздив на будови Півночі, і в Мексиці три роки працював — все одно, іноді доводиться довго все аналізувати, раніше, ніж остаточно щось вирішити.
— Чи вдається в театрі поєднувати традиції та сміливі експерименти?
— Над цим питанням б’ються вчені, музикознавці, театрознавці в усьому світі. Це питання, скоріше, потрібно їм ставити. А в нас — практика. Сьогодні багато театрів намагається експериментувати, і в результаті з’єднують вужа та їжака, а на сцені хіба що танки ще не їздили. Ми обережно підходимо навіть до нових «аксесуарів» на сцені, не те що до вирішення цілої вистави. Хоча ми й не архаїчні. Надбання нашого театру, який сформувався за багато років, — це традиції і нам важливо їх зберегти. Вважаю, що нам потрібно оберігати традиції, оскільки багато з того, що сьогодні наступає та впроваджується в театральне мистецтво, носить агресивний, руйнівний характер. Ми пропускаємо лише те, що дійсно гідно встати в ряд із досягненнями багаторічних традицій. А не те, що надумане, формальне і сумнівне щодо мистецтва. Наше мистецтво — фундаментальне і не потрібно реагувати на кожен «чих» експерименту, який явно не подолав статус скороминущого...
