Хочу вибачитися перед читачами: це інтерв’ю мало з’явитися раніше, але через різні обставини виходить тільки зараз. Проте, сподіваючись на те, що серед нашої аудиторії є немало шанувальників дуже яскравого і своєрідного таланту Петра Мамонова, пропоную бесіду з ним сьогодні. Адже той, хто знає, зрозуміє: Петро Миколайович ніколи не повторюється і цікавий практично в усьому, що робить.
Тому його приїзд із черговою, ще небаченою у Києві виставою стає подією і викликає якщо не ажіотаж, то певне напруження, підвищене очікування, передчуття не тільки того, що Мамонов покаже на сцені, а й того, що він скаже в інтерв’ю і на прес-конференціях, — бо в жанрі усного спілкування він не менший артист, ніж на підмостках і екрані.
Загалом же слава Мамонова і у нас, і в Москві базується на абсолютній відмінності Петра Миколайовича від будь-кого. І на самому початку, в бурхливі 1980- ті перебудови — як лідер унікальної рок-групи «Звуки Му», і в 1990-ті, що поховали радянський рок як такий, і сьогодні — Мамонов настільки випадає із загального ряду, із ситуації, з контексту, що сам став схожим на таку собі вічну цінність. Власне, йому і не потрібна ніяка реальність, щоб із нею боротися або під неї підлаштовуватися: він сам собі реальність, сам собі режисер, король і блазень. Нова вистава «Миші, хлопчик Кай і Сніжна Королева» підтвердила це. Рецензію на неї «День» дав ще 15 лютого, однак там було досить цікавої передісторії. Виявляється, задум цієї роботи виник досить давно, ще 2003-го року, в надрах московської групи молодих експериментаторів «Свої 2000». Група ця об’єднала немало талановитих людей, які пробували реалізувати себе в найрізноманітніших жанрах. Більш-менш відомими їх зробив знятий у Білорусії фільм «Випадок із пацаном», який був вельми прихильно зустрітий публікою і пресою. Наступним був фантастико-політичний трилер «Пил», куди «Своїм» за допомогою неймовірних хитрощів вдалося затягнути Мамонова — на роль старенького лікаря. Ну і, нарешті, Мамонов сам запропонував молодим авангардистам поставити спільну виставу, яка і була реалізована після безлічі мук (всі хворіли, а один із акторів опинився у психіатричній лікарні) в минулому році.
Інтерв’ювати Петра Миколайовича — також справжнє задоволення і мука водночас. Це такий нерегульований потік свідомості, який слухаєш із відкритим ротом, але передати на папері — завдання архіскладне. Проте зустрітися і поговорити вдалося. Результати — нижче.
— Хотілося б почати з вистави…
— А, про виставу вам треба. Ні, я зробив, покажу завтра, а ви будете оцінювати.
— Чому там…
— Нічого не знаю, я зробив, а ви думайте. Це ваша робота. Ви хочете свою роботу перекласти на мої плечі.
— Але звідки вона, власне, взялася? Вам запропонували її зробити чи ви виступили з ініціативою?
— Ні, я сам все пропоную.
— А зачіпка якась була, щоб працювати саме в такій формі?
— Мені набридло одному. І я вирішив залучити кого-небудь, а тут саме хлопці підвернулися. Але, насправді, вийшло, на мій погляд, не дуже добре. Тому що хлопці по-своєму, а я по-своєму, у мене енергетика інша, а у них свій авангардний прикол, і глядачу незрозуміло, на що дивитися — чи на мене, чи на них. Цілого, на мій погляд, не вийшло. Це недолік вистави, і я цим незадоволений. Ідея взагалі у мене така є, щоб зробити з цього клубну версію, забрати їх і просто співати пісні. Тому виставу можна подивитися один раз — і все. Адже мої вистави звичайно цікаво дивитися кілька разів, тому що я то такий, то сякий, як стан організму змінюється — то так, то інакше йде, а тут ніби цього немає. І ось один раз подивився — я повідомляю вам відгуки публіки, яка нас любить у Москві, так вони говорять: «Петю, ну вдруге дивитися якось нудно, тому що все ясно вже».
— Але навіщо вам все-таки там рок-балет?
— Рок-балет? А ви знаєте, як перекладається рок-н-рол? «Крути-верти». Ви подумайте, що ви запитали — а чому «крути- верти-балет»? У мене немає такої назви. У мене є — балет. Рок — у мене немає такого. Балет — тому що балет. Танці. Танці-шманці.
— А московські критики кажуть, що ця вистава — криза середнього віку.
— Нехай кажуть. Чи мало що вони скажуть. Криза, не криза. Звідки ж я знаю? Може, і криза, може, і взагалі кінець. Може, я взагалі в театрі більше не з’явлюся на сцені. Хто знає. Мені, наприклад, набридло скакати на цих дошках, якщо сказати чесно.
— Скажіть, а як у вас взагалі з’являються ідеї для сцени? Ви ж самі якось признавалися, що пишете-пишете, потім намагаєтеся розібрати, що вийшло — і нічого не розумієте.
— Я все чудово розумію. Але коли я роблю... Ви розумієте, як це відбувається: я тільки антенку виставляю, як приймач, і приймаю сигнал. А який сигнал йде, вже не знаю, — я просто його записую. Тому пояснити, що це за сигнал, що це означає — я не в змозі. Це справа критиків, журналістів, ваша справа.
— Як взагалі стався перехід до театру?
— А ніяк, — це також все музика. Не театр.
— І все-таки?
— Ну постійно ж хочеться чогось нового, кудись рухатися, пробувати, експериментувати. Я ж не Том Джонс, щоб одне й те ж все життя. Хоча Тома Джонса я поважаю, — секс-символ. Він повинен бути один і той самий все життя. Його повинні любити жінки років 55, він для них повинен бути кумиром одним і тим же. Такий шахтар особистий із попкою, — і все.
— А як ви могли охарактеризувати те, що ви робите?
— Якщо чесно, охарактеризувати я б нічого не міг.
— Але вам подобається чи не подобається те, що ви робите?
— Не знаю... Мені все особисто подобається. Інакше я б цього не робив.
— Для кого ви граєте?
— Для вас. І для себе, і взагалі... тому що не можу інакше жити.
— Як часто ви репетируєте?
— Репетирую?! (Вагомо). Зірки не репетирують.
— Як ви вибираєте стиль для тієї чи іншої появи на сцені? Це залежить від внутрішнього вашого стану. Як все це співвідноситься?
— Навіщо мені про це думати? Вибирати чи ні. Я не зрозумів питання. Добре... знаєте як? Жив один духовний авторитет на горі Афон у печерці. У нього відкривався вид на прекрасне Егейське море. А він загороджував віконце дощечкою. У нього запитували: «Старче, що ж ти такий божий вид, витвір божий загороджуєш?» Він відповідав: «Якби ви знали, яке світло в душі моїй, ви б не запитували. Це мені заважає». Тому якщо людина досягає такого світла душевного, їй все одно, де вона знаходиться — наяву, уві сні, в готелі в Каліфорнії. Байдуже, найголовніше — досягти в душі своїй ось цього єднання з Господом. Тоді все буде добре, по-доброму, мирно і благодатно, все чудово. А якщо цього не буде, то всюди буде погано, куди вас не посади. От Елвіс Преслі — в яких палатах жив, і однак пропав. А його друг, Джеррі Лі Льюїс, переліз паркан із гвинтівкою і говорить: «Я цього падлу застрелю, якщо він не кине наркотики». Його арештувала поліція. Ось це друг справжній — Джеррі Лі. Справжня історія. З гвинтівкою поліз. Стріляти жирну скотину.
— Що вам приносить радість?
— Коли вдається хоч якось наблизитися до Бога. І чистоту знайти. Тому що чистота і Господь — це найцінніше, що може бути на землі. Решта — сміття. Ось так, мій друже, мій юний друже. Я це зрозумів надто пізно, коли всю душу свою змучив і потоптав, як губку, і нічим мені жити практично, і нічим мені співати. І тому пісні мої такі кострубаті й убогі і... ледве-ледве я їх співаю. Тому що нічим мені. Але я тим самим стараюся вам пояснити, що ось до чого може дійти людина, яка топче себе все життя — алкоголем, наркотиками, всім цим лайном. Ось до чого можна дійти. Хоча вогник горить. Слава Богу. Інакше б я загинув. Не фізично, а морально. Це жахливіше.
— Що ви зараз читаєте?
— Святих отців Східної православної церкви. Тільки. Ніякої белетристики, тому що все вигадки письменницькі. Чесне слово.
— Навіщо саме таке читання?
— Хочу дізнатися, як жити далі. Відкриваєш книгу і прямо написано, як тобі далі жити, як тобі подолати ось це або це, причому не умоглядно, а через особистий досвід, — як у четвертому столітті в печері Антоній Великий долав. Що ви! Цікавішого і кориснішого читання бути не може.
— А що б ви ще порадили?
— Євангеліє. Частіше. Ось я був на Афоні, приїхав великим поромом. За зціленням поїхав. Приходжу на сповідь до монастиря, до сповідника, розповідаю йому про свій порок. Так він мені прямо закричав — «Євангеліє читай — і переможеш!!!» Я аж здригнувся — відразу мені закричав! Хвилини не думаючи! І минуло. Поки що. Не знаю, як далі буде. Але поки що все минуло.
— Раніше ви дуже нахвалювали щоденники Льва Толстого…
— Вже ні. Про що мені з ним говорити? Я би хотів із яким-небудь мудрецем говорити, а він для мене не авторитет. Така ж людина — слабка, грішна, як і я. Чому він мене може навчити? Я би хотів із якимось прозорливим старцем поговорити, який би мене наскрізь побачив і сказав би, як мені бути, як мені перемогти, ось що мені потрібно. Тому що гріхів тьма-тьмуща. А про що мені з Толстим розмовляти?
— Чи є книга, за якою ви хотіли б поставити виставу?
— Ні. Белетристика. Що там? Ну ось дивіться. Беру улюблену книгу своїх зрілих років. «Обломов», наприклад. Ну, коли сцени в селі, ще нічого. Починаються стосунки з Ольгою. Не врубуюся, про що мова взагалі. Ну не розумію, про що базар. Що за проблема? Чому така трагедія, такі сльози, в чому взагалі річ?! Відкладаю. Беру листування Пушкіна і Анни Керн. Починаю читати. Відчуваю — щось ламає мене. Розумію потім — адюльтер, перелюб. Не можу це читати. Гаразд. Беру улюбленого поета Пастернака «Про мистецтво», є у нього така книга. На кожному слові — «чорт забирай, чорт забирай». Ну не можу я читати, як людина, що повірила. Ламає мене. Відторгнення йде. Не те щоб я рисуюсь, такий я святий — просто неприємно. Неприємне все це, вигадки це все. Взагалі, як почалася ця італійщина, епоха Відродження, мистецтво закінчилося взагалі. У мене велика бібліотека духовна. Решту книжок я так залишив поки що. По одній беру, починаю гортати — е, думаю, ні — на горище. Другу відкриваю — е, ні. Бунін, Купрін, ось це все. На горище, на горище. Потихеньку.
— А яку останню книгу ви придбали?
— Молитвослов сьогодні.
— Ну, книжки — це добре, але буває ж, коли люди вас роздратовують? Що тоді?
— В одного афонського мудреця була така притча про людей. Ось поклади в кімнаті шматочок лайна. А поряд — шматочок лукума. І запусти туди бджолу. Куди сяде бджола? На лукум. А якщо кімнату обкласти лукумом всю і в кутку покласти шматочок лайна, і запустити муху, — куди вона сяде? На лайно. Іншими словами, в кожній людині треба бачити хороше. У кожного воно є, навіть у найбридкішого злочинця, убивці. Ось у мене був такий випадок. Їду я в потязі. З Твері в Москву ходить експрес, дві години ходу. Переді мною сідають два дембелі п’яні. Ну і починається: мат-перемат, про бабів. Я думаю: «Ну, попав». Дві години я маю це слухати. Потім, пригадавши цю притчу, почав роздумувати. Думаю: ось хто такі ці хлопці? Із села, які не бачили нічого, крім п’яниці-батька, який бив свою матір, потім пішли до армії, де спочатку їх били «діди», потім вони самі стали «дідами» і били. І ось вони прийшли — нічого вони в своєму житті не бачили. Дивлюся — а ми вже приїхали. От як! Так що все в нас. Світом взагалі править любов. Інакше б прийшов кінець. Знаєте, як співвідносяться зло і добро? Сказав один розумний дядько, — коли виверження вулкану покрило все чорною лавою, все спалено, і пробився маленький зелененький листочок. Так ось зло не бореться з добром. А ось так вони співіснують. Добро просто є. Серед величезної великої кількості зла воно набагато цінніше, цей зелений листочок, ніж величезна спалена земля.
— Що ви маєте намір робити найближчим часом?
— Я? Танцювати і співати. Продовжувати жити. Старатися, старатися, старатися, наскільки буде виходити. Може, і буде провалюватися. А може, Господь подасть якось чистіше, краще. Може, і радість подасть, і втіхи якісь. Ви знаєте, як це буває, коли прокинешся вранці, і день пішов, пішов, і добре, добре якось. І чекаєш, що зараз туга буде, а її немає, немає, і до вечора немає. І добре, і просто плачеш і дякуєш Господу: спасибі тобі. Ось бувають такі дні. І ось ні чому зараз. Ні за що. Просто так. Не тому, що музику написав, ні чому. Ось якби так було частіше, ох, було б добре жити.
— Звідки береться туга?
— Від гріха. Насамперед.
— А радість?
— Від не-гріха.
— А якщо гріх приносить радість?
— Ні. Це обман. Лукавий обманює. Тимчасово. А потім наступає туга.
— Але раніше життя веселіше було, коли все починалося?
— Так, веселіше було, тому що п’яний весь час був. Веселіше, звичайно. Життя — важка річ. Коли по-чесному, працювати важко, і жити взагалі важко.
