Валерій Олександрович Курінський належить до покоління, яке зараз називають дітьми війни. Ці люди, як ніхто інший, знають ціну миру, якого зараз так не вистачає український землі.
Наша розмова з Валерієм Олександровичем відбулася якраз напередодні його 75-річчя (він відсвяткував свій ювілей 13 липня) — вікової межі, переходячи яку, напевно, чи не кожна людина дає собі звіт щодо пройденого.
Зазначу, що Валерій Курінський зробив чималий внесок у скарбничку духовних надбань українців. Наведу лише кілька яскравих фактів із його творчого життя. Починаючи з 1960-х років і до сьогодні пісні на вірші Валерія Олександровича виконували й виконують такі колективи, як тріо «Либідь», капела «Думка», Українська чоловіча хорова капела, Хор українського радіо та телебачення, Ансамбль пісні всесоюзного радіо, філармонічні колективи, тріо «Мареничі». Першими виконавцями його пісень були ще початківці Павло Зібров та Лев Лещенко, а також такі метри, як Євгенія Мірошниченко та Дмитро Гнатюк. Свого часу В. Курінський написав багато зонгів (вид балади) для Театру російської драми ім. Лесі Українки, а також чимало пісень до художніх кінофільмів.
Багато зробив Валерій Олександрович і працюючи на відповідальних посадах, хоча не вважає себе людиною кабінетною. Він був завідувачем літературної частини Київського оперного театру, кореспондентом газети «Вечірній Київ», членом Київського комітету драматургів (згодом — Київський комітет літераторів) як літератор та поет-пісенник. А ще — відповідальним секретарем Спілки композиторів України (обіймаючи цю посаду, Валерій Курінський провів з’їзд композиторів, на якому до Спілки було прийнято видатного композитора Валентина Сильвестрова, документи якого до цього викидали зі списків кандидатів до вступу. Разом із паном Валентином був написаний цілий цикл вокальних творів).
Але сам ювіляр, хоч як це дивно, робить акцент у своєму житті ще й на іншому напрямі творчої кар’єри: він пишається своїми дослідженнями в царині постпсихології та філософії. Самотужки опанував близько ста мов, здійснив відкриття і розробив нові методики в опануванні мовами, провів безліч мовних тренінгів, які змінили життя багатьох його учнів та послідовників. Усі ці відкриття ввійшли у книжку «Автодидактика». І в цій галузі праці його також не обійшли звання та регалії.
Наша розмова — про те, чим сьогодні живе славетний автодидакт.
«УКРАЇНЦІ ВТОМИЛИСЬ БОЯТИСЯ СИСТЕМИ»
— Валерію Олександровичу, багато читаю відгуків про вашу «Автодидактику». З чого вона почалася?
— З мого дитинства. Мої батьки дуже багато сил вкладали в нашу з братом освіту і в сімейних розмовах робили акцент на самоосвіті. Вони опікувалися тим, щоб ми знали кілька іноземних мов, приділяли увагу нашій музичній освіті.
Навіть після війни батьки, коли навкруги був голод і розруха, купили порося, відгодували його, продали і придбали нам із братом не щось, а справжнісінький рояль, щоб ми могли займатися музикою.
Батьки дуже переймалися тим, що мій старший брат Юрій багато часу втратив у навчанні через війну, але, завдяки їхнім старанням і самоосвіті, він закінчив школу екстерном — рік за два. Потім брат навчався в Москві й став відомим співаком. Я, як і брат, тоді вже не уявляв свого життя без музики, і в майбутньому, коли почав свої лекторії, музика в них була присутня досить часто. Це скрипка і фортепіано.
Знаєте, війна зробила з мене інтернаціональну дитину. Ми три роки прожили з батьками і в трудовому таборі Австрії, поки нас не звільнили радянські війська. Окрім жахів, які я зазнав (на початку війни я був трирічною дитиною), у мене була можливість вивчати польську, німецьку, угорську мови, оскільки табір був багатомовним. Саме там я й почав перші самодослідження та дослідження свого мовного апарату, які потім, через десятки років, розвинулись у цілу систему.
— Коли вже ми зачепили тему війни, то не можу не запитати вас про ваше ставлення до того, що зараз відбувається в Україні. До того ж Донецький регіон — ваша мала батьківщина.
— Війна — це жахливо в усі часи. Я досі пам’ятаю, як мама, коли ми тікали з окупованої території, коли нас бомбардували і поряд з нами гинули люди, закривала мені маленькому очі рукою, і, напевно, побоюючись за мою психіку, казала: «Це ляльки, синку».
Але, згадуючи війну і своє дитинство, я також згадую людей, звичайних людей із великим серцем, які мені трапилися тоді, вони певним чином подружили мене зі світом, тоді біда об’єднала нас всіх.
І зараз відбувається те ж саме, українці стомилися боятися системи, вони об’єднуються за свою державу, збирають кошти, провіант, в людях прокинулися найкращі почуття взаємодопомоги. Інша справа — ціна дорога. Та я певен, що ми вистоїмо, бо є така молодь, якій не страшно довірити країну. А ще хочу сказати: тоді, як і нині, люди зверталися більше до церкви. І зараз, дивіться, скільки людей молилося на Майдані, ми всі молимося за наших військових, за нашу державу. Українці врешті відчули, що в них є Церква, справжні духовні лідери стали поряд з народом.
«КОЖЕН МАЄ ВЧИТИСЯ РОБИТИ ВЛАСНІ МАЛЕНЬКІ ВІДКРИТТЯ»
— Повернімося до «Автодидактики»...
— Є кілька напрямів, які були в основі цієї праці. Усі вони зводяться до суми бажань, які можна здійснити. Це бажання починається в людині від якогось враження, яке її зачепило. От, для прикладу, якщо говорити про вивчення іноземних мов, мене вразила в дитинстві зустріч із італійськими солдатами, їхня якась закоханість у дітей, котрі, можливо, нагадували їм власних, яких вони лишили вдома. Я не пам’ятаю облич цих людей, але й досі пам’ятаю інтонацію, з якою вони проголошували мені: «Бамбіно», коли я наближався до їхнього гурту. Крихітні «воєнні» епізоди запалили в мені дитячу цікавість до іноземних слів, які, коли ми опинились у трудовому таборі, я чув звідусіль. Вдячний Богові за тих справжніх людей, яких я тоді зустрів на моєму шляху. Ця зацікавленість у дорослому віці переросла в справжню любов та бажання познайомитися з мовами досконало.
Отже, повинен існувати місток між тобою і тим, кому ти хочеш передати те, що вмієш. Тобто для початку нової справи в людини на шляху повинен трапитись хтось, хто запалить в ній цікавість до цієї справи, — Учитель. Тоді буде розкутість, яка дає свободу, щоб рухатися далі в цьому напрямі.
— А чому декому складно опанувати щось самотужки, а хтось робить це з величезною легкістю?
— Усе залежить від двох-трьох речей — від своєрідної намоленості в ставленні до того, чим ти займаєшся; від того, що ти можеш зрозуміти щось сам. Мої тато і мама багато імпровізували у своєму житті. Тато ставив вистави на виробництві, де він працював головним бухгалтером; він імпровізував, навіть виснажений роботою. В трудовому німецькому таборі він також спромігся зробити кілька театральних постановок. Я певен, що кожна людина повинна вчитися робити власні маленькі відкриття.
«ПОТРІБНО МІНЯТИ ФІЛОСОФІЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ, ЩОБ ВОНО СТАЛО БІЛЬШ НАПОВНЕНИМ»
— А як на вас вплинуло навчання в консерваторії? Чи були у вас особливі друзі, однодумці?
— Консерваторія звела мої шляхи з чудовим композитором, теперішнім моїм другом Леонідом Грабовським, який зараз, на жаль, живе в Америці, але композиторську спадщину якого нині тільки починають гідно оцінювати на батьківщині. А ще — з Валентином Сильвестровим, Євгеном Станковичем, Мирославом Скориком, Володимиром Губою. Моїй пісенній творчості сприяла дружба з Ігорем Шамо, в дуеті з яким ми написали чимало пісень. Одну з них навіть було відзначено високою премією на фестивалі молоді та студентів у Берліні.
Усі тоді вже знали про мою одержимість вивченням мов. Одного разу мені довелося перекладати славетному диригентові Миколі Колесі, коли приїздили іноземці.
Згодом я знав вже кілька іноземних мов, зокрема й латину, а ще почав вивчати китайську та японську ієрогліфіку, познайомився з поліглотами, аналізував їхній досвід. Смішно згадувати, але до мене по перекладацьку допомогу одного разу звернулися навіть працівники КДБ.
— Валерію Олександровичу, я знаю, що ви у своїх виступах виконуєте 24 каприси Паганіні. Це досить складна програма, ви виконуєте їх давно, і чому саме Паганіні?
— Це — мій експеримент. У мене років із двадцять тому була досить складна операція на руці. Вона була не дуже вдалою, я втратив чутливість деяких м’язів. Щоб її відновити, вирішив поставити експеримент над собою, бо лікарі не вірили, що рука повністю відновиться, а вона, як бачите, не тільки відновилась, а й непогано грає (Усміхається).
— Зараз багато людей мріють самі опанувати мови. Із чого б ви радили їм починати?
— Із автодидактики. Маю на увазі книжку і систему. Книжка «Авто дидактика» написана мною ще у 80-роках, а потім видана на спонсорські кошти спочатку в Москві. Зараз, до речі, було видано двотомник «Автодидактики» й у Києві. Я пишаюся цим виданням і дуже вдячний усім, хто причетний до його виходу. Автодидактика допомагає багатьом людям увійти в царину сучасної філософії та мовознавства, поєднати музику вивчення мов і багато інших напрямів своєї творчої діяльності. Це — все те, до чого прагне сучасна людина, але не знає, з чого їй починати.
— А з чого їй починати?
— Із філософії. Людині потрібно міняти філософію власного життя, щоб воно стало більш наповненим. Такі люди, які прожили наповнене життя, були й раніше. Ось погляньте хоча б на життя Шевченка, 200-річчя якого ми святкуємо цього року, він, за сучасними мірками, прожив досить недовго, але ж об’єм його життя й те, скільки він встиг зробити, говорять про його змістовність.
Усі відкриття, зроблені в «Автодидактиці», здійснено шляхом мого самоаналізу, в цій книжці представлено не лише мої наукові дослідження, а й сонети, а в останньому виданні — живопис.
— А в чому секрет такого об’ємного життя?
— У великій кількості навичкових цілей, які людина ставить перед собою без прагнення швидкого результату. Це — постійна праця.
— Про що мрієте у свій ювілей?
— У мене за ці роки написано чимало творів: це й проза, і сонети, які хотілося б встигнути видати. А ще мрію про мир для своїх дітей і онуків.
