Коли я помру
Мене поховайте
Пару колонок
В ногах покладіть
І навушники на голову
Мій рок-н-рол
Зі мною лишіть.
Цей титрований епіграф передує історії, в якій насправді рок-н-ролу нема.
За винятком хіба що вступу з прольотом камери над віковічними соснами під Starless — меланхолічну пісню британських класиків арт-року King Crimson. З огляду на подальші події ця красива й сумовита мелодія може здатися дещо недоречною, якщо не зважати на текст:
Sundown dazzling day
Gold through my eyes
But my eyes turned within
Only see
Starless and bible black
(Сліпучий день
Золото в моїх очах
Але мої очі обернені всередину
І бачать там
Лише беззоряну й біблійну
пітьму)
Фільм американського режисера Паноса Косматоса має ще чимало складових, що можуть збити з пантелику: вразливих глядачів — нагромадженням кривавих сцен, шанувальників арт-хаузної естетики — ретельним дотриманням канонів хорору, поціновувачів хорору — якраз надмірним естетизмом і повільним розвитком сюжету.
Тим не менш, у Каннах Косматосу влаштували 5-хилинну овацію. На сайті критики www.metacritic.com у «Менді» оцінка 82/100, а на суворих «Гнилих помідорах» (www.rottentomatoes.com) — 94% позитивних відгуків.
Чому?
Почнімо спочатку.
В переказі все виглядає як типова оповідь про помсту. Дроворуб Ред Міллер (Ніколас Кейдж) і його кохана, художниця Менді Блум (Андреа Райзборо) ведуть спокійне життя на Північному заході США. Титр повідомляє: «Тіняві гори, 1983 рік». 1983-й — ера Рейгана, ренесанс консерватизму в Америці, а також час дії попереднього фільму Косматоса «По той бік чорної веселки» (2010; ми до нього ще повернемося). Будинок щасливого подружжя міститься в затишному лісі на березі озера. Одного нещасливого дня ідилію руйнують нові сусіди — секта навіжених фанатиків «Діти Нової Зарі». Менді потрапила на очі главі культу на ім’я Єремія (Лайнас Роуч). На його прохання банда чудовиськ на мотоциклах — істинних ангелів пекла — викрадає дівчину, аби вона стала новою наложницею хтивого месії. Менді не піддається, регоче самопроголошеному богові в обличчя, й тоді її спалюють на очах у Реда. Зранений і закривавлений, він виривається на свободу, щоб вершити суд і розправу.
44-річний Панос — син Джорджа Пана Косматоса, що уславився нехитрим, але гучним кіном за участі Сільвестра Сталлоне — «Рембо-2» (1985) й «Кобра» (1986). До речі, в одному епізоді «Менді» з’являється арбалет — знаменита зброя Рембо. Але, на відміну від дитинних бойовиків Косматоса-старшого, в «Менді» справа не тільки в сюжеті.
Тут важливіші атмосфера й символи, розсипані в полі фільму. Менді й Ред обговорюють, які планети їм подобаються, й Менді називає Юпітер — бо там тисячі років вирує ураган завбільшки з Землю; астрономи називають цей феномен «Велика червона пляма». Незабаром камера розвертається до неба — воно залите химерними червоними хмарами. Червоний — пануючий колір: протагоніста звати Red, тобто червоний; така сама назва альбому King Crimson, з якого взята пісня Starless; заглавні титри, лінії на Редовій машині, освітлення в низці сцен — ця багряна хвиля наростає, поки не перетворюється на справжній шторм вогню й крові. Та, власне, це один з багатьох мотивів, що пронизують історію, виводячи її за суто жанрові межі: дія відбувається в світі, схожому на наш, але з самого початку це трохи інакша, зсунута реальність, й інтенсивність зсуву поступово наростає, аж поки не переходить у цілковитий галюциноз.
За допомогою оператора Бенджаміна Лоеба та ісландського композитора Йохана Йоханнссона (саундтрек «Менді» став однією з останніх його робіт) Косматос веде майстерну гру з естетикою ранніх 1980-х. Зокрема, його явно надихали обкладинки платівок і плакати тодішнього важкого року (Менді ходить у футболці «металевих» хуліганів-сатаністів Mцtley Crьe) плюс фільми жахів тих часів. Це ризикований і оригінальний хід: існує багато стилізацій, вирощених на спадку революційних епох — німого кіна, класичного Голлівуда 1930-х і Нового Голлівуду 1960—1970-х, французької «нової хвилі»; проте мало хто спирається на вісімдесяті з їх консерватизмом на екрані і в політиці. Причому це не тільки омаж, не тільки авторська присвята своєму дитинству («мій рок-н-рол зі мною лишіть»), а самостійний візуальний всесвіт. Продумана перенасиченість кольорів, зернисте зображення, грубуваті спецефекти набувають у «Менді» майже живописної виразності, а в комбінації з електронно-синтезаторною музикою Йоханнссона, пронизаною гіпнотичним чергуванням високих і низьких тонів, створює враження повного занурення в дивний і невідомий світ.
І в цьому світі наркотичну ін’єкцію роблять за допомогою величезної комахи. А банда байкерів перетворюється після прийняття «особливої» дози ЛСД на кровожерливих слизьких істот, вже й не зовсім людей. А в печері хіміка, який ті наркотики виробляє, живе справжня тигриця.
В «Чорній веселці» тема експериментів з психоделіками й відповідних змін свідомості, й зовнішності була чи не головною, проте там бракувало людських образів, які виводили б сюжет за межі суто формальної вправи.
Цього разу — вдосталь яскравих, живих характерів, що робить простір «Менді» ще божевільнішим. Всі акторські роботи гідні найвищої оцінки. Таємнича, з дещо асиметричним обличчям і загадковим шрамом, стримана, мов зібрана пружина, трохи не від світу цього Андреа Райзборо. Блискуче перевтілення Лайнаса Роуча в самозакоханого й жалюгідного Єремію: дуже уїдливий узагальнюючий портрет усіх подібних пророків. І, звісно, Кейдж, який показав у повній мірі, що був колись чудовим актором і що обдарування ще не зовсім покинуло його. Без видимих зусиль він поєднує разюче контрастні стани: вразливий і страшний, зворушливий і кумедний — причому останнє не менш переконливе, ніж решта: коли він втягує порцію кокаїну в розгромленій оселі бандитів, чи кричить після чергової різанини «Ти порвав мою улюблену футболку!», чи раптом кидає зброю, аби взяти в руки бензопилку і помірятись її довжиною з лиходієм, чи коли, заюшений кров’ю, істерично хіхікає в камеру у фіналі, викликаючи мимовільний сміх у залі.
Цей присмак клоунади, знов-таки, здивував багатьох рецензентів. Але, зрештою, це лише вірність канону: лякаючи, не забувай смішити. Монтаж атракціонів має діяти на різних рівнях. Міллер мститься за Менді, жодного разу не повторюючись у засобах і способах. Кожний двобій перетворюється на окремий спектакль насильства з власною хореографією й антуражем. Косматос дотримується приписів жанру бездоганно, аж до таких дрібниць, щоб давати знаряддям убивства окремі імена — «Зміїне Око», «Ріг Абраксаса», «Меч блідого лицаря»; але в казці — а «Менді» — це, безумовно, казка — й не може бути інакше.
Головним же прийомом Косматос обрав перебільшення: сюжетних поворотів, насильства, акторських реакцій, кольорів; будь-який інший фільм це б зруйнувало — але тут надмір стає запорукою просто вбивчої гармонії. Тому й не має сенсу ставити собі запитання: чи нам показують історію в послідовно лінійному сюжеті, чи то шизоїдні спогади Реда після того, як усе відбулося, чи йому взагалі все примарилося. Головне, що ми там побували. В осерді тисячолітнього шторму. Під червоними небесами. У моторошному й прекрасному сні завбільшки з планету.
А підглядати чужі сновидіння — страх як захопливо.
