Спектакль «Украдене щастя» І. Франка, поставлений Іриною Волицькою з акторами Лідією Данильчук, Романом Білем і Михайлом Барничем у львівському театральному об’єднанні «Театр у кошику», схоже, зроблений саме тими, хто і «не бачив», і «не брав участі». Або, принаймні, зумів грунтовно забути покриті мохом етнографічно-гопачні традиції.
Зізнаюся, що досі поява подібного спектаклю здавалася мені малоймовірною. Звичка робити всілякі поправки на прикрі спотворення дійсності погано позначається на сприйнятті. Можна вранці погортати Арто, вдень звернутися до «Словника театру» Паві, паралельно конспектуючи Барта, а ввечері прийти до театру й побачити щось, що насилу піддається визначенню, від чого у голові починають крутитися цитати із підручника з історії українського дореволюційного театру (розділ про вплив імперського шовінізму на розвиток національної драми). Теорія й реальний театр (як показує щоденна практика) існують у різних площинах і рідко стикаються.
Дивно, до чого простим і ненадуманим буває iстинне. Нехай ця простота оманлива, та ось вона — порожня сцена, три актори, котрим немає за що сховатися, й, нарешті, та сама пауза перед оплесками, тривалість якої, по суті, й визначає автентичність і сугестію справжнього спектаклю.
«Театр у кошику» об’єднав акторів, котрих важко уявити в системі традиційного (однаково як і псевдоекспериментального) театру. Вони технічні, інтелектуальні, володіють рідкісною культурою та органічністю гри. Ірина Волицька стверджує, що свій театр його учасники створюють інтуїтивно. Але ж інтуїція ніколи не виникає із порожнечі й неуцтва. Власне, саме сплетіння раціонального й почуттєвого додає спектаклю «Украдене щастя» тієї магічної енергії, яка є сутністю театру й робить необов’язковими текст, декорації, грим. Спектакль гранично лаконічний. На сцені — суворо обмежене число предметів (тільки те, що безумовно «працює» на смисл), у костюмах — лише натяк на «національний силует». Ніяких етнографічних сентиментів, жодної побутової інтонації чи руху. Все підлягає найсуворішому, геометрично точному малюнку — обертанню трикутника (двоє чоловіків, одна жінка), грані якого перебувають у постійному русі, але залишаються самотніми, суверенними.
Основа спектаклю — звук, ритм. Це «аркан» — універсальний знак західноукраїнської культури, ритм якого може бути і бойовим «чоловічим» танцем, і протяжним жіночим плачем, може виразити будь-яку емоцію. На самому початку спектакль спрямовується до своєї найвищої точки — пісні про шандаря, «що має коханку». Сюжет п’єси, переказаний у ній з цинічною відстороненістю, входить у конфлікт із трагічною інтонацією оповідi, немов готуючи глядача до її смертельної та все ж умиротвореної, як фінальна колискова, розв’язки.
Повторюся, цей спектакль і справді магічно впливає. Він зачаровує, втягує в свій ритм. Але найдивовижніше, що в цьому немає «загадки», «незбагненності», якими, як прийнято вважати, володіє істинне мистецтво. Те, що ми бачимо на сцені, по суті, жорсткий тренаж (вокальний і пластичний) і блискучий аналіз тексту, реалізований у паузах, інтонаціях, акцентах. Ірина Волицька та її актори зробили недосяжно просту річ — поєднали практику з новою театральною теорією. Вони зробили те, що багато акторів і режисерів, котрі претендують на експериментаторство, не тільки не знають, а й не встигають і не вважають за потрібне осягнути. Львів’яни ж виявилися готовими до цього внутрішньо й фізично (що важливо). Український же сучасний театр загалом, по-моєму, не готовий, що особисто для мене перетворює «Украдене щастя» львівського «Театру у кошику» на явище безпрецедентне.
№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
