«День» продовжує розповідати про театри, які залишилися на територіях так званих «ДНР» і «ЛНР» (див. «День» №№4-5). Сьогодні у фокусі — Донецький (з 2011 року — академічний) обласний російський театр юного глядача з Макіївки.
Макіївський ТЮГ під керівництвом Владислава Слухаєнка (директорську посаду він обійняв 2006-го) останнім часом вважався одним із вітчизняних театрів, які найбільш динамічно розвиваються. Тут було засновано і чотири рази проведено Відкритий фестиваль театрів для дітей та юнацтва. 2011 року на базі театру відбулося — вперше в Україні — виїзне засідання Виконкому АССИТЕЖ (Міжнародна асоціація театрів для дітей та молоді).
Театр активно їздив на фестивалі, отримував призи, часом обганяючи у визнанні «старшого брата» — Донецький національний музично драматичний театр. Найбільший резонанс критиків викликала чеховська «Чайка» в постановці Олега Александрова та сценографії Володимира Медведя, з яскравими акторськими роботами Олени Кондрашкіної, Олени Сергуніної, Павла Бодрова, Павла Піотровського та інші. (вистава — володар Гран-прі фестивалю «Театральний Донбас — 2011»).
Сьогодні Владислав Слухаєнко співбесідник «Дня». На жаль — віртуальний, оскільки перебуває за межами України.
— Владиславе Миколайовичу, розкажіть, що відбувалося в театрі, починаючи з весни минулого року, коли почалися ДНРівські мітинги, які переросли у військове протистояння на Сході?
— Ми продовжували звичайну роботу до червня. А з початком проведення АТО на Сході довелося скасувати виїзні вистави в області. Потім наш колектив пішов у відпустку, отримавши відпускні, які стали останньою заробітною платнею. Планувалося з кінця червня розпочати виступи в дитячих оздоровчих таборах, розташованих у Святогір’ї, на півночі області, і на Азовському узбережжі. Але... на початку липня управління культури одержало листи Міністерства культури з рекомендаціями обмежити проведення масових заходів у зоні АТО і не вважати прогулом невихід на робоче місце працівників на територіях, де проводяться воєнні дії. Окрім того нам рекомендувалося відправити працівників в оплачувані і неоплачувані відпустки до закінчення АТО. Тому, всі ті, хто бажав, змогли виїхати.
Рівнобіжно в театрі велася підготовка до нового сезону: ремонтувався планшет сцени, оновлювалися декорації, але з середини серпня, коли розпочався сильний обстріл, і велика частина колективу виїхала з міста, театр заморозив роботу.
У вересні, після оголошення перемир’я, багато хто повернувся. З кінця липня театром спільно з обладміністрацією було зроблено декілька спроб розв’язання питання щодо виплати заробітної платні. Після двомісячного листування було одержано лист із Державної Скарбниці на ім’я Сергія Тарути (на той момент — глава Донецької ОДА — Г.Л.), де говорилося про те, що переводити рахунок театру із зони АТО ніхто не буде, і питання щодо виплати заробітної платні відкладається до закінчення АТО. На цьому спілкування з представниками української влади закінчилося. До кінця жовтня до мене пару разів телефонувала Олена Воронько з Міністерства культури. Дізнавалася як справи і казала, що міністр намагається розв’язати питання щодо театру з главою облдержадміністрації...
— Тобто, в результаті так і не було зроблено необхідних кроків, щоб вирішити проблеми театру? Чи ставилося питання евакуації Макіївського ТЮГу?
— Ні. Не обговорювалося взагалі жодних варіантів. Все було пущено на самоплин. Більше того, працівники театру фактично залишилися без коштів для існування. Були спроби вирішити це питання обласною владою, але воно блокувалося Києвом. Не можна розмірковувати про евакуацію людей, коли не пропонується жодних варіантів допомоги, а остання заробітна платня виплачувалася в травні.
На жаль, питання життєдіяльності театру за нинішніх умов зводиться до виживання. Зараз практично відсутнє фінансування. Цього сезону владою ДНР було зроблено лишень дві виплати і надано талони на бензин для організації виїзних вистав. Ось що пише зараз у соціальній мережі працівник міського управління культури: «З липня минулого року до сьогоднішнього дня нам, працівникам культури, виплатили матеріальну допомогу за вересень і 30 грудня — за жовтень. Та й то не всі змогли ці гроші отримати. Люди працюють! Ходять пішки з одного кінця міста до іншого, прагнуть зі всіх сил підтримувати один одного».
— Ви знаєте, що зараз відбувається в театрі?
— Грають, в основному, вистави для дітей (у суботи та неділі). Нині колектив намагається відновити вечірні вистави для дорослих (постановки не йдуть через від’їзд багатьох акторів з Макіївки). На жаль, ні «Чайки» Чехова, ні «Грози» Островського, що мала успіх на декількох фестивалях, ні «Одруження» Гоголя (яку поставив Олександр Аркадін-Школьник на початку сезону 2013—2014 рр., і яку ми не встигли показати за межами Донецької області); ні «Дому Бернарди Альби» Лорки в постановці чудового режисера з Грузії Нугзара Лордкіпанідзе, яка дуже сильно відрізнялася від усіх наших вистав, а, ми встигли відіграти не більше п’яти разів; ні цікавої роботи Тетяни Шевченка «З коханням і всілякою мерзенністю» за творами Селінджера і Кокто, з якою ми двічі були в Києві (на фестивалі молодої режисури та шоу-румі «Гоголь-фесту»), яка підкорила експертну раду фестивалю в Кишиневі і запрошеною, але такою, що так і не встигла побувати в Санкт-Петербурзі на міжнародному фестивалі в театрі «Балтійський будинок»; ні тієї вистави, яка отримала приз за кращу постановку на фестивалі «ТЮГ-2013» — «Біля ковчега о восьмій» Хуб у постановці Арутюна Кіракосяна зараз у репертуарі театру немає. Як немає і багатьох інших вистав...
Але театр працює, і він запитаний глядачем. На відкритті 44-го сезону (1 жовтня 2014 року — Г.Л.) на виставі «Василина Прекрасна» залу було заповнено по саму зав’язку. І це при тому, що в місті весь час чути звуки канонади. Під час новорічних ранків актори грали три вистави на день. Звичайно, ціни на квитки знижено, оскільки грошей зараз у населення вкрай мало. Але театр живий, попри те, що найближчими роками, скоріше за все, доведеться забути про розвиток творчого колективу і просто виживати.
— Хто зараз залишився в театрі, а хто виїхав і куди?
— Майже на 100% залишилися технічні цехи. В оркестрі та балеті втрати невеликі. Найбільше число тих, хто виїхав — це актори. Люди виїжджали в різний час і в різних напрямках. У театрі серед працівників не було однозначного ставлення до того, що відбувається. В основному виїжджали, щоб не бути в епіцентрі воєнних дій. Наприклад, заслужена артистка України Олена Кондрашкіна зараз у Тамбові (вона вчилася там у інституті). Виїхала з дочкою наприкінці вересня, коли її будинок опинився між воюючих сторін. Вони два тижні просиділи в підвалі, рятуючись від артобстрілів, а потім виїхали з міста. Наприкінці липня декілька осіб виїжджало до Львова. Роботи не знайшли. Хтось повернувся до Макіївки. Декілька осіб зараз у Запоріжжі. Декілька — в Києві. Один — у Польщі. Актор, режисер і член ініціативної групи Макіївського ТЮГу Карен Гамбарян намагається, щоб Міністерство культури допомогло перевести театр до Чернівців (про це дивись на сайті «Дня»).
Художник Володя Медведь, який перейшов до нас із Донецького музично-драматичного театру на початку минулого року, нині приєднався до групи луганців (на чолі з колишнім головним режисером Луганського російського театру ім. П. Луспєкаєва О. Александровим — Г.Л.) в Димитровграді Ульяновської області. Є такі, хто, влаштувавшись на роботу до іншого театр, на мирній території, через якийсь час повернувся до Макіївки, причому не маючи там постійного житла.
— А що відбувається зараз у вашому житті?
— Я офіційно перестав бути директором із жовтня минулого року. Дітей вивіз із Донецька у травні, і з тієї миті вони не були вдома. Влітку кілька разів приїжджав-виїжджав, догулював відпустку, яка накопичилася за роки роботи, в надії, що все перейде до мирної площини розв’язання питання. Коли стало зрозуміло, що конфлікт затягується, вирішив скористатися запрошенням родичів і виїхав до Єкатеринбургу. Родину категорично не хочу привозити до зони бойових дій, а знайти такі варіанти, щоб я був з театром, а родина при цьому — в безпечному місці, я не зміг...
— Чи хотіли б повернутися до Макіївки — чи це для вас вже перегорнута сторінка?
— Бажання повернутися в мене є. Все залежить від того, чи буде — і коли — така можливість...
