Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

П’єр Рішар: Я ледар, який змушений багато працювати

Видатному французькому актору виповнилося 75 років
20 серпня, 2009 - 00:00

П’єр Рішар обезсмертив себе у фільмах «Високий блондин у чорному черевику», «Роззява», «Іграшка», «Укол парасолькою»... Свій ювілей актор зустрічає, працюючи: видали книжку, виходить черговий фільм, репетирує нову виставу. «Не награлися»? — запитують izvestia.ru.

— Я ледар, якому доводиться багато працювати, — сміється актор. — Часом обставини складаються так, що нікуди подітися. Але запевняю вас, що я не забуваю й про солодке нічогонеробство — мій дід був італійцем. Вранці попрацюю, але після обіду — риболовля.

— Ви виховувалися в аристократичній сім’ї, жили в родовому замку. І батьки захотіли, щоб ви пішли в актори?

— Звісно, ні. Спочатку вони мріяли, що я піду вчитися до престижного Політехнічного інституту, або хоча б до Інституту політичних наук. Потім планку знизили — сподівалися, що я стану нотаріусом. Потім вирішили, що принаймні зможу торгувати вживаними автомобілями. Одного разу, подивившись один із моїх перших фільмів, вони сказали: «Смішно, але безглуздо».

— Ви до того ж мало не стали танцівником?

— Так, мене запрошував до своєї трупи Моріс Бежар. Уявляєте, я міг би стати другим Нуреєвим! У мене був відмінний стрибок та інші антраша.

— А хто наставив вас на путь істинну?

— Нині покійний режисер Ів Робер, у якого я знявся у «Високому блондині...». Одного разу він мені сказав: «П’єр, для тебе немає місця у французькому кінематографі. Тому ти повинен винайти своє власне кіно». Що я й зробив.

— Можна сказати, що життя пройшло не дарма?

— Воно було суцільним святом. Пам’ятаю, у дитинстві я мріяв стати Тарзаном, а вийшло так, що в кіно зіграв Робінзона Крузо. І ніколи не мучився з приводу входження в образ. Чим довше я грав самого себе, тим краще в мене виходило.

— Кіно для вас — мистецтво чи забава?

— Насамперед розвага, яка іноді — досить рідко — стає мистецтвом. І крім того, це спосіб продовжити до нескінченності своє дитинство — я все життя граю. Саме тому відчуваю себе таким везунчиком. Коли над головою густішають хмари, я вмію їх розганяти. Я маю великий талант бути людиною щасливою та з легкістю сприймати невдачі.

— Великі актори — за винятком Чапліна — ніколи не були коміками. Ви з цього приводу не комплексуєте?

— Зовсім ні. У кожного своє амплуа. Хотів би я подивитися на трагіка, який намагається розсмішити публіку. Та й комедії завжди були й залишаються найпопулярнішим жанром.

— Одного разу ви сказали: «Я завжди був непристосований до суспільства, в якому жив». Чи вдалося зараз пристосуватися?

— І так, і ні. Досі я прагну тримати певну дистанцію по відношенню до суспільства. Можливо, це захисна реакція від щоденних реалій, до яких я погано пристосований внаслідок своєї незібраності.

— Невже ви досі такий неуважливий?

— Можливо, навіть більшою мірою, ніж у молоді роки. Неуважливий — це той, хто думає про щось для себе найважливіше. Решта для нього не існує. Нещодавно на званому обіді я так замислився, що витирав рот не серветкою, а білим шарфом свого сусіда по столу — Шарля Азнавура. Потім довго вибачався. Хоча Шарль мене й любить, він був явно засмучений і кисло усміхався.

— Ви страждаєте від своєї забудькуватості?

— Дедалі більше! Особливо якщо забуваю на сцені роль. Майже кожного дня я щось гублю — або ключі від машини чи від будинку, або окуляри...

— У 75 років ви не відчуваєте себе старим?

— Хіба я схожий на старого?! Не беруся судити про те, на скільки років я виглядаю, але характер у мене відповідає 18-річному. Щоправда, я став менш струнким і з’явився живіт.

— Чому ви знову взялися за перо? «Поштові одкровення» — це ж ваша третя книга?

— Все життя я отримував безліч листів із усіх куточків світу, навіть з Владивостоку. Є послання смішні, зворушливі, наївні. Я вирішив на їх основі розповісти про своє життя. І вже за книгою написав виставу для свого one man show. Спочатку обкатаю її в провінції, потім покажу в Парижі...

— Ваш останній фільм «Віктор», який восени виходить на екрани, — це нове повернення високого блондина?

— Зовсім ні. Зазвичай я зображаю симпатичних і сором’язливих персонажів. А тут уперше в житті в молодого режисера Тома Жилу граю пройдисвіта. Бездомного Віктора «всиновлює» молода сім’я, яка скуштує з ним горя.

— Які ролі ви так і не зіграли?

— Короля Ліра, для якого я поки що замолодий... І, звісно, Дон Кіхота, з яким у мене є щось спільне. Нас обох обурює несправедливість. Я також не вмію з нею боротися — галасую, гніваюся, протестую, але без жодного результату...

Юрій КОВАЛЕНКО
Газета: 
Рубрика: