Нещодавно у Київському будинку кінематографістів відбувся круглий стіл на тему: «Сучасне українське кіно. Перезавантаження» за участю відомих режисерів та продюсерів, керівництва Національної спілки кінематографістів України, а також інших представників галузі. На жаль, жоден із запрошених на зустріч політиків та керівників профільних культурних комітетів із пропозиції вступити до діалогу не скористався, тож дискусія у Будинку кіна мала передовсім декларативний характер.
Кінорежисер, заступник голови Спілки Олег Фіалко зазначив: «Ми навіть не мріємо, що влада, яка, попри всі свої заяви, ігнорує вітчизняне кіно ось вже вісімнадцять років, вислухає наші пропозиції цього разу. Тому ми маємо намір вдатися до радикального кроку — звернутися до європейських та світових структур, що опікуються проблемами культури, зокрема, до ЮНЕСКО із проханням про виведення України зі світового культурного простору. Країна, де відбувається геноцид культури, не має права співіснувати поряд із цивілізованими країнами, не має права «розповсюджувати інфекцію». Мабуть, тільки це наразі може привернути увагу, якщо не нашої влади, то хоча б світової культурної спільноти до проблем українського кіна. Нехай до України надішлють делегатів із перевіркою, тоді владі доведеться якось відповідати на поставлені запитання. Світ довго не хотів знати про голокост, але завдяки боротьбі єврейської спільноти за свої права пам’ять жертв того геноциду тепер шанують повсюдно. Схожим чином маємо діяти й ми — голосно заявляти про нищення нашої культури».
У своєму виступі голова Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України Ганна Чміль звернула увагу на позірну стурбованість української влади проблемою, що винесена на обговорення: «Одразу 7 із 17-ти зареєстрованих у Верховній Раді останнім часом законопроектів стосуються кінематографічної галузі. І всі вони є слушними, до розробки кожного з них залучалися працівники Державної служби кінематографії та Національної спілки кінематографістів. Звичайно, у кожного з народних депутатів, що подав свій законопроект на розгляд до Верховної Ради, мотивація, скоріше за все, є відмінною від нашої, існує багато політичних амбіцій. Проте ми згодні підтримати будь-який із цих законопроектів, адже за своєю суттю усі вони є протекціоністськими стосовно українського кіна, у кожному з них пропонуються певні важелі нормативного та економічного регулювання кіновиробництва та кінорозповсюдження, які вигідні насамперед українським акторам і режисерам та продюсерам, що з ними співпрацюють. Усі ці законопроекти мають на меті змінити розподіл сил на ринку українського кінопрокату: на сьогодні ситуація така, що в кінотеатрах протягом останнього року демонструвалося 200 фільмів зарубіжного виробництва і лише десять — вітчизняного. А загалом же за останній рік на український ринок — чи то через продаж на дискових носіях, чи то через телевізійну ротацію, чи то через той-таки кінопрокат — потрапило фактично 10000 закордонних фільмів. Ясно, що частка вітчизняного кіна просто мізерна. Тому фактично в усіх законопроектах, до створення яких ми долучилися, й пропонується вжити радикальних протекціоністських заходів. Зокрема, проект Тєрьохіна пропонує не тільки звільнити гроші, залучені до кіновиробництва від податку на додану вартість (це одразу ж посприяє збільшенню числа охочих інвестувати гроші в українську кіноіндустрію), а й надати державну дотацію до кожного придбаного глядачем квитка на фільм українського виробництва. Для того, щоб наша галузь була рентабельною (а до 1991 року кінематографічна галузь за рентабельністю посідала друге місце в країні після виробництва алкогольних напоїв), в Україні має бути щонайменше 2000 сучасно оснащених кінотеатрів із новим відеопроекційним обладнанням, а їх наразі лише 300. Ось це — один із тих напрямків, куди ми й пропонуємо вкладати отримані кошти. До речі, в іншому законопроекті є й зовсім нові для нас пропозиції щодо фінансування кінематографічної галузі. Приміром, пропонується стягувати певний — невеликий — збір не тільки з продажу дисків чи прибутку телеканалів, а й з абонентів телекомунікаційних послуг. Не треба цього лякатися, це цивілізований шлях: у Естонії, наприклад, із 1936 року діє Закон про культурний капітал, що регламентує відрахування 10% від акцизного збору з виробників алкогольної продукції на потреби вітчизняної культурі. Подібні нормативні акти діють також у Польщі, Англії, Німеччині, Іспанії. Це, схоже, єдине прийнятне вирішення проблем грошового забезпечення української кіноіндустрії».
Людмила Новікова, виконавчий директор громадської організації «Фонд Молодість», звернула увагу на яскравий приклад вдалих наслідків застосування державного протекціонізма у кінематографічній галузі в балканських країнах: «Після страшної війни та розрухи саме балканському кіно вдалося сформувати на заході новий позитивний імідж республік колишньої Югославії, а цей імідж, відповідно, привернув і економічну підтримку. Українські ж кіномитці частково їдуть працювати за кордон, частково перекваліфіковуються в працівників рекламної індустрії, а серед тих, хто залишився в країні та не змінив фах, 60% є безробітними».
Кінорежисер і теперішній секретар Національної спілки кінематографістів України Дмитро Томашпольський оголосив про створення на базі Спілки нового робочого органу — Лабораторії проектів, що ставить собі за мету теоретичне моделювання і практичне втілення національного кінопроекту та створення позитивного іміджу модного українського кіна. Основна увага в рамках експериментальної роботи Лабораторії приділятиметься жанровому кіну — комедіям, мюзіклам, мелодрамам, трилерам, що грунтуватимуться на сучасному матеріалі. Діяльність Лабораторії при цьому полягатиме передовсім в експертно-аналітичній роботі над проектом: оцінці потенціалу того чи іншого проекту в глядацької аудиторії різних вікових та соціальних категорій, дослідженні суспільного попиту на стрічки певної тематики, а також пошуку відповідних кожному окремому проектові ко-продюсерів, залученні до співпраці телебачення, європейських фондів та інституцій.
Ідеї Дмитра Томашпольського підтримав продюсер, директор студії «гагарін Медіа» Андрій Азархін. Він наголосив на необхідності професійного дослідження соціокультурних процесів сприймання та механізмів розповсюдження кінематографічної продукції, а також повідомив, що зусиллями його студії у рамках зазначеної експериментальної програми проводитиметься моніторинг української системи кінорозповсюдження, замовлятимуться незалежні юридичні дослідження фахових проблем кіновиробництва, зокрема, авторського права, створюватимуться стратифіковані фокус-групи, що даватимуть матеріал для кваліфікованих висновків щодо того, які саме кінематографічні герої потрібні сучасному суспільству, які сценарії слід замовляти авторам, на фільми яких жанрів насамперед купить квиток глядач.
Шкода, що дискусія у Будинку кіна після проголошення декларацій під декоративний акомпанемент спілкування з пресою дуже швидко перекинулася на з’ясування взаємин між учасниками круглого столу. Тож, проголошена модератором зустрічі, автором телепрограми «Аргумент Кіно» Володимиром Войтенком тема «Сучасне українське кіно. Перезавантаження», гадаю, залишатиметься нагальною ще довго і спонукатиме до скликання ще не одного подібного віче.
