1989 року, коли «Золотий Лев» ще не був монополізований прекрасно впертим і меланхолійним Славою Федоришиним, і ми жили щасливим переконанням, що викроїмо світ за своїми талановитими театральними прозріннями...
1989 року, коли ми перебували в телячому невіданні про майбутні катастрофи, в запої, розлуки, зради і депресії...
1989 року, коли захват утопії гарячив нам кров і, відчуваючи це, загартовані радянською дрімотою номенклатурні зубри з осторогою шарахалися від нас убік...
1989 року, коли ми були п’яні без вина і, як в магічному театрі «Степового вовка», всі дівчата були наші...
...ми, самовпевнені й авантюрні, зібралися у Львові. Була осінь, що можна тлумачити як у конкретному, так і метафоричному сенсі. Імперія корчилася в конвульсіях, про що, як звичайно, найбільш неупереджено свідчили не порожні прилавки тогочасних магазинів і навіть не істеричні політичні мітинги, а театральні вистави, де кожний ритуальний плювок у бік минулого супроводжувався в ті дні по-буржуазному зухвалим, хоч усе ще по-пуританському соромливим оголенням грудей чергової актриси на сцені. Так метко відображалася в той період реальність нашими «старшими товаришами». Той «Лев» не задумувався як маніфестація нашого покоління. Просто вперше ми зібралися разом, і викристалізувалося очевидне — наша залякана, затуркана, пропита й забрехана країна має — нехай крихітний, але шанс стати — не скажу кращою — сумлiннішою. Не лизати дупи начальникам; не тягнути все, що погано лежить, у свою убогу кімнатку; не вбивати себе горілкою; не жити подвійними стандартами, коли правда приватна тремтить, як обиватель перед розгнузданим хуліганом, перед суспільною правдою. У Львові 1989 року з’ясувалося, що існує чудова компанія принципово не схожих одне на одного людей, яких об’єднує єдина властивість — стояти прямо. А отже і розмовляти iз часом гордо й просто. Ми тоді захоплено відкривали одне одного, не помічаючи смороду в театральних туалетах і пошарпаних стін готелю «Львів».
...Минуло дев’ять років. Знову осінь. «Лев», відважно врятований упертим Славою Федоришиним, уже не гарчить, а тільки голодно повискує, з благанням дивлячись то на офіційні власті, яким, як і десять, і двадцять, і тридцять років тому начхати на мистецтво, то на респектабельні фонди, що впорскують у фестиваль поблажливі ін’єкції. У цій жалюгідній принизливій позі, яку Слава старанно намагається закамуфлювати то недоречними карнавальними процесіями, то скликанням у Львові солідних гостей з Європи, хоч як старайся, не впізнаєш колишнього могутнього й гордого звіра. Упевненого в собі й поважного. Критики ліниво сварять програму фестивалю й організаційні накладки, закушуючи дармову горілку халявними ж бутербродами у фестивальному бюро. Готель «Львів» ще більше зубожів. А в нужнику Театру для дітей і юнацтва «пахне» така гігантська купа лайна, що заморські гості починають дивитися на тебе з якоюсь майже слов’янською жалісливістю.
Потім ми обговорюємо з ними фестивальні спектаклі й — куди подітися, мимоволі — наше, з невивітреним за дев’ять років «ароматом радянщини» — життя. Вони з незворушною ввічливістю ставлять запитання. Наприклад: «Чому публіка так екзальтовано приймала «Саломею»? Або: «Чому не ввійшли до програми чудові вистави Львівського театру імені Леся Курбаса?» І я із сумом усвідомлюю, що даремно ми стільки років чванилися своєю нібито особливою духовністю й соромлюся нашого жалюгідного «цивілізованого кривляння» і претензій на «європейський контекст». На мить мені взагалі здається, що ми жили назад і — метафорично — розмовляємо з нашими колегами по журі з 1980 року. Слава Богу, що в нас вистачає смаку й чесності віддати «левову» частку призів вільнюському «Маскарадові» — європейському спектаклю зразка кінця 90-х... Ми, схоже, втратили шанс опинитися в одному з литовцями часі.
№196 14.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
