Уже сама назва цієї картини варта окремого призу: «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Англомовний варіант, до речі, не менш дотепний: Heat Singers, що означає «Співці тепла» або «Гарячі співці», ще й слово heat (тепло) співзвучне з жаргонізмом «хіт» (hit), що означає комерційно успішну пісню.
Авторка фільму Надія ПАРФАН (нар. 1986 р., Івано-Франківськ) — культурологиня, громадська активістка, кураторка різножанрових мистецьких проектів, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіна й урбаністики «86» у місті Славутич. Вивчала культурологію в Києво-Могилянській академії, соціальну антропологію в Центральноєвропейському університеті. У 2012—2013 рр. була стипендіаткою Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта в США. Авторка статей і наукових публікацій у журналах «Коридор», «Спільне», «Політична критика», «Україна модерна». Вперше спробувала себе в режисурі 2014-го.
Ми з Надією познайомилися заочно, коли вона, будучи ще випускницею «Могилянки», звернулася до мене по рецензію на її диплом. Можна сказати, її соціальне і професійне зростання почасти відбувалося в мене на очах. Парфан — із тих неспокійних особистостей, яким завжди «більше всіх треба», які намагаються змінювати — і змінюють — світ, наскільки вистачає сил.
Звісно, до будь-кого дотичного до кінематографа рано чи пізно приходить спокуса стати за камеру. Матеріал для повнометражного дебюту в Надії був під рукою: її мати працює у вищезгаданому підприємстві, проте головним героєм є голова профспілки Івано-Франківськтеплокомуненерго Іван Васильович. Коло його обов’язків доволі широке, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор злагоджений, де-факто професійний, здобуває призові місця на галузевих змаганнях. Репертуар — народні пісні.
Надія будує фільм на очевидному конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенним ритуалом. Перша, втім, повна власних сюрпризів, а інколи й відвертого абсурду на кшталт гарячої дискусії щодо участі у змаганнях із перетягування канату. Розмови по прямій лінії з розлюченими споживачками та споживачами компослуг — взагалі апологія чорного гумору: і сміх, і гріх. Власне ж «комуналку», всі ці котельні й підвали, труби й бойлери режисерка представляє в дещо ірреалістичній, місцями навіть містичній оптиці. Що, втім, аж ніяк не приховує жахливого становища всього цього хазяйства; місцями воно на фільм жахів і схоже.
І тим яскравіші хорові сцени; теж свого роду метафізика.
Фінал сумовитий: Васильович іде на пенсію, і проводжають його піснею — просто в цеху.
Звісно, фільм не позбавлений вад, типових для дебюту — зокрема, втрати ритму й певного «провисання» посередині. Та все ж вийшла місцями зворушлива, місцями смішна, переважно захоплива оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, пересічні споживачі, майже нічого не знаємо. Тобто не знали. Дотепер.
Виявляється, там, у заіржавілому Аїді, є життя. І там співають.
ПРЯМА МОВА
— У цей проект («Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». — Д. Д.) ми вкладаємо дуже багато мрій, сподівань, недоспаних ночей та всілякого роду зусиль — більше вже нікуди. Загалом, для мене кіно — це й робота, й хобі, й розвага, й навіть релігія. Не можу раціонально пояснити, як воно відбувається, — просто спостерігаю за шпаринками, які прочиняє реальність, намагаючись щось мені сказати. Можливо, це суто еволюційна функція певного типу людей — слухати й переповідати історії, в даному разі за допомогою аудіовізуального медіуму.
* * *
— Який фільм тобі дався найважче і чому?
— Вони всі мені важко даються! Але особливо важко робилася «Reve ta Stohne on Tour» — моя перша «професійна» картина. Я мала одночасно доводити свою компетентність і відбиватися від тиску продюсерів, героїв, знімальної групи. Польські продюсери посередині фільму обрізали фінансування й не пустили мене на зйомки в іншу країну. Вони мали свої причини, але для мене це був великий удар, я навіть не відразу оговталася... Кіно виходить виключно тому, що існує вузьке коло людей, які в тебе вірять і можуть по-справжньому підтримати. А над «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», без перебільшення, працювала вся моя сім’я — чоловік, мама й навіть бабуся.
* * *
— Гроші відіграють важливу роль, але вони не працюють, якщо їх неправильно адмініструвати. Мені здається, ми переоцінюємо західні моделі й перетворюємо їх на карго-культ, а хотілося б більше дізнатися про реальні історії успішних суспільних зрушень. Наприклад, ми майже нічого не знаємо про досвід латиноамериканських країн, а там багато генетично подібних процесів. І взагалі, потрібно більше цікавитися світом і менше «залипати» у власних національних травмах.
* * *
— Ми [в Україні] занадто любимо кризовий менеджмент: якщо немає кризи, треба її створити.
* * *
— Україна — це країна чудес. Тут справді можливо абсолютно все. Тут є те, чого немає у благополучного Заходу — драйв, повітря, динаміка. Водночас навіть у часи війни та перманентної економічної кризи у нас значно вищий рівень життя, ніж у багатьох країнах світу. Подивіться, що сталося з бідолашними сирійцями після їхнього «Майдану». Я щиро вдячна за цей наш шанс.
