— Як починався «Цоці»?
— Я майже випадково дізнався про цю історію більш ніж 10 років тому у Нью-Йорку, побачив її потенціал, і багато людей мені сказали, що її можна знімати. Проте досить довго я не знав, що і як з нею робити. Коли чотири роки тому я зі своєю дочкою знову був у Нью-Йорку і зустрічався з різними артистами, цей сюжет сплив удруге, і я зрозумів, що робити. А сама книга була видрукувана в 1980 році, і її вже намагалися екранізувати. Зараз фільм йде в прокаті по всьому світі, за винятком Росії.
— Чому раптом такий виняток?
— На мені помаранчевий піджак… Більше я про це нічого сказати не можу.
— Велика популярність передбачає також і піратство, на жаль. У нас вже з'явився «Цоці» на неліцензійних дисках...
— Ми влітку були в КНР на Шанхайському фестивалі. Фільм на той момент ще не вийшов ані в Європі, ані в США. А в Пекіні я знайшов аж п'ять копій по долару кожна. Був дуже злий. Так, піратство — це проблема. З другого боку, в ПАР фільм вкрали ще на стадії монтажу. По руках гуляла 11-та монтажна версія.
— А фінальна яка за рахунком?
— 23-тя. Але, незважаючи на це, вже продані десятки тисяч ліцензійних дисків. Це два різних ринки.
— Добре, то чим можна пояснити такий успіх?
— Ви бачите просту історію, котра, втім, торкається душі кожної людини. В цій універсальності простих історій — запорука успіху. Як на мене, цей фільм міг би бути зробленим в Україні, якщо б ми знайшли гроші тут, а не в ПАР. Такі історії можна знімати будь-де.
— До речі, ви раніше бували в нашій країні?
— Вперше я приїздив до України багато років тому. Був один день у Львові. Дуже яскраве враження.
— І могли б щось у нас зняти?
— Я завжди шукаю історії, сценарії. І якщо в Україні знайдеться така цікава історія, тієї ж миті сяду в літак і прибуду сюди.
— Щодо місця зйомок: «Цоці» — більше африканський чи все ж британський продукт?
— Виробництво було обопільним. Ідея прийшла від британського продюсера, основа для сценарію, гроші і акторські таланти — з ПАР, розробка сценарію, знов-таки, британська. До речі, якби його робили американці — був би зовсім інший фільм. Вони вже намагалися, але нічого не вийшло. Нам надходили пропозиції від американських акторів, але ми, заради автентичності, все ж зупинилися на Африці.
— І наскільки складно там працювалося?
— Знімати в ПАР — велика втіха. Дуже красиві пейзажі. Неймовірне світло. Власна кіноіндустрія там невелика, але всі працюють з величезним ентузіазмом. Нам навіть вдалося три тижні попрацювати в Соуето — і не було жодних проблем.
— Є ще один цікавий момент — наскільки мені відомо, в Південній Африці як офіційні використовується аж 11 мов. Як ви вирішували це питання?
— Це була велика проблема — якою мовою робити фільм. На нас тиснули, щоб ми зробили англійською. Тому ми з режисером багато дискутували. Англійська більш комерційна, але завдяки місцевій мові актори могли існувати в кадрі більш природно й переконливо. Тому в результаті ми зупинилися на єдино правильному рішенні, і комерційному, і креативному водночас: зробили фільм на мові Цоці — поєднанні кількох місцевих діалектів.
— Ще один компонент звукової доріжки — музика...
— В «Цоці» вона є дуже важливим моментом. Ми використали Квато — різновид південноафриканського хіп-хопу з району Соуето — через те, що там небагато слів, але багато музики, надзвичайно енергійної і потужної.
— Під цю музику кояться інколи жорстокі речі... Наскільки важливою в «Цоці» є тема насильства?
— Цей фільм не про насильство, а про його наслідки. Але в першу чергу, це історія спокутування гріхів. Ми їх робимо, але маємо можливість виправити.
— Ви дуже здивувалися, коли отримали «Оскар»?
— Це було важко передбачити. Правда в тому, що ми хотіли зробити не просто гарний, а дуже гарний фільм. Режисер за допомогою двох редакторів зробив 40 варіантів сценарію. Ми перемонтовували його, як я вже казав, 23 рази. Півроку тестували його на різних авдиторіях в Лос-Анджелесі, Лондоні і ПАР під час монтування і внаслідок цього змінили фінал. Коли ми його показали в серпні 2005 року на Едінбурзькому фестивалі, то отримали нагороди і від глядачів, і від критиків, а то справжній показник успіху. На Торонтському фестивалі серед 350 фільмів ми також отримали приз глядацьких симпатій, і саме після цього я зрозумів, що у нас великі шанси на номінацію. Але все ж коли оголосили переможця в цій номінації — для нас це був сюрприз.
— Все ж таки, чому вам це вдалося?
— Я, можливо, трохи цинічно скажу, але якщо ви хочете отримати «Оскар», варто пам'ятати, що кіноакадеміки — люди похилого вiку, думають про смерть, тому там дуже вітають картини про евтаназію, Голокост тощо. Насправді, ми робили фільм, який був би з одного боку комерційним, з другого — артхаузним. «Цоці» — то не соціальний реалізм, коли ти розповідаєш глядачу, як важко живеться. В першу чергу, це фільм, «муві». Саме це є мій підхід: ставити важливі питання, але також і розважати.
— Суміщати арт-хауз і комерцію? Хіба це можливо?
— Це дуже важко — об'єднувати ці речі. Проте я намагаюся це робити. Як на мене, творчі і комерційні рішення збігаються.
— І які ваші плани зараз?
— Нині моя тема, незалежно від жанру, хоч би це були жахи чи комедія, — різні аспекти кохання. Новий проект стосуватиметься саме цього. Зніматимемо в Китаї, за оповіданням Джозефа Конрада. Поляка, який народився в Україні, все життя писав англійською, в тому числі, про Китай...
