Відомий український діяч музичної культури — щаслива людина, бо присвятив своє життя улюбленій справі, трохи більше ніж сорок років Іван Дмитрович Гамкало працює в колективі Національної опери України. Він має в доробку понад сорок оперних і балетних вистав, музично-драматичних композицій, здійснених філармонічними колективами.
Творчість маестро Гамкала добре відома не лише в Україні, а й в інших країнах, бо стояв за диригентським пультом багатьох вистав, із якими театр гастролював у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Франції. У біографії Івана Дмитровича чимало яскравих і особисто для нього, і для всієї музичної культури подій. Нещодавно відбулася ще одна, хоча й не вельми афішована, але по-своєму знаменна й промовиста. Народний артист України Іван Гамкало відзначив п’ятдесятиріччя своєї професійної диригентської справи.
Його шлях у музичному мистецтві розпочався, ще тоді, коли третьокурсником Львівського музично-педагогічного училища ім. Ф. Колесси він був зарахований до складу додаткового хору Львівського АТОБ ім. І. Франка. Потрібно зазначити, що саме з цього колективу розпочинали своє сходження у високе мистецтво майбутні славетні українські митці — головний диригент Львівського та Казанського оперних театрів Ігор Лацанич, головний диригент Донецької опери Тарас Микитка, художній керівник хорової капели «Трембіта» Ігор Жук...
Вступивши до Львівської консерваторії, Іван Гамкало продовжує працювати в театрі, пройшовши у студентські роки такий необхідний для кожного диригента тренінг, здавалося б, у невеликих, але таких потрібних в академічній музиці професій — від оперного суфлера і диригента закулісного хору й закулісного оркестру до репетиційного диригента вистав, які доручав йому вести головний диригент театру, людина великого таланту і творчих відкриттів та досягнень Ярослав Вощак. Справжньою школою для студента консерваторії виявилася робота над оперними виставами «Лісова пісня» В. Кирейка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса й усіма творами А. Кос-Анатольського, що їх творив композитор у співпраці із львівською оперою. До роботи над ними Ярослав Вощак залучив і талановитого студента Івана Гамкала.
Можливо, саме тоді спалахнуло в душі молодого диригента захоплення національною оперою, яке він проніс через усе творче життя, збагативши палітру української музичної культури багатьма постановками. Та й диригентським його дебютом стала невмируща «Наталка Полтавка» М. Лисенка. Ця подія відбулася наприкінці вересня 1962 року. Успішний дебют молодого диригента приніс йому не лише щедрі оплески вдячних львів’ян, схвальні відгуки викладачів консерваторії та артистів театру, а й заслужене право диригувати цією виставою на львівській сцені й надалі.
Вихованець однієї з найбільш визнаних в Україні львівської диригентської школи, учень Миколи Колесси, а з теоретичних дисциплін — Станіслава Людкевича, Романа Сімовича та Анатолія Кос-Анатольського, Іван Гамкало здобув міцне підгрунтя для подальшої творчої роботи. Він опановував не лише професійні навички техніки диригування, а й високі взірці самовідданого служіння мистецтву як найвищому вияву людського духу. Це й стало альфою та омегою творчості Івана Гамкала як керівника музичної частини Дрогобицького музично-драматичного театру, головного диригента симфонічного оркестру Донецької філармонії, а з 1970 року і дотепер — провідного диригента Національної опери України ім. Т. Шевченка.
П’ятдесят років Іван Дмитрович є одним із найактивніших учасників багатогранного мистецького життя. І не тільки як відомий диригент та музичний діяч, а й як людина, котра своїм високим інтелектуальним потенціалом сприяє розбудові та формуванню сучасного контексту духовного життя України. Він виступає як музичний теоретик, мистецтвознавець, публіцист, дослідник-біограф і педагог, врешті, як митець, щедрий на творчі ідеї, які увінчалися багатьма проектами, зокрема постановкою призабутих опер Д. Бортнянського, першопрочитанням на театральній сцені опери «Анна Ярославна — королева Франції» Рудницького, що виявилося першим знайомством українських шанувальників опери з твором, який написав композитор із діаспори, ініціював реконструкцію і здійснив диригентське прочитання опери Леонтовича «На русалчин Великдень», яка висвітлила ще одну грань геніального українського композитора, котрий трагічно загинув, не доживши до сорока років. Його зусиллями було здійснено постановку в концертному виконанні опери Кирейка «Бояриня» за мотивами поетичної драми Лесі Українки. І це далеко не повний перелік творчих ініціатив Івана Гамкала. На сьогодні він — член-кореспондент Національної академії мистецтв, брав участь у створенні Європейської музичної академії (Відень), членом-кореспондентом якої він також є.
Таких людей, як Іван Гамкало, називають подвижниками. Творча захопленість є рисою його характеру. Як пригадує Анатолій Кудрицький — колишній головний редактор видавництва «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана, саме Іван Дмитрович першим висловив ідею про видання енциклопедичного довідника «Митці України», для якого написав кількасот статей, через його руки як рецензента пройшли практично всі матеріали про композиторів, виконавців, оперних режисерів, музичних теоретиків, критиків...
Нині І. Гамкало — один із найактивніших авторів «Сучасної енциклопедії України». На сторінках одинадцяти томів, які вже вийшли друком, опубліковано майже двісті статей Івана Дмитровича, здебільшого про призабутих і маловідомих діячів українського музичного мисиецтва, починаючи з найдавніших часів, а також зарубіжних діячів, які мали дотичність до творення української музичної культури. За його безпосередньої участі готується також і унікальна корпоративна енциклопедія «Національна опера України», яка охопить півторастолітню історію славетного колективу.
Як диригент-постановник І. Гамкало здійснив інтерпретації найскладніших творів світової оперної класики: «Гугеноти» Дж. Мейєрбера, «Царева наречена» та «Моцарт і Сальєрі» М. Римського-Корсакова, «Мазепа» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Борис Годунов» та «Хованщина» М. Мусоргського, «Трубадур» і «Травіата» Дж. Верді... Однак магістральним напрямом творчої діяльності маестро стала українська опера, як класична, так і сучасна. В його інтерпретації на київській сцені йшли добре знані за багаторічну сценічну історію опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, призабута з 1940-х рр. «Наймичка» М. Вериківського і практично незнане в Києві «Купало» А. Вахнянина... Багато співаків завдячують саме Іванові Гамкалу за вдалий, визначальний для них дебют на першій оперній сцені України, зокрема Марія Стеф’юк, Лідія Забіляста, Вікторія Лук’янець, Анжеліна Швачка, Анатолій Кочерга, Володимир Гришко. А це зоряна плеяда українського вокального небосхилу.
Гамкалу випала висока честь і відповідальність працювати в Комітеті з Національної Шевченківської премії імені Тараса Шевченка, бути членом трьох творчих спілок, членом редколегій багатьох альманахів, часописів, наукових видань.
Слід зазначити, що великий внесок у музичну культуру робить Іван Дмитрович і як педагог. Він є професором Національної музичної академії, доволі довго викладав диригування в Київському інституті культури (нині Національний університет культури і мистецтва), очолював державні екзаменаційні комісії в мистецьких вишах України, був членом низки журі міжнародних вокальних конкурсів. Іноді дивуєшся, де він тільки знаходить енергію та час для такої активної, різнопланової творчої та громадської діяльності. Утім, мабуть, саме таким і має бути сучасний митець, котрий займається не тільки своєю справою, а й інтегрується у бурхливе життя розбудови національної духовності, і вже п’ятдесят років натхненно і самовіддано служить мистецтву.
