«Відлуння» представляє нашу країну в Міжнародному форумі театру одного актора в Міжнародному інституті театру (ЮНЕСКО). За вже сталою традицією вистави фесту проходять на сцені Театру «Колесо», що зберігає атмосферу свого місця розташування на чудовій київській вулиці — Андріївському узвозі. Цю обстановку святковості та театральності відзначають усі гості «Відлуння». Цього року фестивальна афіша складалася з 13 вистав. Їх грали актори з 10 країн світу. Навіть простий географічний перелік може засвідчити — глядачі мали можливість побачити різноманітні національні театри. Були представленi Україна, Росія, Німеччина, Македонія, Болгарія, Польща, Литва, Великобританія, Албанія, Вірменія.
Перед авторитетним міжнародним журі, яке очолює президент Міжнародного форуму театру одного актора Валерій Хазанов (Москва), було нелегке завдання — визначити лідерів лише у п’яти номінаціях. У будь-якій моновиставі діє традиційна для театрального видовища тріада: драматург — режисер — актор. З однією лише різницею, що у більшості випадків усі складові цієї тріади — одна людина. Тому кожна вистава стає розмовою з самим собою. Уявляєте, які тонни щирості, сценічної правди й органіки актор мусить викласти на сцену, щоб його розмова віч-на-віч з собою стала цікавою ще комусь? Була одна властивість, що об’єднала 13 дуже різних вистав «Відлуння». Можливо, це відображення відчуття сучасного життя, його проблем і особливих рис. Але майже всі вистави розповідали про самотність людини. Хоч би яким був зміст вистави, хоч би як був визначений її жанр і форма, червоною ниткою всіх сценічних моновистав стала тема самотності, тема пошуку розуміння та любові.
ВСЕСВІТ НА ІМ’Я «АКТОР»
Пітер Тейт, англійський актор з Лондонського королівського театру свою виставу назвав «Самотній». Актор емоційно розповів життєву історію чоловіка, що загубився у величезному шаленому світі. Він прагне знайти відповідь на запитання: «Чому ж я самотній? Що в житті я зробив не так?». Але він не має співрозмовника, а тому й не має надії на відповідь… Так само страждає від самотності й нерозуміння сучасний Король Лір (Армен Сантросян) у вірменській версії шекспірівської п’єси. Тут зображення Ліра — вже на розклеєних листівках в написом «Президент». Пік трагедії батька, що пережив крах свого життя, — мить розривання на три шматки великого сімейного портрета з трьома дочками, який відображає колишню ідилію Ліра. Самотність і пристрасть охоплюють Федру (Габі Шелле) в німецькій виставі з Кіля. Граючи за класичними текстами Евріпіда, Сенеки і Расіна, акторка перекидає місток у сучасність. Її героїня гранично натуралістична, внутрішньо оголена до межі, вона ще й ще раз переживає те, що змусило її стати і вбивцею свого пасинка, до якого відчула недозволену пристрасть, і самовбивцею, коли зрозуміла, що не може впоратися зі своїми почуттями. Використовуючи сучасні технології, акторка грає перед камерою, що миттєво переносить її зображення на екран. Ефект присутності дозволяє глядачам наче під мікроскопом спостерігати за найменшими нюансами переживань героїні. Вона прагне збагнути істину. Але сама ж ставить кохання вище за будь-яку істину, тому гранично пронизливо звучить її передсмертна фраза: «Я кохаю тебе, Іпполіте!..»
Пристрасті й самогубство є ще в одній виставі — «Амок» за С. Цвейгом у виконанні Дімітра Орготска (Албанія). Актора відзначили дипломом «За найкращу чоловічу роль». Винахідливо використовуючи предмети, він створює атмосферу місця, де відбуваються події, й переконливо розповідає про своє фатальне кохання, яке ніби «амок» приводить його до загибелі. Нічого, крім загибелі, не залишається й герою української вистави «Голодний гріх» за В. Стефаником у виконанні Олександра Форманчука (Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса). Страшну історію вбивства своєї дочки розповідає начебто потойбічна істота, на яку перетворився загнаний у глухий кут персонаж. Голод, страждання, смерть — найвищий градус почуттів і переживань. Дипломом за «Найкращу сценографію» був нагороджений художник вистави Володимир Карашевський. Промінь надії дарує маленькому єврейському хлопчику самотній араб Ібрагим з болгарської вистави «Пан Ібрагим і квіти Корану» Е. Е Шмітта.Актор Софійського національного театру ім. І. Вазова Маріус Донкін отримав диплом «За гуманістичне послання вистави». Історія про те, як за допомогою Ібрагима хлопчик доходить до нового усвідомлення світу й отримує в нагороду віру в надію на краще, сприймається стародавньою арабською притчею.
У моновиставі актор-одинак — і головний герой, і другорядні персонажі, й численна масовка, й мовчазні статисти. Парад героїв представив у своїй виставі «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха актор київського Молодого театру Олексій Вертинський. Віртуозні миттєві перевтілення, феєрверк костюмів, швидка зміна перук, зміни тембру голосу, міміки, пластики — й ось перед глядачами галерея образів відомої казки Гофмана. Вертинський вражає різноманітністю сценічних прийомів, створюючи різні, такі несхожі один на одного образи.
Про свою творчість Ежен Іонеско писав: «Я не повчаю, не свідчу, не тлумачу, лише пояснюю собі самого себе». Це ж намагається робити у виставі за п’єсою геніального абсурдиста «Стільці» македонська акторка Іоанна Поповська. Відзначена дипломом «За найкращу жіночу роль», акторка чудово справляється з цією драматургією, що є яскравим прикладом театральної метафізики: її тема — порожнеча, але її зміст — прагнення людиною щастя. Героїня Поповської залишається сама, вона живе минулим, коли поруч був коханий чоловік. Звучить ностальгійна тиха музика, знов і знов вона прокручує стрічку їхнього життя, скупо, але виразно розповідаючи про головні людські цінності. Звертаючись лише до портрета, жінка пронизливо виконує реквієм за несправдженими надіями, за минулим щастям.
БАГАТОЛИКЕ «Я»
Реальний персонаж виступає у виставі «Ігри про Анну Фрейд» киянки Тетяни Лемиш («Театріон»). Розповідь про дочку Зігмунда Фрейда перемежовується живою музикою, документальною кінохронікою, й це допомагає відтворити атмосферу, у якій жили знаменитий психоаналітик і його дочка.
Своєрідну форму вистави знайшла акторка з Нижнього Новгорода Наталя Кузнецова. Інтерпретуючи прозу Федора Абрамова у виставі «Заспів Мадонни з Пінеги», акторка обирає статичну форму існування своєї героїні. Ця сільська жінка сидить на лавці у своїй хаті, прикривши ноги клаптиковою ковдрою, й неспішно розповідає все своє нелегке життя. Статика вступає в конфлікт з напруженням розповіді, й акторці вдається досягти ефекту об’ємності вистави. Наче фарбами, вона «малює» словами, й перед глядачами з’являється картина її життя, її мудрості й терпіння, стійкості перед важкими випробуваннями. Н. Кузнецова була нагороджена дипломом «За сценічну інтерпретацію літературного твору». Цікаву ідею реалізовував у своїй виставі під назвою «Вистава після вистави» Д. Чяпаускайте литовець Александрас Рубіновас. Він зіграв актора, який звертається до глядачів після закінчення своєї вистави й намагається пережити її заново, втягуючи в гру глядачів, що залишилися. Тут і про філософію творця, й про незіграні ролі, про взаємодію з партнерами та байдужість глядачів. Лунає щирий монолог актора, відкритий і відвертий, але щовечора він звучить по-новому й неповторно… А. Рубіновас отримав диплом директорів Форуму театру одного актора.
Був на «Відлунні» й акторський дебют. Молода акторка з Польщі Єлена Цикуй у виставі «Чому я?» В. Рудан з дитячою безпосередністю дала відчути весь трагізм стосунків з батьком, який не любить свою дочку. Засоби виразності, якими користується актриса, скромні й прості, але вони вражають відчуттям слова й умінням створити відчуття недомовленості.
Гран-прі «Відлуння-2007» отримала вистава «Кися» В. Куніна у виконанні Всеволода Чубенка з Вологди. У відвертій історії кота та водія-далекобійника, що рясніє сміливими подробицями, простежується проста думка про вічні цінності — співпереживання, розуміння, вірність. Кіт виступає тут істотою розумною, меткою, набагато винахідливішою за людей. Слухаючи його історію, думаєш: от якби люди були такими! Можливо, в цьому фантастичному припущенні — бажання автора бачити їх саме такими. Сценографічний образ вистави простий. Звичайний гамак посеред сцени, лежачи в якому актор набуває пластики тварини. Трансформуючи гамак, він перетворює його на пастку для бездомних тварин, на сидіння вантажівки, на розкішний диван, на салон автомобіля. Дія вистави динамічна, актор гранично гармонійний в образі відчайдушного кота. Він наче розширює простір камерності розповіді, цей кіт може знести рамки вигадки й зіграти всі персонажі відразу й окремо, використовуючи всю іскрометність тексту. Ось такий талановитий кіт у талановитому виконанні!
Кожний актор, унаслідок своїх сценічних пристрастей, створив на фестивалі «Відлуння» власний всесвіт і назвав його ім’ям своєї вистави. На своїй планеті кожний сам собі господар. Але всі ці актори — господарі гостинні, які хочуть бачити глядачів — своїх гостей. Для них важливо залучити їх до свого світу, поділитися з ними своїми думками, відкрити душу й розповісти про науку існування в самотності. А самотність у акторів, що створюють моновистави, особлива, вона — найвищий ступінь самопізнання.
