Найстаріший, найбільший і найсерйозніший міжнародний анімаційний огляд на пострадянському просторі — «КРОК» — традиційно відбувається на корабликах і плаває то російськими, то українськими водами. Парними роками фестиваль присвячено студентському кіно, і відбувається він у Росії, а непарними, українськими, за призи «КРОКа» змагаються професійні режисери.
«КРОК-2011» стартував 24 вересня в Києві і показав в невеликому корабельному залі кращі анімаційні короткометражки за два роки. Зрозуміло, гідних фільмів за такий звітний період набралося чимало: і нова картина легендарних братів Квей («Маска» за Станіславом Леммом), і гран-призер минулого фестивалю Аннесі «Пікселі» Патріка Жана, і шикарний, зроблений у дусі фільмів Тіма Бертона «Монстр з Нікса» культового голландця Росто, і новітня естонська сенсація — «Пісня небес» Матті Кюта.
Як зазвичай і трапляється, призовий список нараховує лише малу частину цікавих робіт, утім, судді (режисери Анрі Айдсик, Жоана Тості, Святослав Ушаков, Хуан Пабло Зарамелло і письменник Андрій Курков) постаралися зробити список якомога довшим і різноманітнішим.
Гран-прі отримав фільм великого естонця Прійта Пярна «Водолази під дощем». У цій півгодинній стрічці з великим смаком і безліччю абсурдистських подробиць змальовано любовну драму, учасники якої дуже переймаються своєю роботою, щоб проводити час разом. Найважливіший фестивальний приз ім. Олександра Татарського отримала робота Інги Коржневої «Після» (з проекту «Гора самоцвітів») — динамічний, легкий, дотепний фільм із витіюватим пригодницьким сюжетом. Спецпризами було відзначено привабливі «Припливи туди-сюди» Івана Максимова, таємничо красиву «Переправу» канадки Еліз Симар і дебют француза Лео Вер’є «По краплях», що змальовує завзятого прихильника живопису, який буквально поїдає улюблені картини.
Ще низку призів і дипломів було видано в окремих номінаціях. З найкоротших фільмів найкращим журі визнало французький фільм «Рубіка», в якому молоді режисери (Клер Боеан та ін.) створили світ, схожий на кубик Рубіка. Серед фільмів, що тривають від п’яти до десяти хвилин, приз отримав австралійський «Налларбор» (реж. Алістер Локхарт і Патрік Серрел), що розповідає про пригоди двох автомобілістів на пустинній дорозі. А в категорії найдовших фільмів приз отримав головний хіт минулого анімаційного сезону — «Зовнішній світ» Девіда Орейлі — гостра сатира на сучасну дійсність.
Щодо глядацьких симпатій, то вони закономірно дісталися «Злій людині» норвезького режисера Аніти Кіллі, яка показала несамовиту історію про родинне насильство — незвичайно артистично і по-дитячому чарівно.
Окрім цього, ще десяток фільмів отримали нагороди — усього 20 робіт, серед яких, на жаль, не було жодного українського фільму. І якщо на фінальній церемонії зі сцени пролунало прізвище українського режисера, то все ж таки не варто перебільшувати: Олександр Шмигун зі своєю стрічкою «О, Париж!» отримав визнання не від журі, а від оргкомітету фестивалю — «За кращий український фільм».
Нічого не вдієш: українська анімація сьогодні переживає складні часи. Прекрасна школа, прекрасні традиції, імена світового масштабу — для України все це у минулому. Сьогодні ж маємо напівзруйновані студії, брак професіоналів середньої ланки, дуже складну ситуацію зі сценаристами, украй слабо розвинений комерційний сектор. Можна було б впасти у відчай, коли б не талановита і діяльна анімаційна молодь, якої в Україні чимало. Саме вони — студенти, вчорашні випускники і просто самоучки — вже кілька років не дають померти українській анімації, створюючи свої маленькі фільми, деколи незавершені за формою, але наповнені мистецьким азартом.
Цього року на конкурсі «КРОК» було представлено шість таких фільмів. І, мабуть, кожен із них є мистецьким подвигом. Так, наприклад, «Біла ворона» Анатолія Лавренішина могла б і не відбутися, коли б не одна добра француженка, яка допомогла знайти для фільму французьких сопродюсерів. Згаданий вже «О, Париж!» через складну фінансову ситуацію робили цілих п’ять років (свій попередній фільм — привабливу лялькову роботу «П’єса для трьох акторів» — Олександр Шмигун закінчив 2005-го). А ще про чотири короткометражки, що є епізодами з проекту «Моя країна — Україна», можна загалом легенди складати.
Річ у тому, що цей проект, частково під впливом російських альманахів «Гора самоцветов» і «Мульти-Россия», було задумано ще кілька років тому в досить амбітному ключі. Під керівництвом українського режисера-пластилінника Степана Коваля недавні випускники анімаційних вузів збиралися робити мініатюри про українські міста, удосконалюючи таким чином отриману професію і набуваючи виробничий досвід.
Економічна криза неабияк перебила проектові крила, і сьогодні його роблять практично на голому ентузіазмі — за розцінками у багато разів меншими за найскромніші міжнародні стандарти. Художники, режисери й аніматори створюють своє кіно крихітними знімальними групами, не вкладаються в зазначені терміни, власними силами заповнюють брак кваліфікованих сценаристів та інших професіоналів. Подальша доля проекту теж ще не ясна — доки немає ані гарантій телепоказів, ані визначених перспектив дистрибуції. Проте не до жиру. Наразі «Моя країна — Україна» — це унікальний шанс для молодих режисерів залишатися в професії, створюючи фільми з елементами авторського бачення.
На щастя, тепер, коли проект уже з повним правом можна назвати таким, що відбувся (зроблено десять серій і ще кілька запущено у виробництво), з’являється і пильний інтерес до нього — фестивальний, телевізійний і навіть державний.
«Моя країна» того варта. Попри усі складнощі, серіал виходить цікавим, привабливим, харАктерним. Як матеріал було вибрано пластилін, що, як і в заставках для «Гори самоцвітів», використовують креативно: то на екрані з’являються пластилінові ляльки, то намальовані пластиліном картини, то застосовується так зване пластилінове перекладання (коли пласкі пластилінові ляльки пересуваються на склі). Естетика серіалу також розмаїта — від хвацької етніки до рафінованого монохромного ретро. Залежно від теми.
Кожен епізод присвячено певному українському місту, про яке творці серії розповідають цікаві факти, передання або навіть анекдоти. Скажімо, у серії, присвяченій Шешорам, розповідають легенду про Олексу Довбуша. Цей епізод зроблено дивовижною Катериною Чепік, яка вже непогано знайома фестивальній публіці завдяки своїм вишуканим піксиляціям (техніка, за допомогою якої покадрово знімають живих акторів). А Наталія Скрябіна, яка недавно виступала з потішним дебютом «Принц і таємниця чарівної жабки», зробила розповідь про село Легедзіне за мотивами романтичної легенди про розбитий глек-талісман.
Хоча проект і не було відмічено на конкурсі «КРОК» призами, показані п’ять епізодів сповнюють великим оптимізмом і упевненістю, що в цього альманаху велике майбутнє. Яке, утім, не в останню чергу залежить від підтримки уряду і спонсорів.
Приблизно те ж саме можна сказати і про всю українську анімацію. Навіть тих нечисленних робіт, які з’являються щоразу на конкурсі «КРОК», досить, щоб судити про добрий потенціал українських анімаційних художників. І сьогодні, коли держава починає виявляти зацікавленість до власної анімації, коли вже було проведено один конкурс на фінансування кінопроектів і обіцяно наступні, нескладно повірити в те, що українські митці невдовзі почнуть робити прекрасні яскраві фільми, що претендують не лише на призи доброзичливого «КРОКу», а й на винагороди престижних міжнародних фестивалів.
