Ще років тому чотири або й три сюди можна було дістатися без будь-яких узгоджень і попереджень. Краса озера, порослі лісом острови й береги, дивної форми камені, надзвичайна автентика ландшафту не могли не приваблювати. Тепер приїхати просто так уже не зовсім бажано. Нащадки похованих під «зміїними курганами» індіанців народу оджибве знову отримали свою землю — зі своїм озером, островами, лісом і кістяками. Це не означає, що нині стороннього вже не допустять до Серпент Маунт. Однак такі відвідини слід погодити з чіфом, тобто вождем.
Чіф Першого Народу Гайавата (Hiawatha First Nation) Грег Кові очікував нас о домовленій годині у спеціальному будиночку перед входом до заповідного парку. Був схожий на велетня з легенд: зросту десь близько двох метрів, огрядний і сильний, приблизно мого віку, в джинсах і спортивній куртці, з довжелезним хвостом чорного волосся — нагадував радше якогось рок-ветерана сімдесятих. Дорогою до озера й музею розповідав про те, як став вождем. Кілька років тому був обраний уперше. Згідно зі звичаями оджибве, виголосивши промову перед «електоратом», усі претенденти стають на одній лінії обличчями до людей. Тоді й відбувається «голосування», а точніше «забігання»: вождем має бути той, за чию спину забіжить, вишикувавшись за ним, найбільше виборців. Буквально — «за ким» підуть люди. Цей індіанський закон, до речі, викликав певну колізію: канадське законодавство передбачає, здається, лише таємну форму виборів, отже, формально таке волевиявлення мало б бути визнане недійсним як «недемократичне». На щастя, в суспільстві зростає почуття великої історичної провини перед автохтонами. Це воно спонукало повернути «зміїні пагорби» індіанцям. Воно каже відкривати школи з національними індіанськими мовами викладання. Воно впливає на політичні рішення — як корінне населення цієї землі індіанці звільнені від будь-яких податків.
Звісно, не все при цьому йде гладко. Лібералізм Заходу, помножений на західний ціннісний універсалізм, іноді приносить цілком абсурдні плоди. Для того, аби залишатися звільненим від податків, індіанцеві необхідно зберігати етнічну чистоту, себто мати «статтю шість-один». Як тільки він/вона «збочить», себто одружиться з партнером іншої раси, «податковий імунітет» їхніх дітей суттєво знизиться («стаття шість-два»). Чіф Грег Кові розповідав про те, що його народ досить малий — якихось чотириста осіб. Аби уникнути генетичної деградації, вони змушені одружуватися «назовні», втрачаючи при цьому суттєві пільги. Зрештою, є ще й така химера, як кохання, а серцю, як відомо, не накажеш.
Так само легко було вирішити про те, аби віддати їм землю. Тим часом індіанці не те щоб не хочуть, а просто таки не можуть, не повинні її брати. Земля не може належати людині, земля — це істота, це бог. Нашим товстозадим колгоспним феодалам, зосередженим десь так лівіше від ліво-парламентського центру, мабуть, і не снився такий аргумент проти земельної приватизації.
Ця земля, це озеро колись приносили рис. Давні оджибве мали назву «рисові люди». Каное, наконечники стріл, посуд, глина, кістяні прикраси — чіф прокоментував нам кожен із експонатів. Залишалося бути уважними, прислухатися до вітру, до опалого листя, до трави, до того, що під травою. До голосів і голосінь з-під пагорбів. «Тотемом мого народу є Змія, звідси така форма поховань», — казав чіф, а потім — сподіваюсь, як вияв особливої довіри, відкрив своє справжнє ім’я: Німке Ква Ні Ні, «Грім — Птах — Чоловік». Бо в ніч його народження була гроза, і озерна птаха «ква» кричала свою пташину піснь про Гайавату.
№241 16.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
