Роздуми про книжку «Код майбутнього. Криза людини в європейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва» Дмитра Дроздовського.
Це видання вийшло коштом гранту Президента України для молодих дослідників за сприяння Міністерства культури і туризму України та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Видання побачило світ у видавничому домі «Всесвіт»; редактор книжки — письменниця Таїсія Шаповаленко, а науковий консультант — професор, завідувач кафедри україністики Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська. Автор «Коду майбутнього» — молодий літературознавець і критик. Дмитро Дроздовський дошукується адекватних сьогоденним реаліям, генетично, історично зумовлених етичних координат культурного коду української нації. Однак конденсація «Коду...» не має нічого спільного з моралізаторством, винесенням етичних вироків, виставленням оцінок минулому й повчанням на майбутнє. Всі ці штампи заідеологізованої дидактики розлітаються, як бутафорна конструкція.
Тематичною та ідейною серцевиною «Коду майбутнього» є феномен українського шістдесятництва. Панорамному аналізу кризи людини в європейській філософії дослідник надає етичну скерованість: від найширшого контексту європейського релігійного та атеїстичного екзистенціалізму до конкретно-історичного, культурного, соціально-психологічного феномену українського шістдесятництва. До дискутивно відкритого тла своїх роздумів Дмитро залучає інтуїтивізм та філософію життя і сумніву Анрі Берґсона, конструктивний емпіризм Баса ван Фраассена, деконструктивізм Жака Дерріди, герменевтику Гадамера. Це забезпечує нестандартну, інтелектуальну, міждисциплінарну еманацію роздумів, аргументованість висновків та креативність інвектив. Робота з першоджерелами мовою оригіналу, вільне володіння різними філософськими та науковими дискурсивними практиками є ознаками високої наукової якості книжки.
Авторська інтерпретація генези й розвою українського шістдесятництва, підживлена змальованим історичним та інтелектуальним контекстом, побудована навколо двох ключових моментів. По-перше, в книжці розкодовано органічний взаємозв’язок європейського культурного розвитку в середині минулого століття з вивільненням української духовності, її творчим Вибухом у 60-х роках. Між двома танковими рейдами, між двома збуреними Опором і Вибухом європейськими столицями — Будапештом 1956 р. та Прагою 1968 р. — випружується десятиліття безпрецедентної для тогочасної дійсності свободи. Саме буття людини, а не світу, не природи, конституюється як код онтологічних пошуків того періоду. Індивідуальність як антипод «маси», «пролетаріату», «радянського народу» — категорія, чужорідна для ортодоксального марксизму, — перетворилася на одну із осьових для отих сміливців і диваків, які збиралися на своїх київських квартирах, щоб слухати вірші й говорити нечувані речі голосно, щоб усі довкруж чули.
Покоління «каторжників, смертників і естетів» чинило «природний опір природно вільної людини». І в цьому крилася його непроминальна, крізьчасова сила, і в цьому затамовувалася його іманентна слабкість та вразливість, що проявилася в 1972 році, році «Великого Погрому» опозиційно налаштованої інтелігенції. Зацитовані в монографії поетичні рядки Ліни Костенко найкраще позначають екзистенційне звучання українського Руху духовного Опору: «Було нам важко і було нам зле. І західно, і східно. Було безвихідно. Але нам не було негідно».
Криза культури, на думку Дроздовського, — це, найперше, криза цінностей. Під цим знаком крокувало все ХХ століття. Спорадичні спалахи духовного підйому в перервах між світовими війнами та на перехрестях різношерстих за формою, але близьких за змістом тоталітаризмів своїм конвульсивно-імпульсивним, спазматичним постанням лише підкреслювали системність і глибину кризи. Засадничі цінності мають людиною проживатися. Натомість, у західному світі й у поденщині, і в елітарності «високих матерій» утвердилися «порожні оболонки формалізованих, ритуалізованих цінностей». У світі східно-візантійському, православному органічно відштовхується цінність людської Індивідуальності, етичної свободи, історичного вибору. Автор ставить низку питань: чи буде за таких умов перехід на вищий рівень, що таке істина, й головне — що робити, щоб не повторився Освенцим?
«Код майбутнього» як «ментальна формула перетворення світу» може бути спроектований лишень у тривимірному темпоральному просторі, схематизованому трьома часопросторовими координатами — минулого, сьогодення та майбутнього. Неоцинізм, нігілізм, посудомленість маразмом, безвідповідальність новопосталих, занадто егоцентричних, недоступних і неясних, неутаємничених «творців» «укрсучліт» є симптоматичним феноменом пострежимного ментально-духовного бездоріжжя України у форматі «продвинутого до попсовілості» безкультур’я. Різнорівневий геокультурний, ціннісний, психологічний взаємозв’язок епох, регіонів, контекстів, шкіл, оприявлений у монографії, дає українському шістдесятництву прописку не лише в минулому, а й у майбутньому. Точніше, не самому шістдесятництву, як феномену конкретно-історичному — а тим цінностям, етичним нормам, примату відповідальності митця за свої твори та свою націю, які, як дехто з найбільш постмодерно або просто песимістично налаштованих поспішає стверджувати, здиміли, звироднілися та безповоротно звугліли. Безпомічність, інфантильність, безхребетність у художньому, поетичному слові є виявом глибокої кризи, етичного вакууму, витвореного деструкцією історичних та позачасових ціннісних кодів. Українське шістдесятництво було періодом їхнього віднайдення. Ми ж живемо в епоху втрати, в епоху невизначеності, в епоху загубленості вічного.
У монографії одверто, різко й переконливо унаочнюється проблема співвіднесеності стандарту й шедевру, нешкідливого існування та героїзму, раціонального розрахунку й безкорисливого ентузіазму на екзистенційному простогоні на скресі ХХ і ХХI століть. Сьогочасна епоха всевладного стандарту й (ІР)раціональної калькуляції спонукає нас реалістично вдивлятися в манливі перспективи майбутнього на обрії європейського культурно-цивілізаційного світобачення. Водночас технологічний прогрес є феноменом вкрай контроверсійним, потреба формування нових соціоприродних систем є настільки ж важливою, наскільки й збереження етичного генотипу нації. Звернення до цієї проблематики допомагає авторові уникнути однолінійності, моноплощинності в дослідженні основної проблематики.
Свій «Код майбутнього» Дмитро Дроздовський свідомо оточує знаками питання, пошук цього «Коду» закінчується трикрапкою. Єдине, що в монографії детерміновано — це органічна вписаність етичних кодів української нації в європейський часопростір та їхнє місце в тривимірному просторі минулого, сьогодення та майбутнього...