I хоч круглу дату урочисто відзначатимуть тільки через рiк, першим подарунком до цієї події став випуск масштабного дослідження про життя і творчість маестро: «Подорожі Глінки. Коментар до «Записок». Частина II. Глінка в Німеччині, або Апологія романтичної свідомості». (Перша частина, присвячена українським маршрутам композитора, побачила світ у 2000 році, і про неї «День» детально інформував читачів). У новій спільній роботі музикознавець Сергій Тишко й історик Сергій Мамаєв розповідають про унікальні знахідки, пов’язані не тільки з біографічними фактами, а й з маловідомими деталями створення творів композитора, написаних у «німецький період». Автори відтворюють картину епохи XIX століття, зачепили питання російсько-німецьких культурних зв’язків, а також історичну долю романтизму в європейському просторі.
ПОДОРОЖІ РЕАЛЬНІ ТА «ВІРТУАЛЬНІ»
Коментар до «Записок» є таким собі сплавом різних жанрів. З одного боку, це серйозне наукове дослідження, а з другого — захоплююче художнє оповідання, з третього — музикознавча монографія, а з четвертого — есе, написане на історичному матеріалі.
— В амплітуді мандрівок Глінки є одна, на перший погляд, дивна закономірність. Усе його зріле життя минає у «розкачуванні» між прагненням нових подорожей і ностальгією за батьківщиною. У 1833 — 1834 рр. Михайло Іванович рветься з Італії, а потім Австрії та Німеччини до Петербурга. Глінка знаходиться у владі нових музичних задумів. Він загорiвся ідеєю створення російської опери (майбутнього «Життя за царя»). Але минає всього кілька років, і починається творення «Руслана і Людмили» — все змінюється. Композитор задихається у Петербурзі. Він потребує зміни місць, вражень. Подорожі для Глінки стають необхідною умовою творчості, — розповідає Сергій Тишко. — У 1841 р., у розпал роботи над новою оперою, він писав: «Дай Бог, щоб... на зміну душевному недугу прийшла подорож і щоб муза моя знову воскресла». Наприклад, приятелька Олександра Пушкіна — Анна Керн вважала, що глінківського «Руслана» краще слухати «зажмуривши очі», для неї світ пригод оперної фабули був менш цікавим, ніж географічна карта цього сюжету, освоєна фантазією, — музика. «У Глінки клавіші співали від дотику його маленької ручки, — писала Керн. — Він так майстерно володів інструментом, що до точності міг висловити все, що хотів... У звуках імпровізації було чути й народну мелодію, і властиву тільки Глінці ніжність, і грайливу веселість, і задумливе почуття. Ми слухали його, боячись поворухнутися, а після закінчення залишалися довго в дивному забутті».
Узагалі, в романтичних подорожах середини XIX століття — незалежно від того, чи була подорож реальною чи «віртуальною» — завжди виразно відчувалася нота смутку, розчарування, що найпоетичніші кутки землі стають черговою банальністю, надбанням туристичного путівника. Михайло Глінка мандрує в своїй музиці — то до Іспанії («Іспанські увертюри», романси «Нічний зефір», «Я тут, Інезільє»), то до Польщі (другий акт «Життя за царя», полонези і фортепіанні мазурки), то до Італії (парафрази на теми з опер італійського періоду та «Венеціанська ніч»), до України (українські пісні-романси і знищена симфонія «Тарас Бульба»), на Кавказ («Не пой, красавица, при мне», лезгинка з «Руслана і Людмили») тощо. У таких мандрівках для композитора панував дух свободи. А подорожі ставали пошуком істини, набором знань, які потім пригодилися у творчості.
Він здобув прекрасну освіту — закінчив Петербурзький благородний пансіон, у якому його гувернером був Вільгельм Кюхельбекер — літератор, приятель Пушкіна, учасник повстання декабристів. У 1824 р. Глінка поступив на службу до канцелярії Ради шляхів сполучення, але з його слів, пропрацювавши 5—6 годин, міг увесь свій час віддавати улюбленій справі — музиці. Не слід забувати, що Михайло Іванович опановував премудрості музичного творення самостійно. Блискуче грав на фортепіано, скрипці, мав хороший голос, але у Глінки не було спеціальної композиторської підготовки. Щоб не бути дилетантом, він продовжував вчитися до кінця життя. І багато в чому досяг успіху, ставши родоначальником російської музичної класики. У творчості Михайла Глінки представлено майже всі основні музичні жанри. Його опери «Життя за царя» та «Руслан і Людмила» визначили історичну долю російської композиторської школи, започаткували дві основні гілки оперної класики: народну музичну драму, оперу-казку та оперу-билину. Михайло Іванович створив зразки слов’янського симфонізму та відкрив нову епоху в історії російської вокальної лірики. Його «Iспанські увертюри» започаткували розробку виконавського музичного фольклору в світовій симфонічній музиці. Композитор у своїй творчості змалював рiзноманiтнi образи і мотиви: італійські, українські, польські, фінські і народів Сходу.
НАВІТЬ У ДНІ ХАНДРИ «МІМОЗА ПИСАВ МУЗИКУ»
Перша згадка про Глінку в Німеччині датована 1830 роком у списках приїжджих до м. Емса. А в одній із лейпцігських газет, знайдених нами в архівах, Михайла Івановича називають «багатим піаністом, можливо, російським». Композитору на той час було 29 років, але його в Європі зовсім не знали. Та й у Росії популярність до Глінки прийшла досить пізно. На жаль, і до цього дня про російського класика знають значно менше, ніж про Чайковського, Рахманінова, Мусоргського та багатьох інших російських композиторів. У цьому є певний парадокс. Про це автори пишуть у своїй книзі. Наприклад, у юні роки Глінки символом німецької музики був, звичайно. Моцарт. Це захоплення не залишило осторонь і Михайла. Прикладом можуть слугувати його «Варіації на тему Моцарта для арфи», написані в 1822 р.
У листах композитор писав, що його вражали у Німеччині чотири речі: порядок, благополуччя, поголовна грамотність населення і повна відсутність видимих соціальних перегородок. Його захоплювало затишне умиротворення Саксонського Королівства, патріархальний лібералізм. У своїх подорожах Михайло Іванович використав різні засоби пересування. Він мчав поїздами, плавав на пароплавах Рейном і Дунаєм, їздив на диліжансі, фаетоні, поштовому, власному екіпажі, верхом на конях, мулах, осликах і ходив пішки. Слід зазначити, що автори «Подорожей Глінки» проробили титанічну працю, і тепер читачі можуть уявити не тільки маршрути подорожей композитора, але й дізнатися про його зустрічі з різними діячами культури того часу. Уявити, як народжувалися його твори, про вплив тих або інших постатей на світогляд Михайла Івановича, якими були його задуми.
— Хвороби і лікування — лейтмотив усіх подорожей композитора. Вони стали причиною його тривалої зупинки в Німеччині. Відомий факт, що хвороби переслідували Глінку все життя, — продовжує С. Тишко. — У нього їх був «пишний» букет, а на додачу композитор страждав на недовірливість, часто нудьгував, гарячкував з різних причин. У «Записках» він часто пише, що у нього «болять нерви, руки і ноги німіють, і я страждаю відсутністю апетиту». В час загострення Глінку мучили галюцинації, які він іменував «обманом почуттів». Він не переносив холоду, постійно втікаючи у теплі країни. Навіть улітку вимагав палити в кімнатах, надівав кожух і для профілактики пив перцівку. У похмурі дні погано розбирав ноти. Саме тому друзі називали Михайла «мімозою». Але навіть перебуваючи у стані загострення хвороби, завжди писав музику. Друзі і сучасники композитора зазначали, що Глінка мав дивне почуття гумору, любив розиграші, майстерно жартував. У хорошому настрої завжди був душею компанії. Обожнював жінок і користувався їхньою увагою.
На водолікуванні на німецьких курортах в Емсі і Шлангенбаді, а також Франкфурті, незважаючи на хворобливий стан, слухав музику, знайомився з місцевими визначними пам’ятками. Загальна тривалість перебування композитора в перший його приїзд до Німеччини становила три з половиною місяці. Майже половину німецької подорожі він провів у Емсі. Літом це крихітне містечко перетворювалося на світову літню столицю. Сюди, на води, у різні роки любили приїжджати високопоставлені персони, серед них німецький кайзер, російські імператори зі своїми домочадцями, багаті вельможі, діячі культури і науки. Тут відбувалися найцікавіші концерти, панувала святкова фестивальна атмосфера.
«ТА ДЕ ЙОМУ ДО БЕТХОВЕНА...»
У «Подорожах Глінки» Мамаєв і Тишко проводять паралелі творчих біографій двох великих маестро: Вебера і Глінки. Так, автори «Оберону» й «Руслана» були чудовими колористами, які ясно висловили нове ставлення романтиків до самого звучання музики. Героям їхніх опер властива одна спільна риса — риторична патетичність.
Київські дослідники розповідають про прихильність до творчості Бетховена, яку Глінка зберіг на все життя. Коли розмова стосувалася Моцарта, Михайло Іванович завжди додавав: «Хороший, та де йому до Бетховена. «Фіделіо» я не проміняю на всі опери Моцарта разом узяті». Ще Сєров помічав, що в глінківському «Життi за царя», де було сприйнято особливий (ораторний) рід опери, у музично-сценічних задумів Бетховена і Глінки є спільний прототип — опери Керубіні, їхнiй героїчний стиль. Астаф’єв стверджував, що в «Фіделіо» окреслений оперний ідеал, який композитор намагався втілити в «Русланові».
Не менш цікавими для читачів є сторінки, присвячені подорожі композитора до Німеччини у середині жовтня 1833 р. та до другої половини 1834 р. Тишко і Мамаєв докладно описують не тільки маршрути поїздок Глінки, але й намагаються передати, з ким зустрічався композитор, цитують його записи про події, які залишили слід у душі Михайла Івановича. Саме пiд час цього вояжу він покращив свої знання німецької мови. До речі, у Глінки були унікальні здібності до мов. Він вільно володів французькою, італійською, іспанською, перською, добре знав латинь, англійську, польську, українську, білоруську мови.
«ЩОБ СПІВВІТЧИЗНИКИ ВІДЧУЛИ СЕБЕ ВДОМА...»
Етапним для Михайла Івановича стало знайомство з Зігфридом-Вільгельмом Деном — німецьким музичним теоретиком, педагогом, у якого Глінка вчився теорії композиції. Вони займалися переважно основами контрапункту і гармонії. Збереглися документальні свідчення цих уроків — конспекти. У кінці життя, у другий період творчого спілкування з Деном восени-взимку 1856—1857 рр. Глінка вправлявся в церковних ладах. Професійне спілкування вони підтримували і в подальші роки, щоразу, коли Михайло приїжджав до Берліна, вважаючи його не тільки своїм вчителем, але й приятелем, подарувавши Дену дуже цінну табакерку старовинної роботи.
Примітно, що перші думки й ескізи опери «Життя за царя» з’явилися у Михайла Глінки під час перебування в Берліні, на початку 1834 року. У своєму листі загадковому S. T. композитор пише: «Я міг би подарувати нашому театру гідний його твір... Найважливіше — знайти сюжет; я, принаймні, хочу, щоб усе це було національним, — передусім сюжет, а потім і музика, так, щоб мої дорогі співвітчизники відчули б себе вдома, а за кордоном не прийняли б мене за хвалька і ворону в павичевому пір’ї».
Узагалі берлінські «підготовчі» роботи Глінки (враховуючи Симфонію-увертюру, Капричіо на російські теми), на думку Тишка і Мамаєва, цілком укладаються в рамки явища, яке в Західній Європі іменують романтичним націоналізмом у музиці. Опера в цьому русі займала цілком унікальне місце: грала лідируючу роль, оскільки використала характерні національні теми, часто з патріотичними мотивами, стимулювала композиторів до пошуків характерної національної виразності в музиці», — писав Д. Граут у «Короткій історії опери».
«ПОЧУТТЯ І ФОРМА — ЦЕ ДУША Й ТІЛО»
— Муза моя мовчить, вважаю, тому, що я дуже змінився, став серйознішим і спокійнішим, вельми рідко буваю в захопленому стані, крім того, помалу у мене розвинувся критичний погляд на мистецтво, і тепер я крім класичної музики жодної іншої без нудьги слухати не можу, — писав Глінка Кукольнику.
Близький товариш Михайла Івановича К. Булгаков — людина надзвичайно чутлива з музичного погляду, — вважав, що Глінка йде за Джакомо Мейєрбером, манера якого була простою: завжди вибирав два різко протилежних начала і вкладав їх в основу свого музичного твору. Кожна арія має внутрішнє співвідношення з рухом драми і характером співака, кожна фраза наповнена значенням. Однак згодом захоплення від творів Мейєрбера поступилися місцем критичній оцінці. Суперечливими були взаємини між композиторами: від захоплення, до холоду та знову захоплення. У листі, датованому липнем 1856 р. Глінка описує одну з їхніх зустрічей: «Зробивши мені кілька компліментів щодо двох п’єс («Камаринська» і «Польська»), які він (Мейєрбер) чув.., запропонував скористатися його посередництвом для того, щоб виконати кілька уривків із моєї опери «Життя за царя» у великому концерті, який повинен відбутися при дворі цієї зими».
Михайло Глінка вважав: «Усі мистецтва, а отже й музика, вимагають: почуття — це від натхнення зверху; форми — отже, краси, тобто пропорційності частин для створення досконалого цілого. Почуття — основа, дає головну ідею; форма одягає ідею в пристойну, відповідну ризу. Умовні форми, як канони, фуги, вальси, кадриль тощо, усі мають історичну основу. Почуття і форма — це душа і тіло. Перше — дар вищої благодаті, друге здобувається працею, і розумний керівник — людина зовсім не зайва...»
ОСТАННЯ ДОРОГА
27 квітня 1856 року Михайло Іванович вирушив у свою останню закордонну подорож. Він їхав помирати.
— В останні роки Глінка виявився практично сам, без рідних, друзів, у чужому, але доброзичливому для нього місті, — розповідає С. Тишко. — Він знову повернувся до духовної музики. Задумував деякі нові її форми. Розпочав написання Літургії. Слід зауважити, що композитор, здавалося, звик до своєї ролі фенікса, вічно вмираючого і воскресаючого. Характер його нібито пом’якшився — звичні скарги стали менш наполегливими. Навіть із лікарем за тиждень до смерті жартував: «Я набагато більш боюся медиків, ніж самої хвороби».
Михайло Іванович несподівано помер 15 лютого 1857 року в Берліні у віці 53 років. Усього кілька осіб: Мейєрбер, Ден, Кашперов, диригент Бейєр, скрипаль Грюнвальд, чиновник із Посольства Російської імперії, дві дружини російських священиків та квартирні господарі Міллер провели композитора в останню дорогу. Похорони були дуже скромними. За свідченням Енгельгарда: «Із Росії ніхто не приїжджав на похорони. Гроші на поховання Дену дала Людмила Іванівна Шестакова (сестра Глінки. — Т. П. ), але, очевидно, сума була досить скромною. Через кілька місяців, коли відкопали могилу, довелося підводити під домовину полотно, оскільки дошки, з яких було збито труну, розвалилися. Тіло Глінки було не в звичному одязі, а в полотняному савані». Проте могло бути й гірше — Моцарта і зовсім опустили в спільну могилу.
Автори «Подорожей Глінки», презентуючи свою книгу, підкреслили, що змогли її написати завдяки сприянню Міжнародного благодійницького фонду конкурсу Володимира Горовиця і Гете-інституту. Свою працю вони вважають маленьким внеском у збереження спадщини великого російського композитора.
