Написана Ольгою Кобилянською наприкінці ХІХ століття повість про трьох жінок-інтелектуалок, як її тлумачить шкільна хрестоматія, хоча і поступається у кількості сценічних версій «Землі» та «У неділю рано зілля копала», але теж привертає увагу режисерів. «Меланхолійний вальс» свого часу зацікавив навіть вітчизняних кінематографістів, 1990 року Борис Савченко зняв однойменний фільм. Тоді ж, на зорі так званої незалежності, одну з ранніх повістей Кобилянської, яка порушувала питання жіночої емансипації, на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької поставила Алла Бабенко у властивій їй манері витонченого психологічного театру.
Натомість нинішня прем’єра у Київському ТЮГу відсилає нас до театру умовно абстрактного, яким нас уже дивували, наприклад, у тюгівській «Мольєріані». Тут у спробі не просто актуалізувати, а й зробити зміст перенесеного на сцену літературного твору універсальним, у міксері неконтрольованої режисерської фантазії змішуються часи, культурні епохи, стилі, у результаті чого у цьому строкатому естетичному коктейлі розмивається сам зміст. Більше того, у нагромадженні зовнішніх виражальних засобів (різних за стилем музики та проекції живопису, надмірної пластики та зовнішньої динаміки за відсутності динаміки та глибини внутрішньої) губиться нитка самої історії дружби трьох молодих жінок, через долю яких Кобилянська намагалася показати викликану новітнім часом свободи, рівності, братства небезпеку та проблеми соціалізації жіноцтва. Ролі трьох таких різних і водночас зацікавлених одна в одній жінок — учительки Марти, малярки Ганни та музикантки Софії — зіграли, відповідно, Ірина Лановенко, Людмила Загорська, Катерина Савенкова.
Враховуючи те, що тюгівська прем’єра співпала зі святкуванням вісімдесятилітнього ювілею Костянтина Дубініна, який є не лише режисером-постановником «Меланхолійного вальсу», а й сценографом, автором інсценівки та музичного оформлення, мені хотілося б уникнути подальшої детальної розмови про виставу. Я уже і так сказав багато позбавлених ювілейних лестощів слів, адже у нас прийнято говорити про ювілярів або добре, або нічого. То ж наостанок скажу лише, що після прем’єри режисера вітали не лише працівники театру, а й його студенти, яких він навчає азам театрального мистецтва. Зі свого боку хочу привітати ювіляра і я, побажавши йому многая літа, здоров’я, натхнення і, головне, ясності у тих творчих задумах, які він ще захоче втілити на сцені. Нам так не вистачає ясності, прозорості, а вони так необхідні, особливо коли маємо справу з дітьми та юнацтвом.
