Незважаючи на чергову фінансову кризу, організаторам «Молодості» й цього року вдалося зібрати сильний повнометражний конкурс — котрий зазвичай і є визначальним при оцінці успіху будь-якого фестивалю. Єдиний недолік, який не залежав від відбірників — відсутність цікавих повнометражних дебютів з України.
Конкурсні фільми об’єднував не тільки дебютний статус їх авторів, а й певна спільність мотивів. Так, у «Вовку та вівцях» (режисерка Шарбану Садат, Данія—Франція—Швеція—Афганістан) та в «Сутаку» (Мірлан Абдикаликов, Киргизстан) йшлося про життя горців-пастухів, автори «Віллі 1-го» (Зоран Букерма, Людовік Букерма, Маріель Ґотьє, Уґо П. Томас, Франція) і «Кам’яного серця» ( Ґудмундур Арнар Ґудмундссон, Ісландія—Данія) торкалися несприйняття ЛГБТ консервативним суспільством, джерелом конфлікту в «Геді» (Мохамед Бен Атіа, Туніс—Бельгія—Франція) та «Піщаній бурі» (Еліт Зексер, Ізраїль) слугували традиції шлюбу в ісламському середовищі, герої «Алоїса» (Тобіас Нолле, Швейцарія—Франція) й «Останньої сім’ї» (Ян П. Матушинський, Польща) були одержимі відеозйомками оточуючих, а героїні «Нової Єви» (Марко Скоп, Словаччина—Чехія) й «Воротаря» (Гійом Сене, Бельгія—Швейцарія—Франція) покидали своїх синів.
А втім, на цьому подібність і вичерпується. Хоча, нагадаю, це все дебюти, різниця в майстерності тут дуже відчутна.
НЕЗВАЖАЮЧИ НА ДОСЯГНЕННЯ З МЕРОМ КЛИЧКОМ (НА ФОТО — ЛІВОРУЧ ВІД КЕРІВНИКА ФЕСТИВАЛЮ АНДРІЯ ХАЛПАХЧІ) ДОМОВЛЕНОСТІ, ЦЬОГОРІЧНА «МОЛОДІСТЬ» ЗНОВУ ВІДБУЛАСЯ З МІНІМАЛЬНИМ БЮДЖЕТОМ
Одразу хочеться виокремити чорну комедію «Віллі 1-й». Вона не просто знята за мотивами життя реальної людини, а й власне ця людина (Деніель Ванне) грає саму себе. 50-річний Віллі-Деніель страждає на дислексію, він геть не влаштований у суспільстві, він втратив брата. Автори фільму показують реальність очима цього дивака, який вирішив, будучи геть не готовим до світу поза межами батьківського будинку, все ж домогтися свого: жити в своїй квартирі, мати друзів, кататися на скутері. І все це йому вдається. Співрежисери вносять у оповідь добре прораховану дозу іронії, анітрохи не зашкоджуючи загальному драматизму. Деніель грає надзвичайно природно, не поступаючись професійним акторам, і загалом усій картині притаманна та майстерна простота, яка здобувається талантом і великою роботою; як наслідок, фільм здобув спеціальну відзнаку журі.
Режисерці «Вовку та овець» вдалося досягнути в грі акторів не меншої природності: значна частина персонажів — гірських пастухів — так само грає самих себе. Авторка, котра принципово живе й знімає в Афганістані, жодним чином не пригладжує і не прикрашає побуту цих людей, проте все одно знаходить в ньому поезію й красу. На жаль, ця гідна робота залишилася поза увагою журі.
Чималий успіх здобули фільми з акцентованою емоційністю ситуацій — на межі мелодрами. Наприклад — неймовірне єднання професійних кінокритиків і масової публіки — нагорода журі міжнародної асоціації кінопреси FIPRESI та Приз глядацьких симпатій дістались «Кам’яному серцю» ісландця Ґудмундуна Арнара. Фільм — при якісній роботі оператора й акторів — здається надзвичайно затягненим, уже в першій треті режисер втрачає ритм оповіді, проте тут більш ніж досить різного роду хай і передбачуваних, але достоту сльозогінних ситуацій.
У «Воротарі» Гійома Сенеза мелодраматична колізія — пара неповнолітніх вирішує завести дитину, попри всі попередження дорослих і скандали з батьками, — врівноважується не тільки якісною грою головних акторів, а й почуттям міри у режисера. Завдяки останньому у фільмі наявний цілком рятівний для всієї історії фінал, коли дитину, покинуту юною матір’ю, забирає батько — несподівано відповідальний як для таких сюжетів. Подібна розв’язка — данина більш прогресивному погляду на питання гендеру, родини й дітонародження, й такий поворот не виглядає штучним. У результаті «Воротар» здобув першість у повнометражному конкурсі й головну нагороду Екуменічного журі.
При тому, що всі основні персонажі «Останньої сім’ї» Яна Матушинського (Польща) гинуть, ця стрічка є на диво беземоційною. Головний герой — польський художник-сюрреаліст Здзіслав Бекшиньський, відомий своїми моторошними постапокаліптичними роботами. Його син Томаш — культовий радіо-діджей і перекладач, котрий відтворює на сцені образ Дракули, — схильний до неврозів і спроб суїциду. Єдина притомна людина в родині — дружина й мати Зофія — щира католичка, яка несе на собі тягар щоденного трагіфарсу, який влаштовують Здзіслав і Томаш. Зрештою, кожен з цього химерного тріо гине у свій спосіб; на цьому тлі особливо цікавою є раціональність, навіть сухуватість режисерської манери. Це певним чином і здійснює сюрреалістичний ефект, котрий, вочевидь, справив неабияке враження на головне журі: Матушинського зрештою вшанували Ґран-прі фестивалю та грошовим сертифікатом на 10 000 доларів.
Назагал же, головним переможцем виявився фестиваль, а отже, і глядачі.
46-й КМКФ «Молодість» тривав з 22 до 30 жовтня. У програмі було представлено майже 250 фільмів із 80 країн світу.
