Схоже на Україну, чи не так? Щоправда, наші підлітки соціально значно апатичніші за французьких. Хіба що відстоювати свої права наважаться діти тих студентів, котрі 90-го року голодуванням у центрі Києва добилися бодай мінімальних демократичних реформ?
Тим часом у паризькому метро — спочатку у вагонах, а згодом і на бігбордах перонів — з’явилися величезні плакати з поетичними текстами. Бодлер, Рембо, Гюго, Превер, Верлен. Вчитуючись у їхні поетичні рядки, я помітив, що переважна їх більшість присвячена дитинству, юності, молоді, й збагнув, що це конкретна реакція французької влади на демонстрації ліцеїстів. Батьки ніби знайшли тактовний спосіб говорити зі своїми розгніваними й збентеженими дітьми про їхні проблеми, прагнення та мрії. Говорити прекрасними й мудрими голосами класиків, духовних авторитетів нації.
Поезія в метро — винахід не новий. Зо два десятиліття тому цей метод популяризації піднесеного слова започаткували відомий французький шансоньє Серж Гінзбург, батьки якого на початку століття емігрували з Одеси, та російський поет Йосип Бродський, змушений полишити батьківщину в 70-х.
Я чомусь сентиментально уявив собі київське чи харківське метро, у вагонах якого не лише строката реклама мила та жуйок, а й плакати із рядками Шевченка, Франка, Котляревського, Лесі, раннього Тичини, Свідзінського, Ольжича, Стуса. А ще Лорка та Елюар, Кіплінг і Уїтмен, Байрон і Рембо. Українською! Хіба це поганий спосіб нагадати людям, часом не зі своєї волі зануреним у бездуховний матеріалізм, про ніжність, трепет кохання, красу душі, велич взаєморозуміння?
Навіть метро може ілюструвати моральний рівень суспільства. І бути застерігачем бунту.
Французькі школярі читають на постерах вірші своїх класиків. У їхніх очах я намагаюся прочитати надію.
Париж
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
