Неспокійний, невгамовний бунтар, який не знає жодних рамок і кордонів, новатор, скандаліст — ось тільки декілька епітетів, якими журналісти називають цього режисера. Андрій Жолдак, організувавши наприкінці позаминулої осені гастролі своїх харківських вистав, цього разу привіз до столиці свій останній витвір — виставу «Войцек», поставлену в Черкаському театрі ім. Т. Шевченка за мотивами незакінченої п’єси німецького письменника початку позаминулого століття Георга Бюхнера.
Зіграний чотири рази на столичній сцені «Войцек», який розповідає про вбивство солдатом на грунті ревнощів своєї коханки, завершив Дні німецької культури в Україні. Андрія Жолдака, який останні роки працює головним чином в Німеччині, тепер також можна вважати частиною цієї культури, все ще чужої і малозрозумілої для пострадянських людей, що зросли на зразках соцреалізму. На цій своїй приналежності до Європи, режисер, з властивими йому нарцисизмом і нетерпимістю до інших, кожного разу наголошує, коли під час чергового вояжу на Батьківщину без розбору критикує всіх і вся, що робиться в Україні. Цим він дуже нагадує лакея Яшу з чеховського «Вишневого саду», який, потинявшись кілька років парижами, настільки сповнився почуттям власної вищості перед своїми співвітчизниками, що став зневажати навіть рідну матір...
Таке ж почуття зверхності і гидливості «неформальний лідер українського театру», як без зайвої скромності величає себе сам режисер, він відчуває до «неньки України», якою, звичайно ж, сьогодні особливо пишатися важко. Також важко сперечатися з тим, що не тільки її політиків, але навіть і народ — як це не єретично для патріотичного вуха чути, — який цим політикам владу делегує, є за що зневажати. Але ось чи варто це своє презирство і сумнівну зверхність (яка свідчить не про доброчесність, а про непомірну гординю) постійно демонструвати іншим — це вже питання виховання, питання культури. З нею ж Андрій Валерійович, якщо розуміти під культурою не ремісничу вправність у постановці вистав, а здатність поважати людей, любити їх і співчувати їм, зовсім не дружить.
«Нащадок» шляхетного українського роду Тобілевичів, як, знову ж, представляв себе сам режисер і чиє прізвище нещодавно пристібав на театральних афішах до свого, і цього разу не стримався від чергового смачного плювка в погану пику неньки-мачухи, що образила його недостатньою увагою. Хоча Бюхнер, який творив наприкінці доби романтизму, писав свою п’єсу про тяжке становище німецького народу, режисер, як це новатору і належить, ставить виставу про свій час, про свій народ, про свою країну. Щоправда, на відміну від драматурга, в п’єсі якого роль фатума, що прирікає людей на страждання і навіть на злочини, виконує природа, Жолдак схильний в усьому звинувачувати соціум — політиків і всіх нас непутящих, в Україні сущих.
«Войцек», який нічим принципово не відрізняється від інших, галасливих і експресивних жолдаківських вистав останніх років, є гучним, істеричним обвинуваченням України і світу в тому, що до моменту появи на планеті Андрія Валерійовича йому не зробили тут красиво. Він настільки нестримний і нерозбірливий в цьому своєму бажанні вигукнути, вихаркнути свою образу, що залучає до простору своїх гнівних сценічних памфлетів все, що потрапить під руку: рок-музику і різні шуми, цитати з Біблії, репродукції старовинних ікон і світських картин на теми Писання, портрети тиранів і кадри кінохроніки...
Створюючи на сцені разом з болгарською художницею Титой Дімовою лабіринт із скляних кімнат-кабінок, режисер немов дає нам зрозуміти, що ми для нього, як і актори, які працюють з ним, усього лише підручний експериментальний матеріал. Уже надто ці скляні приміщення, які зняті особливо зверху камерою і проектовані на три екрани, що висять на авансцені, — нагадують прозору лабораторну скриньку для піддослідних пацюків. У цих кімнатах-коробках, що проглядаються наскрізь, виконавці протягом більше ніж двох годин бігатимуть, стрибатимуть, зображатимуть жорстоке побиття міліцією нещасних українських громадян, які не знають, що таке людська гідність. Ще виконавці натхненно стануть імітувати тут традиційний статевий акт-зачаття Войцеком і Марією на Місяці (!?) дитини, і нетрадиційне одностатеве чоловіче кохання двох українських міліціонерів (чого, як ви здогадуєтеся, немає у Бюхнера). Нарешті, вже без будь-якої імітації, піддослідні черкаські актори, що повірили в месіанське призначення заїжджого режисера, почнуть лаятися автентичними російськими матюками. Без міцного матюка, моду на який Жолдак запозичив у Москві — там гірше за візників тепер лаються навіть на мхатівській сцені, — можна видатися не зовсім сучасним режисером, чого наш незрозумілий «геній» боїться над усе.
А ще він тепер, щоб наголосити на своїй приналежності до театрального авангарду, який виник на противагу будь-яким виявам класичної естетики, її краси і гармонії, полюбляє водружати на сцені унітаз. У цьому випадку цей інтимний побутовий предмет, за словами режисера, який пояснює свій задум ще до початку дії, є не більше й не менше образом все тієї ж України, до якої він ставиться з презирством. Що частина глядачів зустрічає оплесками, немов деяке естетичне і філософське прозріння. Правда, портрети Ющенка і Тимошенко, які символізують сучасну українську владу, Жолдак на всяк випадок повісив в протилежному від смердючого образу Батьківщини кутку сцени. Явно «мочити» Президента і прем’єр-міністра у сортирі режисер не ризикнув, оскільки, як заявив у пресі, чекає від них пропозиції очолити Національний театр...
Ідея чи то театрального, чи то соціального бунту, яким захоплений Андрій Жолдак, сама по собі, навіть якщо протест спрямований проти несправедливості, бездумності, бездушшя, неправди і рутини, ще не є виправданням для руйнування, яке супроводжує естетичні і психологічні експерименти, що проводяться режисером. Все вирішує те, ким, як і заради чого бунт або революція здійснюється. Жолдак, який загрався в театрального месію (не розуміючи, що на грунті месіанства можна і «ку-ку»), здійснює свій бунт виключно заради самого себе, заради своєї особистої слави. Бо людина, стурбована долею своєї Батьківщини і свого народу, не говоритиме невтомлюючись про себе, не ображатиме грубо інших тільки за те, що вони живуть, думають, відчувають і працюють по-іншому.
У цій театральній історії бунтівного, «знехтуваного» режисера (адже йому свого часу дали очолити одну з кращих театральних труп України), найбільше жаль ошуканих акторів і публіку. Не маючи можливості бачити того, що відбувається в світовому театрі, вони, на виставах Жолдака, можуть подумати, що крім агресивної творчості, яка намагається вмістити весь світ у сортирі, в ньому більше нічого немає. Немає гранично уважних і співчутливих до людини Някрошюса, Помри, Додіна, Херманіса... Проте, навряд чи варто дуже засмучуватися з приводу обманщиків і їх жертв. Адже ошукати можна тільки того, хто хоче бути ошуканим.
