Один тиждень літньої відпустки англійці люблять проводити в Единбурзі під час театрального фестивалю, книжкового фестивалю, фестивалю живопису та скульптури. Зазвичай о цій порі дощить. Цього року дощило з дитячою нестриманістю. Але шатро театру, яке цього року розтягували 2700 вистав, дозволяло не помічати дрібниць і зігріватися у променях акторських обдарувань, а часом відчувати жар пристрастей та полум’я емоцій.
О 10 ранку «C theatre» запрошує на «Сніданок із Шекспіром». Круасани і кава гарантуються. А далі як на вас — або із беззастережністю молодих акторів опанувати ролі героїв різних п’єс драматурга, або, попоївши, жирувати в ролі глядача. Саме бути в ролі, а не дивитися виставу. Калейдоскоп перевтілень, легкий ненав’язливий інтерактив, легкодумність існування середньовічного і сучасного, ніби запрограмовують подальший день. Навіть болі кохання лише хмарки-мандрівниці на сонячному небосхилі людини радісної та оптимістичної.
Десь із 12 години ранку до 11 вечора (остання вистава починається опівночі) на центральній вулиці міста і Fringe-фестивалю, яку прикрашено аркою з гаслом «Кожен — відкриття!», відбувається ярмарок вистав. Артисти у сценічних костюмах або у спеціальному гримі, у якихось рекламних забаганках пропагують свої вистави. Піснями, танцями, просто лежачі посеред вулиці й з підлоги роздаючи свої програмки, вони мають зацікавити, примусити прийти до них. Не втрачають свого шансу вуличні музиканти і різноманітні шоу-мени, на кшталт наших масовиків. Одні демонструють акробатичні трюки і жонглювання на моноциклах, інші працюють з вогнем, повітряними кульками і уявними предметами. І досить часто після виступу глядачі накидають у шапку-касу пристойну суму.
Отже, як вибрати із п’ятисот вистав, які грають щодня, найцікавіші для вас чи просто достойні уваги, питання не просте. Рекламні тексти мають виключно заохочуючий характер. Можна спробувати зробити вибір по зірках. На плакатики вистав наклеюють стрічки із зірками, назвою газети або ім’ям репортера, які визначили п’яти-, чотирьох- або тризірковий рівень вистави. І справді, ці оцінки досить часто відповідають дійсності, принаймні щодо рівня професіоналізму, а смаки — це вже таке. Дуже рідко багатозірковості сягають вистави драматичні. І на Единбурзькому Fringe-фестивалі панують соло-комедії або моновистави вихідців із «комеді клабів». Для їх розуміння потрібне абсолютне знання мови, а ще важливіше — мовного середовища, оскільки багато приколів пов’язані із побутовими і телевізійними сленгами. Я ж обрав для перегляду вистави за класичними текстами. «Прокляття Макбета» за Шекспіром досить традиційно, з майже необробленими юнацькими емоціями, прожили студенти Кембриджського університету з гурту «ADC». Зазвичай у театральному середовищі уникають промовляти назву цієї п’єси. У ній стільки жорстокості, зради, вбивств, що очищення, заради якого її написано, інколи залишає болючі шрами на акторській долі. Хлопчики і дівчатка грають про несподіваність смерті. Життя їм видається вічним, вони певні у власній нездатності до вбивства і безсмерті, просто граються трошки жорстокіше, як у пісочниці. І виглядають так само ефектно, як герої комп’ютерних ігор. Тільки виявляється, що життя — це гра, в якій не можна грати із життям.
У виставі «Гамлет, будинок жахів» Вестмінстерської театральної компанії Гамлет приїхавши з якогось закордону геть не вписується у звичаї батьківщини. Хтось швидко стає на його бік і наслідує моду й стиль, які він демонструє. Його вогняно-руде волосся, зелені, сині зачіски прихильників і шанувальників, чуби, кокони, башти з локонів у класичному стилі унаочнюють непримириме зіткнення старого і нового, а спроба порозумітися приводить до посередності самознищення усіх. Раптова пристрасть до Офелії і така сама раптова неприязнь вбивають наївну провінціалку. Жорстокі романси під гітару і ліричні пісеньки під рояль задихаються у похоронному марші.
У виставі «Моя пам’ять закрита: адаптація Гамлета» Другої Земної театральної компанії (США) Гамлет-актор Нік Флай акцентує свою темношкірість. Він страждає від того, що залишив у меркантильному світі граціозну Офелію-японку.
Вона в цьому світі збожеволіла, а він, аби вижити, має вдатися до божевілля боротьби за геть не зрозумілі йому чи то цінності, чи то ідеали, чи то бездарне існування.
Словом, Шекспір живий, витримує беззастережне експериментування і — найголовніше — потужно виконує роль спільного для кількох поколінь тексту.
На виставах за Достоєвським та Екзюпері практично всі глядачі були пенсійного віку. Та й традиційність і очікуваність постановчих рішень не зробили розголосу, який би залучив молодого глядача. А от на виставу «Театр Руху Базар» «Антонові Дяді» за п’єсою Чехова «Дядя Ваня» зібралася сама молодь.
Назва ніби подає сигнал посвяченим у російську літературу, а вистава несподівано поєднує тонкий чеховський психологізм із випробуваннями пристрастю цілком за Достоєвським. Виставу розігрують чотири актори, які по черзі виконують ролі дяді Вані і професора Серебрякова. Обидва герої раптом зрозуміли, що опинилися на краю життя. Служіння і прислужництво, обожнювання і розчарування, абсолютне порозуміння і безнадійна глухота виплескуються обома як жахливе усвідомлення маячні свого буття. Метис, африканець, азіат, європеєць слов’янської зовнішності, у притаманній їм пластиці, доживають і дотанцьовують післямови гарячих словесних двобоїв. А коли слова стають немічними, квартет унісонами очей, дихання, жестів, нарешті німоти пронизує зойками підсвідомого порозуміння із глядачами й з цілим світом.
Мабуть, кожен митець прагне цих хвилин, хоча й єдина така мить виправдовує претензії на це звання.
Водночас із Fringe-фестивалем в Единбурзі проходить Міжнародний театральний фестиваль, який цього року складався всього із п’яти драматичних вистав. Хоч там як романтично це звучить, але на моє переконання, доки матеріальний початок домінуватиме у житті людства, доти триватимуть економічні кризи. Культура земного існування людини могла б багато чого зберегти, зекономити, спасти. А поки що в усіх країнах світу перемагає залишковий принцип фінансування і культури, і мистецтва. Залишки все меншають і меншають, але нікого багатшим іще це не зробило.
Зазвичай вистави цього фестивалю представляють знані театральні колективи, потужні за акторським складом, у декораціях, костюмах, ефектах тощо.
«Хроніка механічного птаха» за романом Харукі Муракамі, зроблена у оф-бродвейському театрі «Ла Мама» за підтримки персон, фондів, організацій (список на дві сторінки), абсолютно відповідає фестивальному формату. Тексту небагато. Японські актори прекрасно розмовляють англійською. Екзотика Сходу, як завжди, заворожує. Музичний супровід на дивних інструментах забезпечує людина-оркестр. Густо використовується відеопроекція. Дуже ефектно виглядає в якості екрану акваріум із золотими рибками. Грають добре, ансамблево, емоційно. Ідея пафосна, але така приємна кожному: кохання більше за життя, тому тортур не боїться і смерть долає. Щоправда, у порівнянні із френч-виставами фактура театру видається дещо залакованою. Простіше з «Казками 1001 ночі» у виконанні арабських акторів під орудою англійського режисера Тіма Супле. Красуні і красені ілюструють добре знані тексти, моменти драматичних розв’язок грають у манері театру переживань цілком щиро. Чудова декорація — на всю сцену висока дерев’яна стіна, у якій перевертанням фрагментів з’являються різбляні віконця, двері та дверцята. Безкінечно міняються розписні покривала, яскраві килими, срібні вази, чаші, кубки. А мені чомусь усю виставу думалося про легкість відривання голів, рук, виколювання очей і просто звичність жорстокості давнини, яку пом’якшило, можливо, виключно кохання.
У багатьох спектаклях миготіло тривожне відчуття дійсності, як імітації життя. Здається, це суголосно новітнім хвилюванням людства. Гроші — чи то долари, чи то євро або якісь інші, ніби і не гроші — самі по собі не стабільні і певності не додають. Відповідно заощадження — не запобіжник на випадок проблем із здоров’ям чи віковими труднощами. Освіта, яка за світовою статистикою на високий відсоток страхувала від безробіття, стає дорогою забавкою. Ніби життя стає комфортнішим, але не кращає. Не кращає не в сенсі кількості одягу чи комп’ютерних можливостей, а в сенсі відсутності сенсів, великих ідей, радості служіння. Розслідуючи причини заворушень в Англії, багато говорять саме про імітацію боротьби їх учасниками. Характерні розмитість мотивацій і нездатність сформулювати ідею ані власної участі, ані заворушень в цілому. Інша справа — імітації единбуржців на додаток до суто театрального розмаїття. Раптом перед осінню шалені знижки і розпродажі чудових виробів із кашеміру і бавовни. А там, де продають шотландське віскі, до уцінки ще й безкоштовна дегустація. Магазини з місцевими сувенірами сповіщають про повний розпродаж і твердять: все має піти... Щоправда, місцеві на ці заморочки не зважають, а хтось, підморгуючи, натякає на банальну гру із цінниками. Серед перехожих дуже багато людей різного віку у національному одязі. Грошей не просять і нічим не торгують. Просто радують гостей міста, імітуючи войовничість, бо в кожного чоловіка нижче прикритого спідницею коліна є товсті бавовняні панчохи, і в тій, що на правій нозі, обов’язково мисливський ніж. Щовечора у внутрішньому дворі Королівського палацу п’ять військових оркестрів збирають на концерт 10 тисяч глядачів. До чудової музики додається вправне виконання складних дефіле. Форми казкові! Враження фантастичні! Ніби ти знову у дитинстві граєшся пречудовими солдатиками. І знову всі не помічають дощу. Чудова атмосфера гри, віра в те, що насправді всі ми — актори в цьому світі і наше життя — гра. А значить, є сенс грати, є шанс стати переможцем, оте шатро театрального фестивалю перетворює на веселку багатобарвного життя.
P.S.Від Лондона до Единбурга експресом п’ять годин і 60 євро. Що раніше замовити готель, то дешевше. Але і за 60 євро можна знайти зручне і пристойне житло. Місцева їжа вишукана — своєю простотою. За 20 євро посмакуєте бараниною у віскі-соусі, а за 8—10 євро їжте досхочу в азійських чи арабських ресторанах-буфетах.
