Цікавий все-таки момент — чому в певному віці людина починає дивитися на світ якщо не виключно, то переважно в похмурих тонах? Вона бачить багато бід, багатьох самотніх, убогих, нещасних, нерозв’язні конфлікти, тупикові ситуації й поспішає розповісти про це благополучнішій частині світу, в якій сама і перебуває в цей момент.
Сказане не цілком стосується нинішнього, 34-го фестивалю «Молодість». Були на ньому показані й веселі, й навіть придуркуваті стрічки — але багаторічна тенденція очевидна, так чи інакше. Сумно, дуже сумно почуваються початківці кінематографісти. Але почуття — почуттями, а глядачу все ж цікаве послання, або, кажучи більш старовинною мовою, «мораль» історій, які розповідають з екрана. Тобто важливою є не констатація факту, що на світі жити тяжко або легко, а що з цього випливає, на яке запитання варто відповісти, який виклик прийняти. Тоді і яка завгодно похмура або піднесена атмосфера буде виправдана.
Звісно, це ніяк не стосується позаконкурсної програми — там усього вистачало. Там була й невелика підбірка фільмів датської «Догми» з «Ідіотами» Ларса фон Трієра включно, й сенсаційний, увінчаний Каннською гілкою «Слон» Гаса Ван Сента, і традиційні «Еротичні історії», підбірки українського й польського кіно, й навіть ретроспектива Боллівуда — того самого, співаючого і танцюючого індійського кінематографа, — досить- таки нестандартний хід організаторів. Але все-таки саме конкурс має найбільше значення — тому що багато хто з його учасників, раніше чи пізніше, формуватиме вигляд кінематографа, адресованого вже мільйонам глядачів.
Короткий метр відрізняється від довгого можливістю висловитися завдяки буквально одним-двом ефектним кадрам або епізодам, це як коротка розповідь — досить несподіваної розв’язки, щоб сподобатися публіці. Таких міні-новел у конкурсі короткометражок було дуже багато. Наприклад, ціла підбірка хвацьких мультфільмів. Швейцарський «Слався» — про такого собі персонажа, який у процесі ранкового гоління виявляє, що він — надувний і гумовий. Ляльковий «Щасливого Різдва, Феліксе!» (також Швейцарія) — про молодого хлопця, що має рахунки із Санта-Клаусом. Дві дуже смішні російські анімації, зроблені на знаменитій російській студії «Пілот» — «2+1=» і «Іван/Хуан». Перша — про складне переплетення кохання та ненависті, що виникають між головами Змія-Горинича, другий — про двох лицарів, типово російського тюхтія і типово іспанського донжуана. Причому в останньому випадку різниця в менталітетах втілена в результатах — Івану дістається Жар-птиця і Василина Прекрасна, Хуану — легкі любовні перемоги і зграя кам’яних Командорів навздогін. Взагалі, переказати це неможливо, однак варто повірити на слово — в залі стояв безперервний регіт. У результаті «Іван/Хуан» був відзначений дипломом журі. Однак найбільше глядачам сподобалася, хоч як це дивно, ігрова десятихвилинка «Тінь» (Шотландія) — замальовка про таємниці дитячої душі. Режисеру Петеру Берлаху майже до останнього кадру вдалося протримати глядача в напруженому невіданні щодо істинних мотивів маленького героя. Це коливання між «любити» й «убити» і становить головну цінність стрічки. Звідси, очевидно, й найвищий глядацький рейтинг — 9,5 за десятибальною шкалою. У результаті фільму дістався Приз глядацьких симпатій.
А в основній номінації — повнометражній — уже традиційно переважали сімейні драми — принаймні сюжети близькі до такого визначення. Наприклад, малобюджетне «Кровна єдність» (США—Словаччина—Україна, режисер — Олег Гаренчар). Не можна, щоправда, сказати, що фабула повернення до коренів (герой приїжджає з Америки до Словаччини, на батьківщину предків) тут втілена особливо оригінально. Спільна робота вийшла невдалою — затнута, млява дія, абсолютно заштамповані діалоги, посередні акторські роботи — незважаючи на участь начебто непоганих акторів. Очевидно, спрацювала ціла низка об’єктивних чинників — не лише слабка режисура, а й явні недоліки, щоб не сказати провали, продюсирування, на жаль, з українського боку. Особливо, звісно, кумедно ці потуги виглядали на тлі позаконкурсної прем’єри іншої спільної — російсько-української — стрічки — «Настроювача» Кіри Муратової. Проте це вже дещо інша колізія...
Із загального «сімейного» потоку різко випадали, мабуть, тільки дві стрічки — російський «Марс» і угорський «Контроль». Перший зняла учениця Сергія Соловйова (він, до речі, приїхав на «Молодість» і провів свій майстер-клас) Анна Мелікян. Зняла в манері, схожій на пізні фільми свого вчителя. Власне, «Марс» — це спроба пересадити на російський грунт жанр комедії абсурду, добре розроблений у Голівуді. Екзотичне сім’я, судячи з усього, поки приживається погано. Ті ситуації та герої, що в сюжеті про типово американську глибинку виглядали б надто органічно, в контексті російської глушини виглядають надто безглуздо. Все разом нагадує квітчастий відеокліп, відзнятий на природі виїзною бригадою московських МТВ-шників. З «Контролем» було дещо краще — судячи з усього, справжнього абсурду в сучасній Угорщині вистачає, але режисер Німрод Антал вирішив перенести весь цей атракціон в найзручніше для нього місце — в будапештське метро. Так столична угорська підземка виявилася населеною недотепами-контролерами, агресивними й часто неосудними пасажирами, маніяками-вбивцями та іншими диваками. Тридцятирічний режисер дуріє, як може, влаштовуючи на екрані безперервну круговерть усіляких надзвичайних ситуацій — очевидно, дуже недолюблює будапештських контролерів, що цілком зрозуміло. Інша річ, що багато жартів тут здаються натужними, а самому фільму бракує легкості, яка йому мала б бути властива. У будь-якому разі, журі оцінило напористість і фантазію Антала дуже високо, присудивши йому нагороду за найкращий повнометражний фільм (грошовий еквівалент — 2500 доларів) і приз «Дон Кіхот» від Міжнародної федерації кіноклубів.
До сміливої спроби вдався білоруський режисер Андрій Кудиненко — взявши ще більш екзотичний для наших широт жанр психологічного трилера, спробував відтворити його на матеріалі Другої світової. Спроба дійсно ризикована, тому що тема окупації ще в радянський час обросла неймовірною кількістю штампів як ідеологічних, так і художніх. І щоб подолати ці багато в чому штучні рамки, потрібні дуже нестандартні рішення. Кудиненко, власне, й спробував діяти подібним чином — три дуже нетипові історії часів партизанського опору досить вільні від ідеології та однозначного розподілу на поганих і хороших. Однак далі цього справа не пішла: не вдалося наповнити реально цікаву сюжетну задумку плоттю й кров’ю вдалих режисерських рішень.
На сімейну драму перетворився й життєпис великого композитора у фільмі Домінiк де Рівас «Мене звати Бах». Робота якісна, всі реалії епохи ретельно відтворені, але до сюжету закладена одне помилкове рішення, яке стає проблемою для всього фільму. Конфлікт розгортається не за лінією художник—реальність, а в площинi геній і цар. Тобто основним для того Баха в інтерпретації де Рівас стають його непрості стосунки з пруським правителем Фрідріхом Другим — а це дуже спрощено для особистості такого масштабу, як Йоганн Себастьян.
А три найкращі фільми повнометражної категорії (та й усього фестивалю) однозначно були присвячені внутрiшньродинним, інтимним проблемам невеликої громади близьких; так і хочеться подібне кіно назвати «сімейним реалізмом». Причому в усіх трьох стрічках, так чи інакше, героям — людям, взагалі, непоганим, але глибоко нещасним і невлаштованим — доводиться долати практично нездоланні перешкоди, виходити з абсолютно тупикових, трагічних ситуацій. У «Любому Френкі» (Шона Ауербах, Велика Британія) дев’ятирічний глухий хлопчик зазнає остракізму з боку однолітків і пише листи батькові-моряку, на які відповідає мати Френкі, — яка цього батька просто вигадала. Роль матері, що складається з безлічі прийомів, підтекстів і дуже емоційно напружена, блискуче вдалася актрисі Емілі Мортімер — удостоєній призу найкращої молодої актриси (грошове доповнення — 1000 євро).
Норвезька драма «Один» (режисер — Аксель Хенні, приз від Міжнародної федерації кінопреси — ФІПРЕССІ) — про людину в нестерпних соціальних умовах. Кримінальне передмістя Осло, дрібна наркоторгівля, нелегальні мігранти, приятелі-бандити, брат з синдромом Дауна — головному герою дійсно доводиться протистояти всьому цьому. І перемога таки дістається йому, відображена фінальною усмішкою побитого, але не зломленого Девіда (Аксель Хенні).
Нарешті, фільм фестивалю, визнаний найкращим (Гран-прі «Скіфський олень») — «Після меси» (режисер — Папріка Стеєн, Данія). Сюжетна ситуація для подружжя Брітт і Класа жахлива — вони втратили дитину в дорожній аварії. Сам випадок залишається за кадром: нам уже показують реакції, депресивну післямову. Чимсь схоже на «Астенічний синдром» тієї ж Муратової — оглушені бідою люди роблять дивні, алогічні вчинки, відчайдушно знаходячи будь-яку можливість заглушити постійний біль. Але фільм не виглядає безпросвітним — тому що добре зроблений, тому що актори справляються з найважчими партіями, сценарій чітко прописаний і режисер дуже вміло вистроює ритм своєї сумної повісті...
Тенденцію, звісно, тут вибудовувати зарано. Похмурі дебюти, що чередою відбулися в осінньому Києві, — це не певний напрямок в мистецтві, а, скоріше, певний стан розуму. Розуму, судячи з усього, допитливого й небайдужого — що вселяє надію на більш- менш світле майбутнє європейського кіно як такого.
