Свій вернісаж київський майстер назвав «Земля деревлян», і цю експозицію можна назвати гімном рідній землі, зокрема Поліссю — прекрасному краю (село Малі Мошки Овруцького району на Житомирщині), де народився майбутній художник і письменник. Його полотна «Таїна», «Нас проковтне час», «Сон непорочного птаха», «Дзвонар», серія «Деревляни» тощо нікого не залишать байдужим. Нині на персональній виставці Микола Іванович представив півсотні живописних творів, написаних на дереві й полотні. У сюжетах картин використані міфологічні прозові твори письменника. Нагадаємо, Микола Закусилоє автором таких романів: «Грамотка скорблячих» («33 душі і сім пусток», «На обітовані землі», «Переселення вітряка», «Блудниця убога», «Боги регочуть», «Зішестя Пращура», «Троглодит чорнобильський», «Причащання в Малих Мошках», «Книга видінь і прозрінь: прощання з матір’ю»), «Книга плачів», «Норинчанка і птах», «Деревлянин і янголиця», «Юнка і Первень»; п’єс: «Ковдуни», «Глина світу», «Пісок часу», «Антисвіт»; трактатів «Полєшукова душа». На вернісажі також можна побачити пленерний живопис останніх років митця. Всі картини пройняті глибинним відчуттям часу, гармонії людини і природи, поверненням до пракоренів.
На відкритті виставки Микола Іванович представив свою нову книжку «Норинчанка і птах», яка вийшла у чернівецькому видавництві «Букрек». До неї увійшли: п’єса «Пісок часу», трактат «У Видубичах монахи-ямники поють» і роман-гризайль «Норинчанка і птах», що дав назву книжці, яка чудово проілюстрована живописними роботами М. Закусила.
— Книжка «Норинчанка і птах» створювалася на межі ХХ—ХХI століть, — розказав М.І. Закусило. — Саме в цей час мене немов «прорвало» на творчість — народжувались нові картини і паралельно я писав роман. Можна сказати, що коли бракувало слів, то тоді мені допомагав пензель і свої думки я висловлював не лише на папері, а й на картинах. «Норинчанка і птах» — міфологічний твір про лісову красуню з Полісся (атрибут першородності) і птаха-крилуна (атрибут прешоторкності), який приносить на подвір’я дівчини білу троянду — символ непорочного цвітіння. Герої — протилежні за суттю, хоча споріднені, обоє шукають взаємного порозуміння... це боріння розуму із таємницею, перевтілення душ після смерті. У творах використано поліський діалект — говір північних нориків-деревлян.
Микола Іванович має багато талантів — художник, письменник, журналіст, але зізнається, що першим його кохання все ж є живопис. Він почав малювати з раннього дитинства. «Я повзав по підлозі і малював на підлозі, — пригадує митець. — Моїми першими фарбами були... молоко і зеленка. Змішував їх і рукою створював свої перші «картини», а мама в цей час вишивала рушники. Потім коли я підріс, пішов у школу, то за її проханням малював ескізи для майбутніх вишитих картин, які прекрасно вишивала мама. Знаєте, коли вона займалася рукоділлям, то завжди приспівувала: «Хрестик — у голові, хрести — у ногах, хрестик — ізправа, хрестик — ізліва, хрестик — у душі, бережіть мне янголи...». Її голос, мелодію я пам’ятаю і нині. У неї був голос, схожий на голос Ніни Матвієнко. Саме мати розбудила мою творчу уяву, і потім свої мрії і фантазії я передавав у полотнах...
Так склалося, що з 20 до 40 років у мене була творча перерва, бо не мав приміщення для малювання. Потім у 2001-му я закінчив художню студію при Будинку художника в Києві (майстерня Віктора Каверіна), і саме цьому прекрасному педагогу завдячую, що він розбудив у мене колір. Вчитель казав: «У тебе приспаний колір, ти про нього забув, а зараз він знову прокинувся». Дійсно, я ловив себе на тому, що навіть взимку, йдучи із занять додому, почав бачити не лише білий сніг, а сотні різних кольорів. Завдячуючи В. Каверіну почав малювати на міфологічні теми живописні твори.
Останні роки я працював над пленерним живописом із натури. На виставці представлено переважно поліські пейзажі, натюрморти, міфічно-поетичні композиції, але є полотна, де можна побачити чудові куточки Києва і Київської області — «Спогад про Видубичі», «Східці в монастир», «На Різдво», «У трапезній», «Пахощі меду», «Михайлівська восени», «Бузок цвіте» тощо. Деревлянщина — це кохання на все життя! Там своєрідна мова, дуже оригінальна. Я мав щастя спілкуватися зі столітніми дідами, коли пастухував у дитинстві і біля вогнища ми пекли картоплю ввечері, дивились разом на зорі і мені розповідали про легенди Полісся. Це були старі чоловіки, які мали дідів — ровесників Тараса Шевченка. Вони говорили прекрасною українською мовою з місцевим колоритом, яка збереглася ще з XV ст. До речі, на моїй батьківщині і досі мова не змінилася, але боляче, що зникають цілі села. За статистикою, в Україні зникають 1—2 села за тиждень! І від цього душа болить, бо ми втрачаємо етнос... Нині завдяки ентузіастам, фольклористам, письменникам і різним митцям вдається фіксувати, записувати ці народні скарби, а якби їх не було, то ми втратили б цілий пласт культури, традицій і спадщини.
Полісся — один із регіонів, де збереглася архаїка ще від Київської Русі: мова, звичаї, традиції, пісні, казки, легенди. Свого часу я записував пісні Житомирщини і використовую це у своїх прозових творах. А те, що не зміг використовувати у прозі, використовую у живописі. Така моя творча позиція, аби зберегти своє коріння — деревлянську культуру.
До речі, твори Миколи Івановича міфічно-романтичні, дуже тонкі, щемливі, з фольклорним колоритом, і якби знайшовся кінорежисер на кшталт майстрів Сергія Параджанова чи Леоніда Осики, то міг би вийти цілий український поетичний кіносеріал, бо у творчому доробку Закусила вже є десять романів, частина яких чекає на видання, а ще чимало ідей, які митець продовжує втілювати у літературі та живописі.
Виставка триватиме до 1 лютого 2017 р.
