Сьогодні одному з найвидатніших українських поетів Богдану-Ігорю Антоничу виповнилося б 90.
Розгорнувши енциклопедію, звичайно, не Велику радянську, а, припустімо, «Енциклопедію українознавства», читаємо: «Антонич Богдан-Ігор (1909— 1937) — український поет родом з Лемківщини. Збірки поезій «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), посмертні «Зелена Євангелія» й «Ротації» (1938), позначені сміливими шуканнями й різноманітними (зокрема, імажиністичними та експресіоністичними) впливами, поезії Антонича, проте, не підпорядковані одному якомусь мистецькому напрямкові, завжди глибоко оригінальні й виявляють широкий діапазон лірика-філософа». Замість цієї статті уявляється цілком інша, власне Антоничева, у якій він вкарбовує своє ім'я не поміж назв своїх збірок, а поміж своїх ліричних героїв: «Антонич (розрив цитати: Богдан- Ігор, 1909—1937) — така саме частина природи, як трава, вільха, зозулі, лисиці тощо, органічно зв'язана з загальним біологічним ростом...» Так, майже виправдовуючись, довелося писати поету у відповідь на обурення громадськості («Ну то й пишуть же тепер у нас, коби здорові, ріжні наші письменники, що хоч за голову хапайся», — закидав Антоничу на цей вірш дописувач газети «Діло» — «...А я читаю, дивуюся й питаю: «Що те має значити?») з приводу його чи не найрозтиражованішої поезії «Вишні»: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...»
Уявляю собі здивування допитливого читача «Діла», якби він дізнався, що був не лише Антонич-хрущ — поет, що всоте славив «буйноту життя» і «п'яне щастя», а й Антонич-кіт — неговіркий сухотний флегматик, син сільського священика Василя Кота. Батькові довелося змінити прізвище, бо на лемківськім діалекті священик на прізвище Кіт (усталене просторічне «гультяй») звучить так само анекдотично, як, припустімо, журналіст на прізвище Брехунець. Так з'явився Антонич. А потім і Богдан-Ігор Антонич. «Не можна погодитися, щоб цей Антонич, наше божище, — так, щоправда, майже через 30 років по смерті поета, писала наречена Антонича Ольга Ксенджопольська (Олійник), згадуючи їхнє знайомство, — був такий звичайний. Добродушно усміхнений, ввічливий, сердечний, без гарячкових рухів, спокійний і дуже розважливий в розмові. Не вивищується, не пишається своєю славою. Його зелені очі уважно дивляться крізь окуляри і ясніють в усмішці». До речі, із гімназисткою Олечкою Олійник поет познайомився не на хмільній богемній вечірці, а в ошатній львівській цукерні із схожою на рахат-лукум назвою «Оаза».
«Хрущ» і «кіт» навіть висловлювалися по-різному. Антонич-поет, прихильник «сивобородого міністра республіки поетів» Уолта Уїтмена та Омара Хайама, «що в чарці холодив розпечені вуста», вільно почувався в літературній (!) українській («І серце знов знаходить слово// струнке, закохане, сп'яніле...»). Тим часом як ніяковий і дещо старомодно вбраний (краватки йому завжди на свій смак вибирала тітка) лемко говорив із сильним польським акцентом і навіть, справляв на сучасників враження поляка, який вивчає українську мову.
Його біографія не надто багата на події. Все відбувалося своїм ходом: дитинство у Новицях, гімназія, львівський університет. У його житті усе було звичайним і дещо флегматичним, навіть смерть. От про що б подумала будь-яка людина, прочитавши, що український поет, хворий на сухоти, помирає 1937 року? Або про те, що поет помирає від сухот, або про те, що 1937 року (забувши, що до 1939 року Львову ніякі ГУЛАГи не загрожували). Але Богдан-Ігор Антонич помер через ординарний апендицит від післяопераційного запалення. І ніякого пафосу. Усе аж напрочуд звичайне, крім поезії. Химерні гілки рослин, «що кличуть про нестримність зросту», «лисиці, леви, ластівки і люди, зеленої зорі черва і листя» народжувалися... уві сні. Згадують, що Антонич писав поезії зранку спросоння, ще не оговтавшись від сну. А ще — годинами блукаючи Львовом, вистукуючи на міській бруківці тростинкою ритм лише йому досяжної музики, проживаючи життя, подібне до китайської притчі. Наприклад, такої: якось заснув Богдан-Ігор, син лемківського священика Василя Кота, під вишнею, що знов цвіла, «як за Шевченка», й наснилося йому, що він хрущ і гуде над вишнею. А може, то хрущу наснилося, що він великий український поет Богдан-Ігор Антонич?
