Сьогодні якось вже доволі важко втримати у свідомості той факт, що кінематограф, яким ми його знаємо, за всієї безлічі прекрасних режисерів, зрештою — плід творчості досить обмеженого числа художників. Смерть Мікеланджело Антоніоні, звістка про яку прийшла буквально наступного дня після повідомлення про смерть Інгмара Бергмана, — сумне нагадування про це, пише gazeta.ru.
Для Антоніоні останні двадцять років — це двадцять років мовчання.
Мовчання фізичного — після другого інсульту в 1985 році, який призвів до паралічу правої половини тіла і безповоротної втрати мови. Проте життя, яке він вів після цього, здається насиченішим за багатьох інших. У 1986 році він одружувався з актрисою Енріке Фіко, яка грала в «Ідентифікації жінки», і прожив із нею до самої смерті. Життя, зазвичай, якщо й не цікавіше, то неправдоподобніше за мистецтво — ця жінка навчилася розуміти Антоніоні, з її допомогою він давав інтерв’ю, з її ж допомогою і допомогою Вендерса зняв «За хмарами», пізніше — новелу для збірника «Ерос». Дружина стримано давала інтерв’ю: любить креветки, малює, не зносить яскравого світла. Сам він спілкувався з пресою рідко — на заваді був не стан здоров’я, а темперамент — неспроможність висловлювати свої думки напряму, точно, дратувала.
Власне, енергія цієї людини, яка завжди стверджувала, що не живе в минулому, — найдивніший компонент його творчості.
Народившися 1912 року в Феррарі, він вступив до університету, де нехтував спочатку вибраною філологією заради економіки. Під час навчання почав писати кінорецензії в місцеву газету, де безжалісно патрав сучасне італійське кіно, яке віддавало на той час перевагу комедіям. Спробував зняти фільм, але нічого не вийшло: пацієнти психіатричної клініки, де проходили зйомки, дуже лякалися освітлювального обладнання.
Остаточно вирішивши зайнятися кіно, Антоніоні переїхав у Рим 1939 року, щоб співробітничати в журналі Cinema, — на жаль, фашистському виданні, очолюваному сином самого Муссоліні. Довго він там, проте, не протримався, поїхав вчитися кіно, побував на військовій службі, а 1943 року нарешті зняв свій перший фільм — документалку про північноіталійських рибалок.
З цього моменту і почалася кар’єра Антоніоні — співпраця з Вісконті й Росселіні, картини, які неохоче, але приймала критика, зустріч з Монікою Вітті й, нарешті, поява «Пригоди», що отримала Гран-Прі в Каннах і принесла йому світову славу. Італійський неореалізм набув популярності серед інтернаціональної публіки, за «Пригодою» пішли «Ніч», «Затьмарення», «Червона пустеля» — Антоніоні офіційно став провідним європейським і світовим режисером, був включений до списків геніїв поряд із Чапліном, Ейзенштейном, Орсоном Уеллсом і Ренуаром.
Цікавість гнала його далі: підписавши контракт з Карло Понті, він попрямував до Лондона, де зняв «Фотозбільшення», свій найбільш комерційно успішний фільм.
За Британією пішла Америка, де був зроблений «Забріски-Пойнт». Це 1970-й рік, Антоніоні, що взявся за тему молодіжного бунту, вже 58 років. Стрічка провалилася, проте, хоч як сумно це визнати, сьогодні саме «Забріски» і «Фотозбільшення» входять у «червону книжечку» молодіжної контркультури — вже котре покоління.
Те, що Антоніоні зробив із кіно, сьогодні стало банальністю — просто тому, що його знахідки розчинилися у всьому корпусі візуальних мистецтв, навіть відеокліпи і реклама не в останню чергу зобов’язані його рішучому поводженню з канонами кіномистецтва півстолітньої давності.
Сам він відмовлявся назвати свій головний фільм, неохоче визнаючи, що найближче за все йому «Професія — репортер» із Джеком Ніколсоном — про людину, що прийняла чужу долю, про втечу від себе.
Дивно для людини, яка ніколи не шукала іншої долі, крім своєї.
