Не стало видатного російського письменника Василя АКСЬОНОВА — йому було 76 років, одного із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у російській літературі. «Стиляги», «антисовєтчика», «модерніста» — як його називали. Автора понад двадцяти романів, найвідоміші з яких «Ожог», «Остров Крым», трилогія «Московская сага» (про три покоління московських інтелігентів ХХ століття, репресії та ГУЛАГ)...Організатора першого позацензурного літературного альманаху «Метрополь». Члена Пен-клубу та Американської авторської ліги.
На його творчість вплинула сімейна драма — батьки були репресовані. Мати Євгенія Гінзбург — авторка відомих проникливих спогадів про ГУЛАГ «Крутой маршрут». Достатньо прочитати цю одну книгу, щоб усвідомити, яким великим злом була радянська система, а особливо, нелюдський сталінський період... А ті, що й надалі залишаються прихильниками попереднього режиму, напевно, мають паталогічні психологічні відхилення...
Прощання з Василем Аксьоновим відбудеться завтра у Центральному будинку літераторів у Москві. Його поховають на Ваганьковському цвинтарі.
Іван ДРАЧ, поет, громадський діяч:
— Ми, українські шістдесятники, контактували із своїми російськими колегами: Євгеном Євтушенком, Андрієм Вознесенським, Робертом Рождественським, Беллою Ахмадуліною, Василем Аксьоновим... Десь нас об’єднували спільні погляди. Зокрема, неприйняття радянської системи. У цьому не було голослівності та патетики. Це було наше внутрішнє неприйняття її.
Пригадую, коли була можливість познайомитися із Василем Шукшиним, то я був дуже зворушений, що підвернулася така нагода і до нашої когорти додається ще один хороший чоловік. Таке ж відчуття було, коли познайомилися з Андрієм Тарковським. До речі, нас намагалися посварити. Наприклад, знаходилися люди, які писали фальшиві листи від мого імені чи від імені когось іншого до Євгена Євтушенка, Белли Ахмадуліної, де ганьбилося Євгена, Беллочку. Якось мені Євтушенко показував такі листи. Навіть один з них у мене є. Була й така історія, що наче б то Василь Аксьонов і Арсеній Тарковський прийшли до музею Шевченка у Києві й залишили там у книзі відгуків ганебний запис, мовляв, нема кого шанувати... Згодом виявилося, що це неправда. Нас просто намагалися посваритися. Але ми не піддавалися на провокації.
Василь Аксьонов був іронічний і жорсткий. Чоловік без зайвого пафосу. Глибокий.
Смерть Василя Аксьонова — це велика втрата для сучасної літератури. Це і втрата моя особиста.
Євген ЗАХАРОВ, голова Харківської правозахисної групи, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»:
— Вже перші твори Василя Аксьонова разюче відрізнялися від творів інших радянських письменників. Аксьонов був модерновий, сконцентрований на духовному житті людини. Він вже тоді був європейським письменником.
Походив із сім’ї репресованих. Його мати Євгенія Гінзбург написала спогади «Крутой маршрут» про те, як була в таборах. Ті спогади були одні з найперших і найвідоміших книжок самвидаву. Я їх прочитав ще у 1965-му — тоді мені було тринадцять років. Я був ошелешений! Мої дідусь і бабуся теж були репресовані й дуже швидко померли після повернення з таборів. Книга «Крутой маршрут», де було показано побут в’язнів, ставлення до них конвою, адміністрації, на той момент давала повну картину про те, що таке радянська система. Вона так і не вийшла за радянських часів. Тільки після розпаду СРСР.
Василь Аксьонов дотримувався поглядів доволі радикальних. Він був антагоністом радянської влади. Це відчувалося навіть у його перших творах. Але поки була жива мати, це стримувало письменника від більш публічних, відкритих дій. А коли вона померла — його як підмінили. Він став дуже активним дисидентом.
Вся ідея альманаха «Метрополь» цілком належить саме Василю Аксьонову. Це був перший великий позацензурний альманах, де були зібрані письменники, які раніше друкувалися в СРСР, але потім з тих чи інших причин були заборонені. Цей альманах пізніше вийшов на Заході і мав великий успіх. Коли в СРСР почалися репресії проти учасників «Метрополя», Аксьонов був змушений емігрувати.
Я дуже шкодую, що він помер. Це був справжній письменник. Письменник-модерніст, яких було дуже мало в СРСР. Ще й до того, він був доброю людиною. Людиною з великим серцем.
Стиляга високого стилю
Сьогодні його серце зупинилося, і виникла якась порожнеча під ложечкою. Думаю, у багатьох
Помер Василь Аксьонов. Начебто й несподіваною цю смерть не назвеш — останні півтора року він перебував між життям і смертю, 76 років все ж таки. А все одно відчуття того, що в світобудові раптово з’явилася якась велика діра, яку не зразу залатаєш. Дуже вже ж багато означав Василь Павлович для нашої літератури: і не як письменник навіть, хоч у таланті йому не відмовлять навіть вороги, — як живе уособлення цілого періоду в історії нашої словесності. Він завжди був надто «дуже» — дуже шістдесятником, дуже лібералом, дуже західником і тому завжди опинявся попереду. А тому ставав прапором цілої генерації вітчизняних літераторів.
Він з’явився в нашій літературі якось відразу: перший же великий твір, надрукована в «Юности», повість «Коллеги» принесла не успіх навіть — культ.
Молодий лікар стає одним із найпопулярніших авторів країни. І мало хто знав, хто він і звідки взявся, — обов’язкова біографічна довідка була на рідкість лаконічною. Тим часом, у цьому новому кумирові молоді Країни Рад, як у лінзі, сфокусувалася доля «другого покоління радянської інтелігенції».
Василь Аксьонов народився 20 серпня 1932 року в Казані, в родині партійних працівників. Батько, Павло Васильович Аксьонов, був головою міськради Казані та членом бюро Татарського обкому партії. Мама, Євгенія Семенівна Гінзбург, була відомим у республіці журналістом, завідувачкою відділом культури газети «Красная Татария». Потім були арешт батьків 1937-го, дитячий будинок для дітей ув’язнених, з якого його, щоправда, досить швидко забрав до себе дядько. Дитинство у родичів, юність у Магадані, куди його забрала мама, яка звільнилася, переїзд до Пітера, навчання в Ленінградському медичному інституті, захоплення модним тоді джазом, тусовки з тамтешньою «золотою молоддю», яка іменується в пресі «стилягами». Закінчення інституту, три роки роботи лікарем на карантинній станції Ленінградського морського порту, в лікарні Водздороввідділу в селищі Вознесіння на Онезькому озері, в Московському обласному туберкульозному диспансері.
На одній із тусовок Аксьонов знайомиться з письменником Володимиром Померанцевим, показує йому свої оповідання, і той, вразившись, відносить їх до часопису «Юность» та показує Валентину Катаєву, який його очолював. У результаті, 1958 року в «Юности» з’явилися два оповідання Аксьонова — «Факелы и дороги» та «Полторы врачебных единицы». А 1960-го виходять «Коллеги», і починається «аксьоновський бум».
А ще за рік вийде роман «Звездный билет», що остаточно канонізував культ.
Практично відразу за романом знімається фільм «Мій молодший брат», у якому дебютувала ціла плеяда видатних радянських кіноакторів — Олег Даль, Олег Єфремов, Олександр Збруєв, Андрій Миронов та інші. Незабаром екранізували й «Колег» із не менш зоряним складом — головні ролі виконали молоді Василь Ліванов, Василь Лановой і Олег Анофрієв.
Аксьонова починають масово наслідувати, багато хто — успішно, й незабаром стає зрозуміло: подібна проза — це не випадковий викид, це нове явище в нашій літературі, яке необхідно якось формалізувати. Критики обізвали її «молодіжною прозою», але куди більш живучим виявилося визначення, придумане в статті про «Колег» критиком Станіславом Рассадіним, — шестидесятники.
Аксьонов був не лише зачинателем шестидесятництва, в ньому дійсно сконцентрувалося це явище — зі всіма його чеснотами та вадами. Шестидесятництво невіддільне від романтики, і, мабуть, не було більш романтичного автора, аніж ранній Аксьонов.
Його проза була квінтесенцією «відлиги» — з її надіями, наївністю, романтикою, чистотою-очищенням та переконаністю в швидкому й неминучому загальному щасті.
Коли відлига змінилася заморозками, змінилася й проза Аксьонова. У 70-ті на зміну романтичним «Апельсинам из Марокко», «Пора, мой друг, пора», «Жаль, що вас не было с нами», «Затоваренной бочкотаре» прийшла літературна поденщина. Кіносценарії, дитячі повісті-казки (дилогія «Мой дедушка — памятник» і «Сундучок, в котором что-то стучит»), замаскована під «радянський шпигунський роман» розважалівка з друзями «Джин Грин неприкасаемый» — чиста халтура на зразок написаної в серію «Пламенные революционеры» повісті «Любовь к электричеству». А для себе — для себе Аксьонов писав без усілякої надії на публікацію в СРСР антирадянський «Ожог» і «Остров Крым».
Потім була еміграція, десять років життя в Штатах, купа романів, написаних там, перебудова, великий скандал у часописі «Крокодил», переїзд до Франції...
Не дивно, що саме на перебудову, коли «шістдесятництво» переживало ренесанс, припав другий пік слави Аксьонова.
Опублікований у тій же «Юности» «Остров Крым» став головним всесоюзним бестселером року, а публікація трилогії «Московская сага» зміцнила повернення Аксьонова.
Ось тільки справжнє повернення — з середини дев’яностих Аксьонов почав активно жити на два доми, в Москві та Біарріці, — збіглося з черговим поворотом у долі й шістдесятників, і самого Аксьонова. Чомусь раптом усі якось опинилися окремо — влада від населення, інтелігенція від народу, письменники від читачів. Аксьонов, як і раніше, багато писав, мав свого читача, отримував усілякі літературні нагороди — премію часопису «Октябрь» за роман «Москва-Ква-Ква», «Русский Букер» 2004 року за книгу «Вольтерьянцы и вольтерьянки», але якось усе тихіше стало — ні колишніх тиражів, ні колишньої слави, ні колишнього ажіотажу.
Коли 15 січня 2008 року в письменника стався інсульт за кермом автомашини і лікарі півтора року боролися за його життя — чи багато обивателів у нашому суєтному житті помітили відсутність Василя Аксьонова? Сьогодні його серце зупинилося, і, як уже говорилося, виникла якась порожнеча під ложечкою. Думається, у багатьох. Хтось пригадав романтику 60-х «Звездного билета», хтось — щасливе піонерське дитинство 70-х із Геною Стратофонтовим, хтось — надії перебудови з «Островом Крым».
Платонов колись сказав: «Без меня народ не полон». Аксьонову поталанило більше — без нього історія країни не повна.
ЦИТАТА «Дня»
«Із джинсової куртки Аксьонова, як із «Шинелі» Гоголя, вийшла вся сучасна російська література»
«Дві книжки було минулого року — «Зоряний квиток» та «Один день Івана Денисовича». Солженіцин і Аксьонов — це дві голови двоголового орла, які дивляться в різні боки, один — на захід, інший — на схід, але це єдине тіло».
письменник, один із авторів
(разом із Василем Аксьоновим, Андрієм Бітовим,
Фазілем Іскандером, Віктором Єрофеєвим та іншими)
непідцензурного журналу «Метрополь»,
виданого у США 1979 року.
«Про його книги, написані в Америці, в американській пресі опубліковано більше статей, ніж про будь-якого іншого російського автора, вихідця з СРСР (крім, природно, двох наших Нобелівських лауреатів, з ними не порівнюю). Проте Аксьонов в Америці так і залишився відомим письменником для вузького кола. Підозрюю, що він хотів бути автором американського бестселера і вельми засмутився, що нічого не вийшло. На моє розуміння, навіть теоретично не могло вийти. Щоб створити американський бестселер, треба писати погано і про дурості. А ось цього Аксьонов, при всій старанності, не зуміє. Зате в Росії Аксьонов здійснив неможливе. Пам’ятаю, перед матчем-реваншем знаменитого американського боксера-важкоатлета, який був чемпіоном світу, старий тренер відповів категорично: «Вони не повертаються». І він виявився правий. І статистика підтверджує — колишні чемпіони не повертаються.
Аксьонов здійснив неможливе. Він повернувся. Важкі удари: «Новий солодкий стиль», «Кесарево світіння», «Вольтер’янці та вольтер’янки» — й Аксьонов знову став популярним письменником у себе на батьківщині. Адже він не гнався за читачем і продовжував малювати своїх аксьонівських героїв і писати про вічні проблеми — любов, смерть, зраду, вірність обов’язку. Здавалося, самогубний шлях. Здавалося, кого це нині цікавить?»
письменник, журнал «Октябрь» 2007, №7