Декому дуже подобається стверджувати, що український театр у провінції занепадає, що пора закривати апріорі погані обласні театри, укрупнювати їх чи щось із ними ще радикальне робити. Та варто проїхатись тією ж провінцією (що, наразі, означає «передова територія»), аби переконатись — театр живий, активно діючий і не гірший, аніж деякі знамениті столичні. Хіба бідніший. Зате вигадливіший. А що в кожному домі свої миші — так і в окремих київських зустрічаються свої білозубі пацюки. Проте в кожному без винятку театральному домі по всій ненці-Україні можна зустріти талановитих акторів, вдалі (щоправда, буває і не дуже) вистави, унікальних режисерів (хоча їх замало як на таку велику державу). І головне, чим здебільшого відзначаються провінційні театри — творчим завзяттям, горінням, бажанням творити. І творять, люблять свого глядача, працюють для нього, рахуються з ним, виховують, зацікавлюють, хоча й запопадливо догоджають йому часом, потрафляють невибагливим смакам — не без того…
То ж краще не обпльовувати театральну провінцію України через столичну губу, а проїхатись її просторами від вугільно-шлакових гір Донбасу до Карпатських вершин. Вздовж Дніпра та зі сходу на захід. Про Схід, про «Золотий ключик» Донбасу, цей зворушливий фестиваль вистав для дітей та юнацтва, наша газета вже писала 1 червня. А тепер попливемо Дніпром, інколи відхиляючись трохи вглиб його берегів.
Перший причал — Черкаси та їхній Театр імені Т. Шевченка під керівництвом Аліма Ситника. Бідний Тарас Григорович — на своєму імені тримає аж вісім українських театрів, хоча саме Черкащина — його батьківщина. (До речі про імена — в Україні аж два театри носять ім’я Лесі Українки, чомусь обидва російськомовні. Та якраз Луцькому личило б ім’я геніальної волинянки Лесі Українки, а Київському, скажімо, киянина Михайла Булгакова. Та це репліка а-парте, вбік). Останнім часом Черкаський театр відзначився сміливим запрошенням на постановки яскравих режисерів зі сторони, а його актори яскраво світяться що в розумових конструкціях Жолдака, що в поетичних візерунках Дзекуна.
Хлюп-хлюп далі. Минаємо Кременчук, де колись активно грали колективи наших корифеїв, а нині професійного театру нема, і ось уже димить індустріальний монстр Дніпродзержинськ (і як би його переназвати?). Той самий Російський театр імені Лесі Українки під керівництвом Сергія Чулкова затишно розмістився на площі 200-річчя міста неподалік від унікального пам’ятника Прометею, музею Брежнєва та меморіальної дошки на честь президента Казахстану Н.Назарбаєва, який навчався тут у профтехучилищі. Чарівна директорка театру Маргарита Кудіна мужньо проводить тут що два роки фестиваль «Класика сьогодні». Та нині розгублене наше Міністерство культуризму (культури і туризму) не спромоглося вчасно почухатись, аби знайти гроші на цей важливий для робітничого міста і всієї України захід, і фестиваль не відбувся. Тож без надії на підтримку рідного краю цей російський театр кинувся куди? — правильно, до Росії, і отримав її від Центру підтримки російського театру за кордоном (!) в рамках Програми (!) державної (!) та громадської підтримки російських театрів країн СНД та Балтії під патронатом Президента (!) Російської Федерації — уф, ледве вимовилось... От і приїхав закордонний режисер, заслужений артист Росії Нікіта Ширяєв і поставив зворушливу виставу «Вдовиний пароплав», присвячену 60-річчю Перемоги у Другій світовій війні.
І ширяє в голові думка: а, може, так і треба, щоб російські театри в Україні утримувала Росія, польські — Польща, угорські — Угорщина, китайські — Китай. А ми б їм створювали атмосферу гостинності, приязні та глядацької уваги. А то звучить парадоксально — Національний (тобто український, треба так розуміти) театр російської драми. Думка друга майнула — а як же тоді з інтернаціоналізмом бути? Думка третя шугнула: наразі Франції, чи, скажімо, Німеччині і в голову не лізе державно утримувати у себе американські чи іспанські театри. Та спробуй в Україні зняти з державного утримання іноземні, по-суті, театри — таке виття почнеться… Тьху, хай мошкова кобила тим журиться, вона велику голову має, а мені — аби було багато театрів, цікавих і різних, хай іншомовних, от були ж колись в Україні славетні польські та єврейські трупи… І ще б «толкову» державну Програму розвитку театральної справи не завадило б мати при підтримці Президента і його куми…
Отож про Дніпродзержинськ. Тут працює дуже хороша трупа, яка має різнобарвний репертуар, талановиту молодь. Самі виховують її у власній студії. А ще в місті є додаткове місто по той, лівий берег Дніпра — Десятий квартал. І має той квартал манюній, але свій театр під керівництвом Людмили Костенко. І грають у ньому вишукано-інтелектуальний репертуар як професійні актори з берега правого, так і аматори-самородки, що вдень ще стояли біля мартена.
Хлюп-хлюп. Ось і Дніпропетровськ. І йому б ім’ячко оновити. Тут театральне життя не просто існує — буяє. Академічний театр опери і балету має міцного і високопрофесійного режисера Юрія Чайку (він же Голова Дніпропетровського відділення Спілки театральних діячів), показує оперні вистави, режисурою значно вищі за Національну оперу з її запрошеними італійцями, а за вокалом в усякім разі не нижчі за столицю. Театр часто гастролює в Італії (!). Тут ідуть на експерименти — вводять драматичного актора в оперну дію, ставлять балет силами артистів-ветеранів. І якщо оперу В. Губаренка «Ніжність» заслужений артист Анатолій Дудка своєю мовчазною дією прикрасив і ускладнив, то експеримент із лірико-драматичним (?) балетом «Це танго в червні» на музику нашого життя (так у програмці) повен протиріч, надмірної спрощеності й ілюстративності. Бажання ветеранів балету продовжити творче життя на сцені і присвятити виставу Перемозі у війні викликає повагу, але автор ідеї, лібрето і постановки Олег Ніколаєв, що переїхав із Дніпропетровська до Москви, явно не утруднював себе пошуком оригінальних засобів виразності. Проте багатьом глядачам ця вистава дорога як пам’ять про власну молодість, а серед глядачів під ручку з дружиною і за придбаним квитком, проходить на своє місце Голова Дніпропетровської державної адміністрації Юрій Єхануров (без охорони), який, виявляється, ще й знається на балеті.
Протиріччя роздирають у Дніпропетровську і Першу українську держдраму, нині Театр ім. Т. Шевченка. У ньому парадоксально співіснують різні естетичні вектори. Головний режисер, заслужений артист України Анатолій Канцедайло ставить вистави психологічно складні, духовно тонкі, основані на природній українській ментальності — «Украдене щастя» І. Франка, «Хазяїн» і «Чумаки» І. Карпенка- Карого та інші. А поруч існують вистави інших режисерів, повні несмаку, натужної перебільшеності у грі акторів, дешевих жартів й ефектів. Але диво дивне — артисти театру примудряються зірково працювати в цілком різних естетиках. А зірок у театрі, особливо серед жінок, чимало. Ось хоча б Лідія Кушкова та Наталя Тафі, що достойно зійшлись у психологічному двобої королев Єлизавети і Марії Стюарт у драматургічній версії Дачії Мараїні (режисер С. Чулков).
Російський драматичний театр у Дніпропетровську, що не відмовився від імені Максима Горького (гарний драматург, між іншим) теж вражає контрастами. Ну, не вміємо ми легко і жартома грати європейську бульварну комедію, всіх отих Куні, Лабішів etc. Тому натужно, хоч і старанно виконаний «Надто жонатий таксист» явно програвав гіркій, пронизливій, зворушливій виставі «У сутінках» Олексія Дударєва про старих героїв Другої світової війни, які розминулися з нинішнім світом, зі своїми дітьми та онуками, а опори, на які вони спираються у самих собі, не витримують зіткнень із реаліями життя. Вистава зіграна легендарними артистами цього театру Людмилою Вершиніною, Жаном Мельниковим, Дмитром Голубченком, а також Людмилою Вороніною та молодим Мельниковим, Андрієм, блискуче, в усіх подробицях людського духу, з наповненням глибокими підтекстами, виразними характерами, ясною трагічною думкою.
А ще плідно працює в Дніпропетровську обласний молодіжний театр «Камерна сцена» під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Володимира Мазура. Театр грає вистави для зрілої молоді, для маленьких діточок та лялькові вистави. Лялькові «Троє поросят» (режисер М. Волошин) мали дуже смішного і зовсім не страшного вовка, чарівних поросят, а дитяча вистава «Королівська корова» (режисер Анатолій Дудка) щасливо уникла штампів наївних принцес та пастушків- принців, радувала яскравими характерами персонажів і темпераментною добротою та молодою мудрістю Корови.
Наразі знаменита «Овечка» Н. Птушкіної під назвою «Я шукала того, кого покохала душа моя…» вразила стильністю біблійного інтонування, акторською самовіддачею і простим, але багатофункціональним оформленням з цупких полотен кольору світлого піску (режисура і сценографія В. Мазура). А тріо Ігор Титов (Яків), Наталя Коваленко (Рахіль, вона ж королівська корова) та Оксана Войтюк (Лія) чітко пронесли головну думку: скоєний злочин, вкрадене щастя неодмінно повернеться до злочинця ударом вдесятеро сильнішим і його власне щастя так само буде вкрадено.
Стабільно працює в Дніпропетровську молодіжний театр- студія «Верим!», який нещодавно став муніципальним. Театр виріс із драматичного гуртка Палацу піонерів, викоханий режисером-педагогом Володимиром Петренком. У них завжди повний зал, постійний успіх, і за це трохи страшно — а як з правом на помилку, на творчу невдачу? Але вони практично не знають зривів. «Кролики і удави», «Тепленьке місце», «Шантеклер», «Руфін і Прісцілла», «Рядові», «Панночка» і багато інших — це вистави дивовижні, стильні, високо професійні. А таких різнопланових і виразних артистів, як Юрій Лісняк і його товариші, пошукати.
У центрі Дніпропетровська, в Будинку архітектора з колосальним успіхом працює унікальний театр одного… не просто актора — людини. Бо Михайло Мельник, на чиєму творчому та організаторському ентузіазмі, часто просто його фізичними зусиллями побудований цей театр із красномовною назвою «Крик», — і актор, і режисер, і автор сценічних ідей, і мистецький центр театрального осередку, постійно заповненого здебільшого молодим глядачем. Саме молоді серця Мельник уміє потрясти українськими текстами, глибинними філософськими думками, відкритим могутнім темпераментом на художньому матеріалі Шевченка, Гоголя, Достоєвського, Коцюбинського…
Нещодавно Дніпропетровськ — місто величезне, розхристане, довге і широке — відсвяткував входини до ще одного лялькового театру в досить віддаленому житловому районі. «Театр актора і ляльки» під керівництвом сміливого режисера-експериментатора Михайла Овсянникова та за участі видатного художника- лялькаря Віктора Нікітіна тепер радують дітлахів та їхніх батьків унікальними виставами в затишному казковому приміщенні.
Та ж не можна минути і славетний Дніпропетровський театрально-художній коледж, дипломні вистави його драматичного і лялькового відділень. Педагогічні принципи виховання актора, закладені тут талановитим педагогом, прекрасною людиною Неллі Михайлівною Пінською, що не так давно відійшла в кращий світ, принесли Коледжу заслужену славу і дали театрам України чимало талановитих акторів. Студентські вистави цього року знову порадували театральний світ — старовинний водевіль «Закохані та дуелянти» Е. Лабіша та сучасна лялькова притча про віслюка «Дорога до Віфлеєму» С. Ковальова вселяють надію побачити гарно підготовлену акторську молодь на професійних сценах держави.
А ще Дніпропетровське міжобласне відділення Спілки театральних діячів (відповідальний секретар Марина Проценко), якому дав притулок у себе під дахом (в буквальному розумінні цього слова) Театр ім. М. Горького (директор Леонід Фурсенко, художній керівник Жан Мельников), веде величезну роботу, центром якої є щорічний фестиваль-конкурс на вищу нагороду Придніпров’я «Січеславна».
От і ми зазирнемо в ті театри центральної України, які своєю творчістю, прем’єрами сезону виборюють загадкову бронзову постать під покривалом, розвіяним січовими вітрами Славутича. Для того нам доведеться пересісти з пароплава на авто і рушити на лівий берег до шахтарського Павлограда і на правий до Кривого Рогу. Та перед мандрами треба трохи перепочити — хоча б у гостинному Домі артистів Дніпропетровського цирку. А далі поїдемо в наступному номері газети «День».
