Рушаймо далі автомобілем по берегах Дніпра в гості до театрів Кривого Рогу і Павлограда. Власне, можна було б і плисти, бо тутешні річки впадають у Дніпро, щоправда, значно нижче за течією. Так, у центральному парку Кривого Рогу світла, нещодавно брутально забруднена Саксагань зливається з рудим Інгульцем, а при Павлограді течуть спокійні і трохи мляві Самара (не плутати з «городком») та Вовча, підступна наразі.
Криворізький театр драми і музичної комедії імені Т.Шевченка, започаткований як російськомовний (тільки вдумайтесь в ці протиріччя), таки справді має нині серйозні проблеми творчо-організаційно-фінансового порядку. Та це не означає, що театр треба знищити і лишити величезний промисловий мегаполіс довжиною 120 кілометрів без мистецького осередку. Просто проблеми треба вирішувати. І є з ким — у трупі працюють прекрасні актори, спроможні на видатні вистави («Назар Стодоля», наприклад). Є гарне солідне приміщення між однією з центральних вулиць і розкішним парком над річкою, є погано вихований, але зацікавлений глядач, розумні люди довкола. Допомоги театр потребує, існувати йому складніше, ніж кому іншому, та мистецький потенціал в ньому є чималий і навіть унікальний.
На іншому кінці Кривого Рогу і теж біля парку вже десять років успішно працює «Академія руху», театр музично-пластичних мистецтв під керівництвом Олександра Бєльського. Його артисти — діти, підлітки, молодь — виховані самим Олександром Гнатовичем, його дружиною Антоніною Григорівною і їх колегами. Виразною пластикою та скульптурними композиціями гнучких тіл, ритмом напівтанцювальних рухів, драматичною дією без жодного слова, переплетеною з музичними текстами класичних і сучасних творів «Академія руху» творить унікальні вистави філософської глибини, високості емоційної напруги та вишуканої краси…
Є в Кривому Розі і свій Ляльковий театр — милий і затишний, з чарівним музеєм ляльок, з виставами різними, можливо не завжди геніальними, але обов’язково потрібними, бо добрими і дотепними.
А от чого нема в Кривому Розі, так це розуміння місцевою владою специфіки і потреб театрів, до речі, вельми скромних у порівнянні з потребами «Криворіжсталі» або рудодобувного комплексу. Як переконати цю владу в тому, що без вітамінів духовності, таких тендітних і таких могутніх, значно важче вирішуватимуться і проблеми виробництва, і питання життєвого існування людей міста.
На лівому березі Дніпра, у Павлограді, це розуміють трохи краще. Тут проблемами Театру імені Б. Захави потроху займається і місто, і його промислові потужності. Інколи відчутно допомагають. Театр носить ім’я сподвижника геніального режисера Євгенія Вахтангова, одного з фундаторів славетного Московського театру імені Є. Вахтангова, видатного театрального педагога, талановитого актора Бориса Євгеновича Захави. Тут, у провінційній «глибинці» він народився у сім’ї військового (читайте повісті Купріна), тут пройшли його гімназійні роки, сюди залюбки приїжджають сучасні вахтангівці з Москви, зірки російської сцени та екрану. Павлоградський театр очолює Анатолій Рева, тихий скромний інтелігент з сучасними бойовими орденами, вихованець Щукінського (Вахтангівського) училища, подвижник театральної справи, патріот свого міста, так само тихого, скромного, закритого, але часом спроможного на шахтарські походи до Києва у пошуках справедливості.
Не всі актори театру мають спеціальну освіту, дехто і нині працює на шахтах, на військовому виробництві. Але цього року саме А. Рева, саме Павлоград виборов найвищу театральну нагороду Придніпров’я — гран-прі «Січеславни-2005». За виставу «Компенсація» О. Росича. На невеличкій сцені павлоградцям вдалося переконливо показати не тільки низький забій шахти, в якому сучасні без зарплатні шахтарі наміряються імітувати природну аварію і загинути, аби їхні сім’ї одержали хоч якісь гроші за їхнє життя, а й саму жорстоку дійсність сьогодення, повну абсурду, алкоголю, демагогії, бездуховності, тотальної глухоти людей одне до одного, до влади, а влади до людей. Тут навіть діти граються в могилки, хрестики і цвинтарі. І треба бути мужніми митцями, аби заговорити про цю трагедію народу ще влітку минулого року.
Швидше, швидше від тісняви штреків, від страшної задухи людського животіння до свіжого дихання Дніпра, до прекрасного шосе на Крим, до пружної дуги Дніпрогесу, до скелясто-кучерявої Хортиці — до Запоріжжя. Чого тут тільки нема! Величний, нещодавно відремонтований, блискучий від щедрої позолоти Академічний обласний музично-драматичний театр імені В.Магара (нарешті імені талановитого режисера, а був Миколи Щорса, чому?), тут є і Театр молоді, Ляльковий театр, на Хортиці Театр «Vie», Театр авторської пісні, танцювальний колектив «Александровский уезд»… Останній, щоправда, ледь животіє. Унікальний Театр авторської пісні під керівництвом Олени Алексєєвої місцева влада помічати не хоче. Театр молоді працює на малій сцені, бо протягом багатьох років привести в порядок приміщення місто не спромоглося — для своєї ж молоді, до речі. Театр на Хортиці працює з фантастично старою апаратурою, що шипить, хрипить, блимає і вирубується у відповідальний момент. Ляльковий театр має величезне, аж ніяк не для лялькового театру приміщення, приречене на напівпорожнє заповнення. Як відомо, проблема головного болю радикально і просто вирішується відрубуванням голови — ставлення міста до своїх театрів (окрім обласного) схоже на цей рецепт. Хоча простіше, здається, поміняти Управління культури — менше буде відрубаних голов. Або поміняти ставлення до театрів і до культури в цілому в усіх структурах влади. Щось на те потилиця чухається. Відрубають?
Ближче до мистецтва. Театр ім. В. Магара тяжіє до багатофігурних сценічних «полотен». Вони насичені гучною музикою, збуджують гарно виконаними еротичними танцями, розважають око яскравістю костюмів, фактурністю красенів-виконавців та вражають парадоксами логіки, смаку і здорового глузду. Зате саме грандіозними засобами тут героїзують Нестора Махна (ми ж полюбляємо крайнощі!) та пройдисвіта Енея. За троянськими ланцями, якщо вірити версії театру, тинялися їхні дружини (подружки) з валізами, ще й встигли понароджувати цим блукачам немовлят. А сцена пекла, перетворена на звабливе еротичне шоу, зриває на ноги і брутальний свист спітнілих підлітків у залі. Комусь смішно? Мені гидко і образливо. Бо такі вистави адресовані тваринним інстинктам і особам з двома звивинами мозку, ще й паралельними. Хочеться думати, що таких глядачів у нас не так багато, а якщо є, то їх треба кликати «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка), а не потрафляти дикунським забаганкам.
Ой, Дніпро, Дніпро, широкий і могутній. Добре, що у твоїх хвилях можна омитись, налаштуватись на щось велике і чисте. А таки є на що — на Театр «Vie» під керівництвом Віктора Попова на легендарній Хортиці. Вистави його вирізняються дивовижною стильністю, вишуканою красою, глибоким, точним психологізмом акторів, музичністю і дотепністю. В трупі всього кілька акторів, але як виразно, як по-різному, як точно грають вони і Гумільова, і Шізгала, і Ріцоса, і українські народні чоловічі пісні річного циклу. Прив’яжіть шматочок кольорової стрічечки на Дерево Бажань у фойє театру серед картин і фотографій чергової виставки і ваша душа зміцніє надією.
Молодіжний театр Запоріжжя має напрочуд талановиту трупу, де практично кожний з акторів вартий і уваги, і слави. Фріган і Гончаров, Виженко і Швець, Голяк і Єрентюк — їх мусила б знати вся Україна. І неназвані тут — диво дивне. Багаторічний головний режисер театру Віталій Денисенко автор багатьох цікавих вистав, де головна фарба його режисерської палітри — актор. Як от у нещодавній прем’єрі «Пат, або Гра королів» П. Когоута — сценічно-шаховому етюді для двох королів і ферзя (дами) про ілюзії нашого світу.
А черговий режисер Молодіжного театру Геннадій Фортус залучає до роботи на професійній сцені своїх студентів із Запорізького університету — поставив з ними варіації на теми «Гамлета», де вони досить зріло зіграли принца данського (Г. Широченко), Офелію (М. Нестулій), Гораціо (Ю. Драненко) та їхнiх молодих товаришів. Вистава побудована на молодіжній естетиці, виразному бурхливому русі та сучасній хореографії (балетмейстер С. Степанов). В театр молоді приходить молодь — по обидві сторони рампи…
Тече собі Дніпро далі. І згадує сивий Славутич молодий і світлий театральний фестиваль в атомному місті Енергодарi. А ось вже і велична стріла велетенського мосту на краю славного Херсона. Ліворуч — до Олешків, батьківщини Миколи Куліша, класика української драматургії і театру («97»,«Мина Мазайло»,«Маклена Граса» та ін.), праворуч до театру його імені. Тут свій фестиваль — «Мельпомена Таврії», про що «День» уже писав у №124. А ще в Херсоні є Ляльковий театр, і театральний ліцей, акторів готують і в місцевому університеті, проректори якого ставлять вистави, а декани грають ролі на професійній сцені, і непогано грають, до речі.
За два кроки по карті від Дніпра і Херсона — Південний Буг і корабельно-алюмінієвий Миколаїв. Тут новосілля відсвяткував відремонтований нарешті Російський театр, а український їх iз тим чомусь не привітав. Зате за рівнем вокалу музично-драматичні українці гідно конкурують з оперними майстрами…
Хлюп-хлюп… От і море. Чорне. Таке синє, аж чорне, як кажуть у Одесі. А по його берегах ще чимало театрів — і в Одесі, і в Криму (Севастополь, Сімферополь, Керченський фестиваль античного театру), а завернули до Азовського — тут тобі і Маріуполь з гарним театром, гарним глядачем і гарно виконаним цікавим репертуаром. А там знову в машину і гайда на Донбас — близенько. Театри Макєєвки, Донецька, Луганська, Сєверодонецька… Тут, на Донбасі, сонечко сходить над Україною і котиться собі на захід, освітлюючи фасади театральних будівель, ошатно вбраних глядачів, що поспішають до них, реклами, афіші… Ми за сонечком не поспіємо. Ми за ним почимчикуємо іншим разом.
До зустрічі!
P.S. А театри закривати, укрупнювати, переформовувати і таке інше ми не будемо поспішати.
Аж до фундаментального, фахового, загальнонародного відкритого обговорення Державної програми розвитку культури в Україні. До якої ще ніхто і не брався…
