Про улюблених поетів слід писати так само добре, як і про
всіх інших, але значно краще, — вдався нещодавно до парафразу один мій
знайомий дотепник. Поет Ігор Калинець — для мене саме такий випадок. Хай
ці рядки будуть передусім вдячністю.
Я почну з дуже далекого й особистого — на початку вісімдесятих,
коли він знову з'явився у Львові після дев'яти років ув'язнення і заслання,
я майже нічого не знав про нього, хоч, вочевидь, ходив тими самими вулицями
і — що достеменно — бував у стінах тієї ж бібліотеки імені Стефаника, де
він працював, здається, «техперсоналом». Щоправда, скрізь циркулювали всілякі
чутки (а Львів — це Місто Чуток) про якихось поетів-дисидентів, про таємні
зборища на Чортовій Скелі, про супер-групу «Вуйки» і рок-оперу «Степан
Бандера». У тій в'язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері
божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих
кумирів.
Дещо пізніше, навесні вісімдесят третього, я врешті пережив
одне з найсильніших у житті поетичних потрясінь. Діялося це в запущеній,
оброслій першою квітневою зеленню львівській віллі з вежею, де тодішній
її тимчасовий мешканець, дзен-буддист Микола Юрійович Рябчук укотре приголомшував
мене своїми невичерпними покладами заборонених плодів, перш усього самвидаву
(свого роду альтернативний курс лекцій з української літератури). Збірка
за збіркою, назва за назвою, вірш за віршем — на цигарковому папері, формат
А5, четвертий-п'ятий, вже майже нечитабельний примірник машинопису: «Відчинення
вертепу», «Спогад про світ», «Коронування опудала», «Підсумовуючи мовчання»…
Так, бо це була ще передксероксна епоха, і навіть приватні друкарські машинки
мусили перебувати на особливому обліку в особливих місцях.
Отже, тут — принагідний уклін цілій, без перебільшення,
армії переписувачів і розмножувачів, а також кур'єрів і розповсюджувачів,
цьому дивному львівському жіноцтву й чоловіцтву, цим черницям і ченцям
нового часу, цій таємній індустрії опору, десяткам і сотням законспірованих
інтелектуалів і просто звихнутих шанувальників поезії, всіляких там лікарів-інженерів-сторожів-студентів,
які уможливили ці тиражі, ці таємні бібліотеки й книжкові серії, ненастанно
ризикуючи собою, друзями й рідними. Це саме завдяки їм наша література
не просто могла бути, а таки була іншою, відмінною від тієї орденоносної
парткомівської хвойди, що крутилася — й донині крутиться! — в офіційному
обігу.
Повертаючись до того сеансу в Рябчуковій келії, додам лише,
що на єдиному подихові прочитав тоді «всього Калинця» (вісім книжок, дев'ять
— не пам'ятаю — всього, який був під рукою), це тривало ніч і добру частину
наступного дня, але відтоді його поезія назавжди асоціюється в мене з відчиненим
вікном, першою квітневою зеленню, склянкою чорно-золотого чаю, співом птахів
і вітром очікувань. Відразу хотілося передрукувати все це для себе. Переді
мною постав хтось, кого я відразу страшенно полюбив — і не тільки поезія,
але й таємниця тут була причиною. Таємниця називалася життям і починалася
тут- таки, за вікном.
Це правда, що тоді, в ті хвилини він був десь зовсім поруч,
у Львові. Правда й те, що вже тоді він більше не писав поезій. «Після 1981
року я замовк як поет і тепер я — імпресаріо колишнього Ігоря Калинця»,
— читаємо в його «Автобіографічній примітці». Наскільки мені відомо, це
мовчання триває досьогодні — ось іще одна таємниця. Звідки приходить поезія?
І куди відходить? І що робити нам у цьому житті, коли з нього йде поезія?
І що робити з життям, якщо поезія не покидає його?
Сімнадцять Калинцевих поетичних книг — це, безумовно, світ.
Його появу спричинила цілком особлива свобода — творити власні кодекси,
класифікації, синонімічні ряди, душевні трансгресії. Здатність розкошувати
в подарованій тобі мові виявилася просто феноменальною. І хоч кожна з книг
писалася ніби з іншим конструктивно-стилістичним надзавданням (і це відчутно,
це завжди вдається, адже Калинець винятково естетський), у той же час жодна
не заперечує іншої, і в кожній відразу впізнаваний єдино можливий автор.
Вічний шляхтич, пан волі, лицар герба неприкаяності, калиновий денді в'язниць
і таборів, особистість без домішок. Можливо, ще буде написано колись про
його єдину Книгу.
Сьогодні ж я — про свою вдячність. Добре, що поруч, не
так вже й далеко, живе хтось шляхетний. Добре, що він незгідний і непродажний.
Добре, що в цьому похамленому світі є здатність протистояння і вона втілюється
в рядки, ритми, жести, в «сліпий друк» самвидавних зошитів, у перевидання
й переклади іншими (щасливішими?) мовами. Добре, що вона втілюється також
у мовчання — іноді це промовистіше від найвелемовнішої мови.
І, насамкінець — уже цілком приватно. Іноді страшенно хочеться
бути учнем. Я вдячний Калинцеві за те, що в мене є така можливість.
