Кількість різноманітних Штірліців та Джеймсів Бондів на екранах зростає невпинно. Загалом, шпигунська тема ніколи не виходила з моди, проте міжнародна паранойя останніх років, здається, додала сил багатьом фільммейкерам. Не лишився осторонь і Роберт де Ніро: свій третій фільм в якості режисера «Удавана спокуса» присвятив будням робітників ЦРУ.
Цікаво, що як актор він ніколи не мав схильності до всіх тих конфліктів часів холодної війни. Ще в легендарних фільмах 70-х на кшталт «Таксиста» Мартіна Скорсезе, та й пізніше, наприклад, у «Серці ангела» Алана Паркера, де Ніро проявляв себе як майстер тонкої психологічної гри. Добро і зло билися не міжнародній арені, а в душах його персонажів.
Загалом, і для головного героя, університетського розумника Едварда Вілсона (Метт Деймон), що перейшов на роботу в аналітичний відділ ЦРУ, така колізія також актуальна. Ми здебільшого спостерігаємо не за закрученими сюжетами, а за внутрішніми драмами як Вілсона, так і його родини. Тотальна підозрілість і паранойя, абсолютна жорстокість і нерозбірливість у засобах з усіх сторін перетворюють життя цих людей на пекло. Тобто можливостей для гри — маса. І Метт Деймон ними користується. Не ховається ані за пафосом діалогів, ані за гліцериновими сльозами. Завжди незворушний, навіть краєчком губ не видає того, що відчуває — але у цій непохитності більше пристрасті, ніж у будь-кого у фільмі. Дивитись на Вілсона — Деймона завжди цікаво, навіть ближче до фіналу, коли ритм в історії, яку намагається розповісти де Ніро, втрачений повністю.
Та й то сказати — майже тригодинний фільм виглядає катастрофічно затягненим. У дію входить маса персонажів, і багатьох iз них, у тому числі важливих для сюжету, розрізнити неможливо. Та ж біда з самим сюжетом. Він настільки заплутаний і втілений настільки старанно, що дуже швидко втрачаєш надію зрозуміти, що, де, коли і з ким відбувається. Психологічні муки Вілсона і його родичів зрозумілі вже в перші півгодини; весь інший час доводиться мляво стежити за тим, чим закінчиться історія з підкинутою Вілсону компрометуючою фотографією.
Значно поступається в акторській переконливості своєму партнеру Анжеліна Джолі, що грає дружину Вілсона. Все ж таки розмовляти і порпатися в глибинах характеру персонажа — це не гробниці грабувати. Звичайно, Анжеліна і плаче, і сміється, і радіє, і сумує — але при тому і лишається Анжеліною, не перетворюючись на свою героїню. Щодо виконавців, то, окрім самого де Ніро, котрий досить блідо зіграв якогось секретного генерала, запам’ятовується Олег Штефанко — уродженець з України, з Донеччини, що виконав невеличку роль перебіжчика з СРСР.
Отже, хоча одна номінація у картини вже є, здається, що 25 лютого режисер Де Ніро жодної статуетки так і не отримає. А ось його шанси як актора — ну, може не в цьому році — значно вищі.
