Коментуючи цей скандал, журналісти зійшлися на тому, що тепер, усупереч загальним сподіванням, його костюм навряд чи прикрасить стрічка Ордена Почесного Легіону. У 50, напевне, можна було вже й угамуватися, опанувати правила етикету, світську науку тримати на фізіономії чемну усмішку та вимовляти якнайчастіше розумні репліки, що їх майстерно видають за життєву мудрість. Депардьє, часто навмисно бравуючи своїм мужвацтвом (пригадується його заява як голови журі Канського фестивалю, що головне для заходів такого роду — якнайбільше випивки), схоже, не хоче ні дорослішати, ні надміру збуржуазнюватися. Та й навіщо, скажіть, йому престижна стрічка головної французької нагороди, якщо перед усіма нарядами він надає перевагу курткам?
У куртці він, пам’ятається, франтував і в першій своїй знаменитій кіноролі — волоцюги у «Вальсуючих» Бертрана Бліє. Естет Бліє, майстер отруйних і холодних до презирливості закусок для глядачів, демонстрував їм Депардьє як відчутного ляпаса їхнім пікантним смакам. Здавалося, саму природу й біографію актора — класичного простолюдина, котрий навіть з’явився на світ мало не випадково (його мати, втомившись щороку народжувати дітей від грубого, неотесаного й неписьменного чоловіка, подумувала про аборт, за версією біографів Депардьє, за допомогою в’язальної голки), хулігана, шибайголови й авантюриста, котрий віддав перевагу втечі з дому й поневірянням перед здобуванням середньої освіти, так от який невгамовний гонор 25-річного Жерара, який відкидає всі правила пристойності — режисер просто документував на плівку. Після цього відчайдушно безсоромного «вальсування» для Депардьє відкривався не лише шлях на найпрестижніші в професійному плані кіномайданчики (наступними роками він знімався у Франсуа Трюффо в «Сусідці», у Марко Феррері в «Останній жінці» і «Прощавай, самець», у Бернардо Бертолуччі у «Двадцятому столітті», в Алена Рене в «Моєму американському дядечку», в Анджея Вайди в «Дантоні», у Алена Корно у «Виборі зброї»), а й, що для багатьох акторів є втіхою й гарантією безбідного існування, до стабільного екранного амплуа. Такого собі тупуватого головоріза, безцеремонного плебея, неприборкуваного бунтаря. Депардьє, чию зовнішність, прямо скажемо, важко назвати фотогенічною (грубе обличчя зі здоровенним носом-картоплиною), у, здавалося б, призначені йому самою фізикою рамки не помістився; його артистичний дар, неймовірна чуттєвість і просто-таки випромінювана ним чоловіча сила були такі великі, що він зумів стати рідкісним у сучасному кінематографі актором без амплуа. Актором, котрий уміє вільно й хоробро передати найтонші ліричні нюанси (пригадаємо хоча б його героя-композитора, який намагається «натуралізуватись» у США завдяки фіктивному шлюбу у фільмі Пітера Уїра «Посвідка на проживання»), має чудове почуття гумору (його дует із П’єром Рішаром у «Невдахах» — еталон комічної гри) й надзвичайно потужний драматичний темперамент.
З такою просто фантастичною майстерністю перевтілення, віртуозним і владним даром привласнення різних личин, Депардьє примудрився зберегти власне обличчя. Когось, напевне, можуть ображати повідомлення про його непутящі витівки й надмірну пристрасть до вина, яке, до речі, він і сам, за відгуками знавців, уміє чудово готувати, маючи 27 гектарів власного виноградника в Провансі. Проте, не перетворившись на виплеканого персонажа істеблішменту чи химерну богемну маріонетку, Жерар Депардьє, можливо, знайшов те, про що таємно мріє кожен із нас — здатність залишатися, плюнувши на весь свій дорослий досвід повільного перетворення на «благопристойного члена суспільства», дитиною. Не випадково сам актор часто повторює, що продовжує дивитися на речі з точки зору «неслухняної дитини, котра безперервно підслуховує та підглядає. Як на мене, саме в цьому й полягає талант».
«Я ненавиджу будь-яку форму насильства, — зізнався одного разу Депардьє. — Це хибне й небезпечне розуміння ідеї людської свободи. Насильство руйнує задум природи — божественний задум. А боротьба з Богом — річ безглузда. Людина не має права силувати навіть себе. Шлях до самовдосконалення лежить лише через самосотворіння й аж ніяк не через руйнування». Не вписавшись у рамки приписів, чи не попереджає Депардьє світ про те, наскільки відхилилася цивілізація від божественного задуму?
№250 28.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
