Театрові, здається, залюбки тримати хвіст кометою хай би там що. Конфуціанське «Що гірше — то краще», — кожна людина відсторонює від себе, а театр робить черговою сходинкою в певній ході до досконалости.
Смерть завжди сидить у глядацький залі, зараз розкарячилася, порозсовувала стільці, спустошила крісла та оплески її знов потонули в глядацьких емоціях.
Спілкуючись перед виставами з глядачами, намагаючись зрозуміти, схопити щось нове в настрої на наш спільний мистецький акт перейнявся зичною гордістю усвідомлення, що прихід до театру наповнився рішучістю самоствердження повноцінності існування.
Захворіти бояться всі; будь-який страх принижує. Але подолати його застережливістю заради насолоди спільності хвилювання, піднесення почуттів, рятівну самоізоляцію збагачуючи емоційною близькістю в живому вирі театрального життя стало новітньою неповторністю проклятої епідемії.
А от вірус театру знов покоронований глядацькою любов’ю. За театральний зигзаг — сезон 2020 року, за простоїв без застоїв, у Києві муніципальними театрами було показано 47 прем’єр. Усі вони особливі вивіреністю режисерських декларацій. Для когось театр документує життя, комусь доводить його абсурдність, хтось стверджує безцінність цього дару. Міра естетичності, часом здається, міри не йме. Багато різного зайвого та необхідним для всіх стало обожнення людини. Хай через іронію, гумор, без молитовності і захвату, через ствердження мужності жити, вдосконалюватися випробуваннями, являти щомоментний сенс існування. Театр не підспівує часу, театр у часі і цим став важливим. Дедалі вияскравлюється думка про те, що доки не навчишся обожнювати людину не зможеш побачити її, прозріти божество в ближньому. Цей процес особливо цікавий для найактивнішого нині «покоління мілленіуму», (згідно з класифікацією теорії поколінь У.Штрауса та Н.Хоува). Дуже залежне від технологій це покоління наполегливо намагається виправити та компенсувати «помилки» попередників. Водночас передача навичок, знань, світоглядів доводить перевагу мистецьких каналів серед безлічі інших. Інстинкт театральности, усвідомлення ігрового начала буття надає театру роль двигуна емоцій життя.
Тому за будь-що хотілося б пред’явити міський сценічний доробок у акцентах театральної премії «Київська пектораль». Її найскладніша проблема цьогоріч — забезпечення перегляду вистав експертами. На сьогодні Оргкомітет премії розглядає варіанти зменшення кількості поданих театром на премію прем’єр із чотирьох до двох. Вочевидь доведеться щось переглядати у відеозаписах. Оскільки склад журі визначають самі театри і за будь-якої критики результати його роботи завжди співпадали з думкою експертів іншої театральної премії, та й просто з глядацькими симпатіями було б цікавим досягти, крім нагороджувального, ще й так би мовити, освітнього ефекту. Річ у тім, що робіт своїх колег режисери, сценографи, хореографи і навіть артисти практично не бачать. Тому, хотілося б організувати масштабні колегіальні перегляди вистав, які увійдуть до трійок номінантів.
Ознакою таланту в мистецтві є здатність радіти успіху колег, це талант вимагає мужності бути самокритичним особливо в царині де не має явних об’єктивних критеріїв і де принцип більшості не працює. В старослов’янських вічах для здійснення акту колективної волі була необхідна одностайність. Коли в фіналі вистави глядачі аплодують стоячи, виникає ілюзія одностайності, бо комусь обов’язково щось не сподобається. Але хай ілюзія, та вона надає великою радости відчуття спільности, близькости духовної, здатності до порозуміння. Театри нині не приймають глядачів, але щодня наполегливо працюють для них. Театр можливий без приміщення, світла ... Може відбуватися будь-де. Єдине без чого театру нема — це глядач. І короткі між локдаунівські гольфстрими переконують — він у театра є.
