Автори теплого за атмосферою вечора вирішили влаштувати «посиденьки при свічках». Учасникам запропонували відчути себе гостями Олександри Захарівни. Кожен, хто виходив на сцену, опинявся в імпровізованому помешканні, обставленому в традиціях інтелігентних родин середини ХХ сторіччя, — круглий стіл, абажур, буфет, затишне крісло. А господиня ненадовго відлучилася у справах, довіривши зустрічати друзів завідувачеві літературною частиною театру Борису Куріцину і народному артистові Сергію Озіряному. За чаюванням гості розкривалися, обстановка спряла довірчій бесіди.
Одним із перших своїми спогадами поділився Микола Рушковський. До Театру російської драми вони з Олександрою Захарівною прийшли в один рік — 1952-й і не раз були партнерами на майданчику. У виставі «Таке кохання», поставленій 1958 р. акторам довелося грати закоханих. Микола Миколайович розповів історію, пов’язану з цією роботою: «Шура (а ми ласкаво називали її Шурьонок) якраз збиралася одружитися і на одну з вистав привела свого обранця. Перед виходом на сцену вона покликала мене і попередила: «Не цілуйте мене міцно — в залі сидить мій наречений»...
Олександра Захарівна була закохана в режисуру Леоніда Варпаховського. Саме завдяки їй Леонід Вікторович був запрошений до Театру ім. Лесі Українки, де поставив одну з найкращих своїх вистав, яка довгий час залишалася візитівкою київської Російської драми — «Давним-давно» за п’єсою Олександра Гладкова. Молоді глядачі знають її за екранізацією Ельдара Рязанова, яку названо «Гусарською баладою». Смолярова блискуче грала Шурочку Азарову, продемонструвавши не лише драматичний талант, але й чудові вокальні дані. Вона мала потужний голос і, мабуть, могла б зробити запаморочливу кар’єру співачки. Її грою захоплювався Олександр Гладков, і скільки б акторок потім не втілювало образ Шурочки Азарової на сцені, він завжди відзначав у цій ролі саме Смолярову. У музеї Російської драми зберігаються дві реліквії, пов’язані з Олександрою Захарівною та Олександром Гладковим: ваза і збірка творів, подарована автором.
В Олександру Смолярову закохувалися, нею надихалися. Подейкують, що саме її обличчя зобразив скульптор Василь Бородай у пам’ятнику Лесі Українки, який можна побачити в Маріїнському парку.
Віктор Алдошин розповів історію, про те, як 1983-го вони з однокурсниками (майстерня Михайла Рєзниковича) ставили дипломну виставу за «Старшим сином» Вампілова. Олександра Захарівна була педагогом на курсі. «Розбирали монолог Сарафанова. Мені й зараз було б непросто це зіграти, а тоді, в 23 роки, життєвого досвіду було так мало, про акторський — і поготів мовчу. І ось Олександра Захарівна довго, палко і щедро вивалює на нас увесь свій досвід, пояснює, як грати, мало не тягне на собі. І каже: «Діти-діти, легше дві вистави відіграти, ніж ось це з вами репетирувати!» Але бачили б ви, як вона раділа, якщо були зрушення хоча б на міліметр», — розповів Віктор Алдошин.
До акторства Олександра Смолярова ставилася дуже вимогливо, вважаючи, що своє право бути в цій професії потрібно ще довести. Не стала вона допомагати під час вступу до театрального інституту синові — нині акторові Російської драми Леоніду Титову, заявивши: «Запам’ятай, якщо ти стаєш на цей шлях, на мою допомогу не розраховуй, я за тебе робити нічого не буду, але й потонути не дам».
В останні роки життя вона обдаровувала колег чимось «на пам’ять». І прагнула більше спілкуватися з ними, можливо, передчувала свій відхід. У цей період вони здружилися з Іриною Дукою. Майже щодня акторки годинами говорили телефоном і обговорювали кожну спільно зіграну виставу «Різдвяні мрії».
За 62 роки служби в театрі Олександра Смолярова зіграла понад 80 ролей. Ніна в «Маскараді», Маша в «Живому трупі», Матрьона у «Владі пітьми», Королева Єлизавета Валуа в «Доні Карлосі»... Серед останніх робіт: «Різдвяні мрії» і «Останнє кохання». Вона виходила на сцену з легендарними акторами — Євгенією Опаловою, Михайлом Романовим, Юрієм Лавровим. А сьогодні сама стала легендою Російської драми, прикладом творчої самовіддачі для молодих поколінь артистів.
