— Ваша «Діва Обида» добиралася до читача майже 10 років…
— Це не зовсім так. Запропонував її видати директор івано-франківської «Лілеї-НВ» Василь Іваночко — за приятельського посередництва Юрка Андруховича — 1997 року. Себто через п’ять із лишком років після з’яви «Нічних голосів». «Діва…» побачила світ 1999 року, хоча й датована 1998 роком, це пояснюється проблемами відомими всім, хто хоч якось дотичний до справи видання українських книжок чи журналів… Наприкінці минулого року керівники львівської «Кальварії» — Анета Антоненко та Петро Мацкевич — вирішили перевидати цю книжку, щоправда в іншому форматі та дизайні; я був приємно здивований таким ентузіастичним проектом — і додав до першого видання «Діви Обиди» ще й «Постскриптум», який укладений із дещиці віршів, написаних останніми роками. Друге, доповнене видання з’явилось у книгарнях у цьогорічному січні.
— «Із дещиці віршів…» — це означає, що не все, написане після першого видання, увійшло до оновленої «Діви…»?
— Звісно, не все. Для мене велике значення має концептуальність книжки, її внутрішня структура, стилістична й емоційна збалансованість, — відтак принцип «все, що написане, має бути надрукованим» не сприймаю.
— Поезія, за винятком часів тоталітарних «речёвок» ніколи не була масовою. Яка роль випадає їй сьогодні в «непоетичний час»?
— Та сама, що й завше — навіть і за згаданих вами часів справжня поезія не була масовою. До речі, «речёвки» були не лише тоталітарні, а й — як на, скажімо, 60-ті роки, — суперсміливі та гіпердемократичні. І що з них згадаємо сьогодні — з тих римованих декларацій, від яких умлівали багатотисячні зали й стадіони?
Втім, поет — за природою своєю реваншист. Але прагне реваншу не економічного, ідеологічного чи побутового — поетичний текст є реваншем за одвічну інфернальну самотність (грецьке orphanos перекладається як сирітство, порожнеча… — а звідси й Орфей, орфізм). За втрату першосмислу слів, якого позбавило цих слів їхнє повсякденне вживання. За розрив тих зв’язків, які колись поєднували людину з усезагальним Абсолютом, із Arcana coelestia (Потаємним небом).
— Після отримання національної премії, чи не відчуваєте себе «проштемпельованим лавреатством», за висловом Євгена Пашковського?
— Не знаю, що мав Євген на гадці, коли це говорив, — можливо, те про що писав Шевченко, який попри слова «… слава — заповідь моя», знав і таке:
«Не завидуй і славному —
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжким словами
Вилив на забаву…»
Якщо ж автор роману «Щоденний жезл» укладав у «проштемпельованість» якийсь інший зміст — скажімо, дискомфорт від уходження в «офіційний літературний реєстр», — то я його теж розумію, але особисто такого відчуття не маю, бо після присудження Національної премії жодною мірою не змінилося моє ставлення ні до світу, ні до влади, ні до друзів і колег. Єдине, що трохи обтяжує, — це кон’юнктурна раптова зацікавленість мною (а не тим, що я написав) з боку ЗМІ. Через цю засторогу й наше з вами, Ігоре, інтерв’ю загаялося — за що щиро перепрошую вас і ваших читачів, бо, судячи з нашої розмови, не маю підстав для таких дорікань.
— Наші найближчі сусіди — особливо західні, але й східні теж — мають неабиякі успіхи у Нобелівських перегонах. Невже українці й досі не розродилися текстами належного рівня? Чи справа не лише у «чистій» творчості?
— Понад тисячоліття тому Костянтин Солунський (він же творець слов’янської абетки Кирило — брат Мефодія) при суперечці зі «тримовниками» у Венеції, які стверджували, що лише грецька, гебрейська мови та латина гідні того, щоби провадити ними Богослужіння, дав золоту монету сурмачеві й попросив його просурмити, — а сам запитав «тримовників»: «Чи відгукнеться військо на цей звук, якщо не розуміє сигналу сурми?..»
Якщо твори українських письменників — блискучі твори, яких чимало! — не перекладені світовими мовами, якщо донедавна (бо 10 років для історії — це мізерний відтинок часу) держави України не існувало на планетарній мапі, а після корекції цієї мапи назва нашої країни асоціюється переважно зі скандалами різного штибу, — то чи можна сподіватися найближчим часом відгуку на сигнал сурми, навіть якщо її звучання — щонайвищої чистоти?
Окрім того, й певна ангажованість Нобелівського комітету є «таємницею Полішинеля»… Отож розмова про українського нобеліанта, мабуть, не на часі. Хоча, як на мене, наша література — одна з небагатьох у сучасному світі — яка ще не втратила здатності до ТВОРЕННЯ, а не до відтворення. Вона, мовлячи словами Борхеса про Іспанію, «не захотіла змінюватися, віддаючи перевагу триванню». Добре це чи погано? Час покаже. Тривалість у розумінні Зерова, Антонича, Свідзинського — це для мене той консерватизм, який переважує новації, названі Леопарді «прабатьками смерті». В сучасній зарубіжній поезії — за моїми епізодичними враженнями від кількох міжнародних поетичних зібрань — переважають технології, а не креації чи сакральні дії.
— Станіслав Лем убачає в неконтрольованому поступі технологій велику небезпеку. Водночас, існує думка, що глобальну дійсність можна пізнати тільки колективним розумом. Де тут «золота середина»?
— Я з великою підозрою ставлюся до всіх означень, які містять у собі «колективне». Геніальний задум Господа (чи назовіть Його якось інакше — лише не «колективним» Розумом) — у неповторності кожної особистості, кожної квітки чи звірятка, ба навіть у створенні їжаків — земного і морського… Оте сирітство, та самота, про що ми вже говорили вище — це водночас і САМІСТЬ і САМОДОСТАТНІСТЬ. Технології — це протилежність. Технології — це розчинення в колективному, тобто в небутті. Адже буття людини (тварини, рослини, каменя, води…) — в суті своїй окремішнє й індивідуальне; якби діяли тільки загальнототалітарні єдині правила для ВСІХ — чи то людей, чи їжаків — не існувало б отієї щілини між буттям і небуттям, що в неї ми протискуємося ненадовго задля можливості бодай кількаразового спілкування з астралом. Оце і є, мабуть, ота «золота середина«… «золота щілина»…
— Вам ніколи не кортіло випробувати себе в політиці, як це практикують деякі колеги-літератори?
— Не вперше мені доводиться відповідати на таке запитання — і зазвичай я в таких випадках оповідаю одну бувальщину (що й нині роблю). Якось знаменитого англійського актора Гарвіка приятелі довго й наполегливо переконували балотуватися до парламенту. Він, допоки міг, опирався, відмовлявся, щось пояснював, — аж коли йому урвався терпець, Гарвік сказав: «Я ліпше зіграю роль генія на сцені, аніж роль блазня в парламенті».
