Якщо будете коли-небудь у Луврі, обов'язково знайдіть у правому від головного входу крилі, на другому поверсі, до залу номер шість. Це не так складно зробити — необхідно лише керуватися планом і рухатися слідом за потоком сотень інших відвідувачів. У залі номер шість другого поверху правого крила Денон на вас чекатиме картина такого собі напівзабутого мандрівного діяча мистецтв Леонардо да Вінчі під назвою «Джоконда», деяким нечисленним фахівцям відома також як «Мона Ліза».
Щиро кажучи, за все ваше свідоме життя вона вже встигла добряче вам набриднути. Ви бачили її на десятках (коли не сотнях) репродукцій — поштові листівки, альбоми, каталоги, слайди, ви також неодмінно бачили її у шкільному підручнику з історії, на якихось афішах, плакатах, етикетках, карикатурах, на пластикових пакетах, футболках, обгортках і ще в багатьох випадках. Крім того, про неї складено пісні і деякі з них ви слухали замолоду: одну співав Нат Кінґ Кол, іншу — Саша Градський, а третю — Марек Ґрехута. Крім того, одного разу її привозили в Радянський Союз. Її показували в Москві, підрозділ озброєних мотоциклістів супроводжував чарівний вибухонебезпечний контейнер, усередині якого була вона, до приміщення музею, здається, Пушкінського. Потім усе населення імперії кинулося на побачення з нею — вони їхали звідусіль до Москви експресами, товарняками й «теплушками», вистоювали по дванадцять годин у чергах під дощем і йшли нескінченним потоком (саме так — «нескінченним потоком»!), аби наблизитися до чогось, як їм здавалося, вічного. Але це так, відступ.
Вибираючись до Лувру, ви мусите пам'ятати, що це один із найбільших музеїв світу, що в ньому експонується і зберігається понад тридцять тисяч творів мистецтва, поділених на сім великих зібрань і що жодній людині не дано пройти крізь усю цю товщу, роздивитися все це, пережити й запам'ятати. Ви мусите усвідомлювати, що, згідно з висновками психологів, у вас є не більше трьох годин активної уваги — на четвертій годині всі ваші рецептори втомляться остаточно й подальші оглядини вже не мають жодного сенсу, хіба що спортивний. Отож ви повинні обрати собі такий маршрут, аби вкластись у три години й побачити бодай три відсотки наявного.
Оскільки цього разу вам дано тільки раз побувати в Луврі, то ви заздалегідь відмовляєтеся від Близького Сходу, Єгипту, Греції, Етрурії та Риму, від ужиткового мистецтва, меблів, посуду, графіки й тимчасових експозицій. Скульптури вам вдається побачити краєм ока, по дорозі на другий поверх правого крила. Ви залишаєте собі тільки живопис, точніше кажучи, тільки італійський живопис — довжелезну стрільчасту галерею. Нею слід пройти в один бік, потім, вздовж протилежної стіни, — у зворотний, там буде море переживань і вражень, і самі вже імена змусять вас вкриватися липким потом переможця у цьому добре провітрюваному приміщенні (Фра Анджеліко! П'єро делля Франческа! Рафаель! Синьйореллі! Джорджоне! Караваджо! Тінторетто! Пальма! Бронзіно!). Але врешті ви таки повернете праворуч, до згаданої зали номер шість.
У цій залі є так само багато всього. Чого лише варта «Вечеря в Кані Галилейській» Веронезе — такий собі блок- бастер на всю стіну, десять на п'ять метрів, якщо прикинути на око. Але люди юрмляться перед іншим об'єктом — ви знаєте, перед яким, вас і самих до нього потягне, як тільки ви сюди потрапите, в цю задуху (ну чому, чому тут не діють кондиціонери?!) і тісноту. І от вам велике поклоніння — всі ці люди з усього світу, діти постмодерного суспільства і ліберальних цінностей, виховані в ситуації вільного вибору і відмови від стійких ієрархій, чому вони вибирають саме це? Чому так ошаліло пробиваються ближче, знервовані, збуджені, несамовито працюючи ліктями й камерами? Невже їм ще мало репродукцій, поштівок, пісеньок і пакетів? Чи цих у зубах нав'язлих мудрувань про «вічну таємницю посмішки»?
Насправді, здогадуєтеся ви, це потреба культу. Рудименти монотеїзму в атеїстичних структурах. А простіше кажучи — бажання Чогось Одного, Чемпіона Світу.
І, відтак, ви чимдуж проштовхуєтеся туди, поближче, у пошуках якоїсь власної до цього всього причетності.
