«Ничего нет хуже нашего хама.
Ничего нет лучше нашего интеллигента.»
М.М. ЖВАНЕЦЬКИЙ
Кияни вирушили за прекрасним. Шанувальники музеїв не пригадають, коли на виставку вишиковувалася б така черга? Хіба що у ті далекі, радянські часи, коли в цьому ж музеї демонстрували маску Тутанхамона. Для шанувальників мистецтва виставка «Нормандія в живописі», безперечно, подія дуже важлива, оскільки представлено картини і етюди Клода Моне, Теодора Жеріко, Каміля Коро, Огюста Ренуара, Жака Війона, Ежена Будена, Гюстава Курбе й інших майстрів.
Регіональна рада Нижньої Нормандії 1992 року почала збирати мистецьку колекцію під назвою «Нормандія в живописі», яка з часом почала нараховувати близько ста двадцяти полотен за період від 1750 до 1950 року. Кожна картина так чи інакше пов’язана з Нормандією.
Краса й оригінальність колекції полягає в тому, що глядачам представлені етюди, невеликі картини, часом крихітні живописні замальовки, сенс яких — показати «мистецьку кухню» Великих майстрів. Проте в цих невеликих за розміром роботах прискіпливий глядач неодмінно побачить силу імпресіоністів, майстерність реалістів і майбутній вибух авангарду.
І все б добре, і є сенс стояти півтори години в черзі, аби, не виїжджаючи за межі рідного міста, насолодитися красою північного заходу Франції і величчю її живопису... Проте вам такої радості не доставлять! Оскільки хороші виставки — рідкість, а музейне хамство — величина постійна, і якраз під час великого напливу відвідувачів саме пік його демонстрації.
Отже, ми з подругою вирушили до музею. Улюбленого, відзначу, музею. Стояти у величезній черзі не лише не хотілося, але, оскільки ми обидві — мистецтвознавці і викладачі у мистецьких вишах, маємо право на вхід на будь-які виставки. Зазвичай у ближньому і далекому зарубіжжі, через професійну діяльність, допускаємося в музеї без черги і безкоштовно. Крім того, моя подруга є членом Спілки Художників України, а також членом ІКОМ. ІКОМ — це міжнародна організація музеїв і музейних фахівців, які займаються збереженням, розвитком і взаємодією суспільства і світової природної і культурної спадщини, сьогодення і майбутнього, матеріального і нематеріального. Члени ІКОМ, за міжнародною угодою, допускаються безкоштовно і безперешкодно в УСІ МУЗЕЇ СВІТУ. Приготувавши заздалегідь усі наші посвідчення, ми постали перед охоронцем і юною дівицею, які стояли на варті входу на виставку. Показавши наші документи, ми почули наступне: «Ви, звичайно, можете не платити, але чергу доведеться відстояти! Поверніться до кінця сходів, де інші люди, і зайдете, коли настане ваша черга!».
Ми сторопіли. На думку почали спадати дивні асоціації, зокрема про бідних людей Достоєвського. Згадалися жебрацькі наші зарплати, коли ми теж працювали в музеях і єдиним виправданням такого ставлення держави до музейних працівників була безперешкодна можливість відвідин мистецьких виставок. Ще в наші голови прийшли приклади відвідин нами Лувру, Прадо, Ермітажу та інших європейських музеїв, коли науковці цих музеїв раділи нашій появі. Для них приїзд українських мистецтвознавців був можливістю нового культурного спілкування, обміну науковою інформацією і радісною зустріччю з колегами, які займаються однією спільною справою. Проте в нашому вітчизняному НХМУ колегам виявилися не просто не раді. Більше того, наш прихід і саме право на безперешкодний доступ до нормандського живопису викликав хамську реакцію!
Проте нам пощастило, до дівиці підійшла співробітниця і щось прошепотіла їй на вухо. Ми були все ж допущені до свята-святих. Коли ми відійшли на деяку відстань від цього живого кордону, моя подруга несподівано повідомила:
— Ти знаєш! А я ж упізнала цю дівчину, яка не пускала нас у музей, це моя колишня студентка! Я їй викладала історію мистецтв три роки тому!
— Може, ти гнобила її, ганяла на іспитах? — машинально запитала я, не в змозі повірити в те, що відбувається.
За мить я присоромилася подібних припущень. Оскільки сама бувала на її лекціях і спостерігала, як буквально обожнюють її студенти, як не можуть «відлипнути» від неї і часто проводжають її додому. А деколи лекції закінчуються у неї вдома гостинним чаюванням! Значить, дівиця-Цербер не пропускала до музею не лише фахівця, але і свого професора, яка нещодавно викладала їй історію мистецтв в Академії мистецтв?!
Далі, як кажуть, без коментарів...
Якби нас попросили скласти рейтинг музейного хамства, то ми, безумовно, створили б список на підставі скарг багатьох засмучених відвідувачів музеїв. Оскільки проблема зовсім не нова. Найчастіше скаржаться люди на музейних доглядачів. Проте, схоже, НХМУ в цьому сенсі б’є всі рекорди. Ось, наприклад, думка однієї художниці, яка дозволила процитувати її блог:
«Пять причин не ходить
на Моне
Бывает ли музей
хамства? ДА!»
Дух Живерни улетучился и у школьников, и у влюбленных. У искусствоведов лица приняли печать великомученического терпения. Мы все ждали.... Когда нас впустили, мы, наверне, уже не были посетителями, пришедшими за прекрасным. Мы были освобожденными узниками на территории врага, который кинулся нас хладнокровно рассортировывать кого куда: в камеры хранения, в гардеробы и кассы. С зонтиком нельзя! В гардероб зонтик нельзя! Пакеты нельзя! Фото нельзя! Нельзя! Нельзя! НельзЯЯЯЯЯЯЯЯ!!!!!!
Ольга Адам, художник».
На власному гіркому досвіді і з чисельних коментарів у мережі ми переконалися — Національний художній музей України серйозно і небезпечно хворий. Музейне хамство, починаю з молодших наукових працівників і закінчуючи доглядачами, лише верхня, видима, частина хвороби. Внутрішні причини також очевидні: скандал пов’язаний з підробками і крадіжками картин Миколи Глущенка, переданих для естетизування коридорів і кабінетів Кабміну; скороспішне звільнення директора Анатолія Мельника і наступні судові розгляди Мельника проти Мінкульту; призначення (нехай і тимчасове) Миронової, яка відома як арт-менеджер, але не належить до плеяди музейників або мистецтвознавців.
Всі ці та багато інших скандальних історій, пов’язаних з Лаврою і Софією, на жаль, не додають честі нашим музеям. Швидше руйнують ту повагу, яка повинна була накопичитися цими арт-інституціями за роки свого існування. Репутація для музею так само важлива, як і для людини. Неможливо уявити собі музей, за яким тягнеться стійкий шлейф місця, де ненавидять відвідувачів! Втрачається усілякий сенс існування подібного осередку культури.
Що ж до виставки... то «Нормандія в живописі» заслуговує, аби її подивитися.
Уперше за довгі роки киянам трапилася унікальна нагода помилуватися шедеврами знаменитих французьких художників — Моне, Ренуара, Війона, Будена, Жеріко, Курбе, Коро й інших майстрів.
Бажаю приємного перегляду ( всупереч атмосфері нелюбові до відвідувача)!
