у «Дні» від 23 вересня ц. р.
Класні фільми були в усіх трьох конкурсних секціях, навіть у Тижні кінокритика, який рідко дивляться й самі критики. Наприклад, «Радість безумства» — документальний фільм 15-річної Хани Махмальбаф. Молодша представниця знаменитої іранської кінодинастії (найбільш відомим є глава сімейства, Мосхен) просто знімала процес підбору виконавців, який проводила її сестра Саміра для свого нового фільму про афганських жінок. Простота методу дала якісний результат — у Хани вийшла свого роду повість у портретах, яскравих і сильних людських образах. Тремтяча камера в руках ще, по суті, підлітка відображає страхи, бажання й красу людей напівзабутої, розореної країни. А справжнім відкриттям Тижня стала «Країна без жінок», яку так і тягне назвати індійським «Догвіллем». Щоправда, молодий (24 роки) режисер Маніш Джа розв’язує конфлікт більш благополучно. Численні насильники гублять самі себе в міжусобній різанині, а їхня жертва благополучно народжує дівчинку. Фільм різкий і гострий, хоча в основі своїй мелодраматичний. Однак перспектива вирватися за межі «боллівудського конвеєра» у безсумнівно обдарованого Джа є — минулого року він став наймолодшим режисером, нагородженим за весь час у Каннах (за короткометрівку «Дуже-дуже тихий фільм»).
Гранично мелодраматичним вийшов і «21 грам» — нова стрічка успішного мексиканця Алехандро Гонсалеса Іньяріту. Сюжет просто, як у серіалах, якими славиться батьківщина режисера. Джек (Бенісіо дель Торо) збиває насмерть чоловіка й дочок Крістіни (Наомі Уоттс), серце вмираючого пересаджують Полу (Шон Пенн), і далі ми змушені дивитися, як мучаться й мучать один одного всі троє. Пристрасті на межі, сльози рікою. Але серед гірко-солодкої стихії є три абсолютні точки опори, дуже серйозна противага — гра. Троє протагонистів виконують свої ролі, можна сказати, вбивче добре, примушуючи забути й про явні натяжки в сценарії, й про не дуже оригінальні ходи в режисурі. Особливо переконливі Дель Торо і Пенн. У пропонованих обставинах «а ля Достоєвський» вони передають трагічний надлом у своїх героях так, що глядач просто завмирає. В результаті Кубок Волпі як найкращий актор фестивалю отримав Шон Пенн, хоча нагород гідні обидва.
Проте, перш ніж говорити про основний конкурс, варто відзначити паралельний «Проти течії». Абсурдно-сюрреалістичне «Повернення Каліостро», зрежисоване сицилійцями Даніеле Кірпі й Франко Мареско, відкрило в екс-Фредді Крюгері Роберті Енглунді невичерпний комічний талант. Байка про заснування кіно на Сицилії вмістила в себе й всемогутню мафію, й божевільних священиків, й американську кінозірку, що спилася, неперевершено зіграну Енглундом. Витончена дрібничка Софії Копполи «Втрачено в перекладі» належала, в свою чергу, до того ж типу непоганого розважального кіно, що й «Надмірна жорстокість» братів Коенів. Невідомо, що керувало режисером — чи то бажання в усьому відрізнятися від свого знаменитого батька, чи то уникнути самоповторів у зв’язку з успіхом її дебюту «Незайманої-самовбивці». Вийшло нібито й цікаво — така собі лірична комедія у дусі радянсько-американських 1970-х, і водночас схоже на всі ліричні комедії, що випускалися впродовж останніх 30 років. Проте з вибором виконавиці головної ролі Софія Коппола не помилилася — юна чарівна Скарлетт Йоханссон отримала приз як найкраща актриса «Проти течії». Хоча за дійсно сильними почуттями слід було звертатися, знову ж таки, до азіатського кіно. Опальний іранець Аболфазл Джалілі представив пронизливий «Перший лист» — фільм, який, починаючись як лав-сторі, переростає в драму про становлення й змужніння митця серед загальної нетерпимості. Свої барви привніс у «Проти течії» й культовий франко-чилієць Рауль Руїс — своїм неонуаром «Місце серед живих». Однак те, як вiн виглядав серед інших, було досить повчальним. Насичене літературними та кінематографічними алюзіями, неквапливе й дуже манірне кіно виглядало дещо застарілим, наче скутим постмодерністськими 1990-ми.
Звісно, справжнім каменем спотикання в паралельному конкурсі стали «П’ять перешкод» Ларса фон Трієра і Йоргена Лета. Причому, незважаючи на відверто експериментальний характер картини, на другому перегляді був уже аншлаг, а третій показ (усі фільми зазвичай повторюються у Венецiї по 3—4 рази плюс додатковий перегляд) ознаменувався справжніми вуличними заворушеннями з втручанням поліції, коли частина глядачів не змогла потрапити в зал. Магія імені — велика справа; Трієр і його чергові провокації — нині улюблена тема для обговорень у сінефільському середовищі. Чи треба говорити, скільки розмов викличе «П’ять перешкод» — суцільна провокація від першого до останнього кадру? Трієр знаходить Лета — колись культового датського авангардиста, на фільмах якого вчився сам режисер «Догвілля» й «Ідіотів» і який зняв свого часу короткометражний шедевр «Довершена людина» — примушує постарілого метра зробити п’ять римейків тієї давньої стрічки. При цьому щоразу невгомонний і жорстокий Ларс ставить нові й нові перешкоди — то провести зйомки із судорожною частотою 12 кадрів на секунду, то попрацювати в «найубогішому місці на землі», то знімати взагалі без правил або зробити... мультфільм. Лет терпляче все виконує, але почати знову, з чистого аркуша, силою обдаровання — так, як він колись зняв першу «Довершену людину» — він уже не може. І тоді Трієр остаточно підміняє собою автора — пише Лету закадровий монолог, і той його начитує на тлі чорнових кадрів з власною участю. І якось поступово з’являється відчуття, що, можливо, це слова самого Лета, це його біль і спроби воскресіння — «Як падає довершена людина? — Ось так він падає». Не зіткнення, а взаємне падіння кіно й життя вторить драмі митця, який не може повернутися до того, первозданного натхнення.
На щастя, в основному конкурсі вистачало картин талановитих і досить несподіваних. Той же Кітано зробив справжню сенсацію своїм «Затоїчі». Майстерність самого режисера в головній ролі сліпого самурая-масажиста, ефектні сцени єдиноборств і соковитий середньовічний антураж спрацювали як витончене маскування того факту, що весь фільм Кітано — дотепна й дуже талановита пародія, глузування із заяложеного й улюбленого європейцями жанру східного бойового фільму. Сюжетні ситуації «Затоїчі», блискучі геги, на які Кітано як актор і режисер просто невичерпний, і фінальна сцена, де всі «хороші» герої танцюють… сучасний степ — все це переконує в тому, що після низки безперечних і серйозних шедеврів майстер вирішив просто розвіятися, розважити й себе, й публіку. I вийшло це в нього, як завжди, блискуче, що не насмілився заперечити й венеціанський ареопаг, який проігнорував минулого року великих «Ляльок» Кітано. Тепер йому присудили-таки Срібного лева за режисуру.
На жаль, залишився невідзначеним інший азіатський фільм — «Прощавай, готель «Біля дракона» Цай Мінь Ляна. Це сновидське, уповільнене кіно, наповнене дивними персонажами й тонко вистроєним відчуттям загальної самотності. Майже немає слів, діалогів, так само як і дії, але виглядає цей фільм безвідривно й примушує думати про себе ще довго.
Корейська драма «Дружина хорошого законника» (режисер Нім Сангсу) «трималася» в основному завдяки Мун Сорі. Актриса, котра прославилася роллю паралізованої дівчини у фільмі «Оазис», своєю грою, власне, і врятувала досить посередню картину. Якщо ж додати до цього вже згадуваний «21 грам» Алехандро Гонзалеса Іньяріту, а також «Повернення» Андрія Звягінцева, що зачарувало західну аудиторію, то стане очевидним, що фестивальним відбірникам дійсно вдалося скласти сильний конкурс.
Проте про «Повернення», що принесло своєму авторові небувалий тріумф — Золотого лева й Лева майбутнього за найкращий повнометражний дебют плюс стотисячна премія імені Діно де Лаурентіса — розмова особлива.
У кінематографі існує два види штампів. Перший, найпомітніший, — це набір стандартів, за якими слід робити успішний голлівудський фільм. Чоловіки повинні бути мужніми, жінки — сексапільними, ситуації, залежно від жанру, гострими або сльозливими, поганий герой — всемогутній і не дуже привабливий (але кінчить все одно погано); обов’язковими також є сцена кохання між героєм і героїнею в середині фільму й хепі-енд. Штампів, звичайно, більше, всі, хто більш-менш регулярно дивиться американський кiно-поп- корн, зможуть доповнити перелік. Йдеться не про це.
Адже й офіційний антагоніст Голлівуда, арт-хауз, або авторський кінематограф, виробив не меншу кількість таких же потріпаних, заяложених стандартів. Фільм має бути політкоректним, небагатослівним, в міру екзотичним, з непроникно серйозними героями, знятим плавно й гарно (бажано в стилі Тарковського), за жанром бажано сімейною камерною драмою, при цьому драматичний конфлікт має відбуватися між найближчими людьми, наприклад, між сином і батьком (останнє для того, щоб численні західні кінознавці, які досі носяться зі старим опудалом Фрейда, могли розважатися в тому ж дусі й далі). Так от, усе це в «Поверненні» є. І навіть більше — один з акторів загинув рівно через рік після завершення зйомок, саме на тому озері, де відбувається дія останніх епізодів «Повернення». Все до одного. Але ця смерть — лише фатальний штрих; правда в тому, що фільм Звягінцева — тонко зроблена кон’юнктура, складена із загальних місць інтелектуального кіно. Говорять, що історія, розказана в «Поверненні», за універсальністю близька до притчі, що таке могло статися всюди й в яку завгодно епоху. Однак не можуть бути універсальними двовимірні, ніяк психологічно не розроблені герої. Не конвертуються в інші часи й простори штучні, наче з пальця висмоктані, ситуації. Не звучать у реальності такі надумані діалоги. І не всюди, аж ніяк не всюди зустрічається настільки цілковита відсутність почуття гумору.
Проте мотиви тих, хто нагородив фільм, зрозумілі. Адже високі призи отримав не лише фільм Звягінцева, а й інші подібні роботи — художньо вельми посередні, але виразні за своєю гуманістичною інтенцією. Захід, жахаючись постійно зростаючого відчуження, сумує за теплом міжлюдських відносин і вітає тих, хто може створити хоча б ілюзію такого тепла.
Але ілюзії залишаються ілюзіями, хай навіть осяяними моралізмом найвищого розбору. У вічному архіві кіно залишається лише той, хто кориться закону власного обдарування. Й немає значення, хто він при цьому, — їдкий провокатор, скептичний гострий раціоналіст, емоційний «самурай» екрану, розумний блазень з камерою в руках. Людяність будь-якого твору лише тоді чогось варта, коли за нею стоїть талант. Це не нове. Але у Венеції підтвердилося з освіжаючою силою.
