Поява на екрані кінотеатру «Київ» фільму Террі Гілліама «Країна припливів» — подія, може, й не найбільша в столичному кінопрокаті, але, безумовно, важлива з огляду на інтереси глядачів, серед котрих, поза сумнівом, є чимало поціновувачів цього надзвичайно талановитого й своєрідного режисера.
До речі, слід тут відзначити появу певних ознак гарного смаку в наших прокатників: за останній рік це вже другий фільм Гілліама на вітчизняному екрані. Щоправда, «Брати Грімм» — такий собі блокбастер, де відомі казкарі б'ються з реальною нечистою силою — не можна вважати найкращою картиною в його доробку. Надто вже багато було в тому проекті грошей та американських продюсерів, а це — така сила, яку жодним закляттям не здолаєш. Ось і лягла на «Грімм» тінь вимученості й штучності, а за фінальними титрами так і прочитувалося потаємне режисерське «баба з возу — кобилі легше»...
Усе ж, оскільки Гілліам тільки зараз приходить до масового глядача, варто здійснити невеличкий історичний екскурс. Наш герой починав у бунтівні 1970-ті в складі британської комічної групи «Монті Пайтон». «Гірський пітон» (приблизний переклад назви) був угрупованням неймовірних обдарованих анархістів від мистецтва. У своїх телешоу й кінострічках вони не жалiли нікого й ніщо, знущалися над соціальними, релігійними, політичними інституціями, загальновизнаними авторитетами, але ж наскільки талановито все це робили! У фільмах «Пайтона» Гілліам малював анімаційні вставки, які сміливо можна виокремити як самодостатні твори. А вихід з групи став стартом вражаючої кар'єри режисера. За три десятиліття Гілліам, по суті, створив свій власний, особливий жанр такої собі казки для дорослих, де не обов'язково все закінчується добре, проте все з надлишком компенсується фантазією постановника. Найяскравішими виявами цього буяння образів є неймовірні «Бандити у часі» й «Барон Мюнхгаузен», футуристичні «12 мавп» із Брюсом Віллісом і «Бразилія», й надпопулярний «Страх і ненависть у Лас-Вегасі» з дуже нетиповим Джонні Деппом... На жаль, так і не увійшов у цей ряд «Дон Кіхот», де теж мав грати Депп — проект спіткала катастрофа як кліматична, так і фінансова. «Брати Грімм» виявилися просто прохідним фільмом. А от «Країна припливів» — це якраз намагання Гілліама нагадати про себе в найкращi часи.
Тут уже, відчувається, він дав собі волю. Натяки на педо- та некрофілію, концентрація на тілесному боці смерті аж до розкладання плоті. Проте це — саме казка в звичному гілліамовому стилі. Досягається це простим і точним прийомом: головна мешканка «Країни» — дитина, дівчинка на ім'я Джеліза-Роуз у феноменальному виконанні 12-річної Джоделле Ферланд. Незважаючи на вік, вона — професійна, досвідчена акторка з досвідом роботи в кільканадцяти серіалах і фільмах. А тут, у досить екстремальному сюжеті, при величезному навантаженні головної ролі, їй вдається створити образ дитини, чистої, привітної та вічно усміхненої в досить-таки химерній реальності, маленького лицаря, що спокійно живе там, де й дорослим страшно. Фактично на Ферланд тримається весь фільм. Не в останню чергу тому, що вона вміє грати й не забуває гратися — з понівеченими головами ляльок, придорожнім сміттям, зарослим сухою травою полем, кроликами й білками, мертвим батьком і живими, проте напівбожевільними сусідами... Ця маленька особа з темними глибокими очима — справжня знахідка Гілліама.
Утім у просторі фільму вистачає чудасії для ігор Джелізи. У кадрі так і стрибають різноманітні потвори, що наче завітали з інших гілліамових стрічок. Чого лише вартий епілептик Діккенс (Брендан Флетчер), за сумісництвом «наречений» Джелізи, який збудував посеред степу власного підводного човна, або його одноока мати (Дженет МакТір), котра панічно боїться бджіл, а з інших істот, включаючи людей, майстерно робить опудала. Отже, фантазми Джелізи, періодичні припливи переконливих кольорових снів накладаються на й без того галюциногенну дійсність — і все це разом надає фільму якість зафіксованого на плівці видіння, чого Гілліам прагнув завжди. Навіть обійшлося без настійливого кивання в бік «Аліси в країні чудес» (до речі, Гілліам колись екранізував один із творів Керолла). Лише трохи кроликів і кролячих нірок, і трохи падіння в невідомий світ, але не більше. У цілому ж, можна віднести «Країну припливів» за певними ознаками до роману-виховання, хіба що вихователі героїні надто вже своєрідні.
Не вистачає в цьому фільмі лише одного, заключного акорду, фінального мазка... Адже в його найкращих фільмах усі фантазії набувають ще певного виправдання на вищих, метафізичних щаблях, забезпечуються додатковим виміром філософського узагальнення. Саме тому барон Мюнхгаузен стає духом фантазії й творчості, а бандитами в часі виявляються не тільки люди, але й Бог із дияволом, а страх і ненависть обертаються ще й надією в Лос-Анджелесі...
І ось такого додаткового виміру в «Країні припливів» не вистачає. Нова казка Гілліама так і лишається ніби в рукописі, написаному чудовим шрифтом, із гарними мініатюрами, але не перетворюється на чаклунську книгу, тут немає магії..., проте...
Тому заклинань не буде, лише рекомендації. Тим, хто ще не знає творчості колишнього «повітряного циркача» варто знайти більш ранні стрічки. А шанувальники, вважаю, подивляться «Країну припливів» не без задоволення — окрилені мрією, що наступний фільм буде ще божевільнішим.
