Звертання театру до жанру мелодрами, до виховання почуттів є таким важливим. І таким природним, адже «живий» театр завжди є опозицією дійсності
Немає кращого жанру в театрі, ніж мелодрама. Нехай трагедія являє нам висоти духу і філософського світосприйняття. Нехай комедія розважаючи повчає і зміцнює нашу самодостатність. Нехай драма віддзеркалює нашу дійсність в її суворому серйозі. Натомість мелодрама торкається найпотаємніших струн людської натури. Вона присвячена виключно приватному життю та його найсильнішим і вічним почуттям — коханню перш за все, родинним стосункам, дружбі і зраді, благородству й підступності, тобто моральним проблемам, які завжди хвилюють кожного з нас. Проблеми соціальні, класові мелодраму мало цікавлять, хіба інколи як тло, як декорація або як обставини, що ускладнюють стосунки героїв. Та в центрі мелодрами завжди є людина та її почуття.
Саме через це в рамках соціалістичного реалізму, що панував у радянському мистецтві, мелодрама вважалася жанром, ворожим принципам комуністичної моралі. Бо в комуні «одиниця — нуль, голос одиниці тонший писку, хто його почує, хіба що жона, і то, якщо не на базарі, а близько», — пам’ятається щось таке писав горлан революції. А саме людською одиницею, окремою особою, а не соціальним гвинтиком цікавиться мелодрама.
Недарма в шістдесяті роки минулого сторіччя так активно і мужньо став на захист цього жанру видатний російський драматург Олексій Арбузов у своїх теоретичних виступах і в прекрасних людяних п’єсах — «Мій бідний Марат», «Казки старого Арбата», «Старомодна комедія» та інших. Бо він відчув і зрозумів, що в СРСР дедалі більше занепадала цінність людської особистості, культура її почуттів, увага держави до людини, до її прав і духовних потреб.
Арбузов був правий. Саме мелодрама є великою школою виховання почуттів. А без культури почуттів руйнується сім’я, держава і сама людина.
«Совкова» традиція зневажання людини, як і інші «совкові» звички, тягнуться за нами і в новій нашій державі, в її уряді, законах, офіційних установах та й в суспільстві також, в натовпі нашого близького оточення. Її тиск навіть посилився, «звужуючи мій життєвий простір», як висловлюється Ліна Костенко, поет-пророк нашого часу.
Ось чому звертання театру до жанру мелодрами, до виховання почуттів є таким важливим. І таким природним, адже «живий» театр завжди є опозицією дійсності.
Вибачте за цю маленьку лекцію про мелодраму. Інакше не легко буде поцінувати справжню вартість вистави на малій сцені Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра «Море…Ніч…Свічі…» за п’єсою відомого ізраїльського драматурга Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море» в постановці режисера Едуарда Митницького.
Проста історія щасливого подружжя, яке переїхало з консервативно-традиційного Єрусалимa до європеїзовано- новітнього Тель-Авівa в пошуках нового життя, і де чоловік кинув дружину з дітьми, а вона смертельно страждала, у виставі виявилась не такою вже й простою. І проблем в ній безліч. Тут і неспроможність людей прийняти новий спосіб життя, і відповідальність за тих, кого ми приручили, і висока цінність та одночасно мертвечина традицій, і безсилля людини перед владою пристрасті, і материнська самопожертва поруч із синівським цинізмом, і цінність людського життя… Все про нас.
Ці проблеми зв’язуються в складний гордіїв вузол (розрубати який може лише смерть) головною домінантою вистави — коханням. Шаленим коханням, якому нема опору, яке веде до розриву з батьками, до зневажання релігійних догм, до зради, до величної жалості, до самопожертви. Кохання, яке і є Життя. І воно ж — Смерть.
Цю основну тему несуть усі персонажі. Та особливо вона концентрується в героїні вистави. Пніна Тетяни Круліковської не просто кохає свого чоловіка Ноаха Грінвальда (Віталій Лінецький), якого до весілля і не бачила за стародавнім єврейським звичаєм, — вона розчинилася в ньому. Тиха і скромна, сіра мишка, вона є тінню чоловіка, відлунює його рухам, словам, уважно вслухається в його настанови, як глухоніма, намагаючись вгадати його думку, прочитати її з його вуст. В процесі віддалення Ноаха, його зради, Пніна-Круліковська кам’яніє, а в момент, коли збирає чоловікові валізи, просто вмирає душею. Без сліз, без крику — і саме це страшно. І тоді до глибин моря їй лишається кілька кроків…
Більш емоційна Дар’я Лобода в цій ролі зривається в тамовані сльози, якими переймаються і глядачі. Але актриса лишається в рамках класичної мелодрами, в той час як Тетяна Круліковська піднімає мелодраму до трагедії.
Такою ж силою кохання пронизані сестра Пніни Естер (Світлана Орліченко) та Ефраїм (Анатолій Ященко), який змушений сватати кохану за свого начальника, старого рабина. Душероздираюча (як і належить мелодрамі) сцена цього сватання, в підтексті якої аж дзвенить їхнє освідчення в коханні, завершується їхнім довгим стоянням біля мармурових стін, як біля Стіни плачу, зчепившись поглядами і душами, наче пам’ятник Ромео і Джульєтті.
Найскладнішим образом вистави є Ноах. Віталію Лінецькому вдається передати протиріччя його душі, не роздираючи її в клоччя. Домінуючими інтонаціями артиста є запитання і досада. Ну, намагався він любити свою скромницю Пніну — та справжнє, як він думає, його кохання розкішна білявка Рита (Оксана Жураковська та Тетяна Комарова), чужа дружина, з якою він теж не здобув вимріяного щастя. Ну, ніяк не вдається йому вписатися в нове життя, піднятися на його вищий щабель. Пригнічена гідність «адвоката по переписці» принижує Ноаха і штовхає до алкоголю. Віталію Лінецькому вдається передати постійну незадоволеність собою, своїм життям, а відтак і своїми ближніми, без нажиму, тонко і гірко, з почуттям власної вини і безсиллям дати і здобути щастя.
Надривно-трагічну ноту ревнощів і кохання тактовно і щиро несе у виставі Лев Сомов в ролі безногого Михайла, колишнього радянського солдата. Неоніла Білецька (Аліза) творить зворушливий образ самовідданої єврейської матері, що захищає добре ім’я сина, виправдовує і сліпо любить своє розбещене дитя, при тому все бачачи і все розуміючи. Рефреном вистави є Жак (Михайло Кукуюк), добродушно-наївний помічник офіціанта в червоній уніформі з його невирішеним дитячим питанням про цінність життя, гідність і смерть.
Атмосферу напруги почуттів у виставі підкреслюють танці шести пар єврейської молоді в постановці Алли Рубіної. Вона використовує виразні прикмети національної пластики — дрібні кроки, тупцювання на місці, активні і виразні жести, майже недоторканість в близькості одне одного (євреї історично танцювали в тісному просторі своїх скромних осель). Ці пластичні етюди у виконанні артистів театру (серед них і провідних) передають стосунки чоловіка та жінки і наче коментують ситуацію драми.
Світлові хвилі й звук морського прибою, то лагідний, то грізний — важливі складові емоційного образу вистави (Тетяна Кислицька та Юлія Мініна). Як і скинуті до стіни нерозпаковані тюки родинних бебехів — з одного життя поїхали, в нове не в’їхали (худ. Ігор Несміянов).
Ще одна особливість мелодрами — екзотичність. Полюбляє цей жанр посилити враження глядачів чимось незвичним і цікавим. Вистава «Море... Ніч... Свічі...» використовує екзотику єврейського побуту тактовно і ненав’язливо. Тільки танці яскраво національні, чоловіки ортодокси-хасиди ходять в лапсердаках і чорних капелюхах, з пейсами і бородами. Тільки жінки не знімають хусток і носять плаття з довгими рукавами. Зняти хустку, оголити руки нехай по лікоть — вже знак звільнення від догми традицій, крок до нового життя.
Та життя без кохання не буває. Ні нового, ні старого. Без кохання лише смерть. І тоді на полотняному березі сценічного моря засвітяться вогники — душі тих, хто не зміг і не захотів жити без Кохання. І ви будете плакати за ними, за власними думками, за світом. І сльози ваші — чоловічі і жіночі — будуть чистими і святими.
