Нещодавно в клубі «Динамо- люкс» Олексій Коган представляв лос-анджелеського трубача і флюгельгорніста Тоні Герреро, автора чотирьох сольних альбомів і партнера інших, не менш відомих музикантів. Коротше, справжній класний американський джазмен, гра якого, за висловом О.Когана, — це «повна «труба». Тоні вже вдруге в Києві (є всі підстави сподіватися, що не останній) і тільки тепер дав повноцінний концерт для всіх бажаючих. Страшно згадати, як багато їх було, і це тоді, що напередодні він грав джем-сешн у столичному блюз- клубі.
«Уперше я приїхав до Києва з простої цікавості, без якоїсь певної мети, — говорить п. Герреро. — У мене друг пастор, він їхав відвідати свого київського колегу. Та й мені захотілося. А коли приїхали, почали будувати плани. Я познайомився з Алексом (Коганом) і захотів влаштувати джазовий концерт. Головною причиною нинішнього приїзду була конференція в Центрі християнського життя. Ми тут читали лекції, вечорами грали. А також мені вдалося дати концерт в «Динамо- люкс».
Якби Герреро не приїхав до нас, його тут так і знала б невелика кількість поціновувачів і професіоналів. Адже навіть у джазі вдала кар'єра не завжди є ознакою дійсних якостей виконавця. Тоні Герреро вважає, що існує два типи успіху: «Наприклад, Майкл Джексон дуже удачливий — він продає багато альбомів і кожний про нього знає. Тут просто трапилася щаслива нагода. Так само ти можеш жити у Києві, і тебе почує потрібна людина, відвезе до Лондона, запише — і ти знаменитий. Але для мене найважливіший інший різновид успіху. Навіть якщо я більше не випущу альбом або про мене ніхто не почує, бути удачливим — значить бути щасливим від того, що я можу робити музику, яку люблю. Тому для мене кращі музиканти не ті, хто відомий, а ті, для кого їхня музика щось значить. І я не можу давати поради: робіть так- то і так-то. Просто грайте музику, близьку вашому серцю. Якщо пощастить, станете відомим, виконуючи улюблену музику. А навіть якщо й ні — грайте її.
Можна бути чудовим музикантом, копіюючи інших, і робити це чудово. Але куди важливіше розвинути власний голос. Не думаю, що я великий трубач, але знаю, що у мене є свій стиль і звук. Тобто, якщо вам подобається мій стиль, вам подобаюся я. І зовсім не тому, що я можу витягнути найвищу ноту чи весь час грати з величезною швидкістю. Я просто добре граю і маю власний стиль, а саме це виділяє таких музикантів, як Чік Коріа або Пет Метіні.
Правду кажучи, і нам значною мірою пощастило: у нас є записи і ми стаємо відомими завдяки тому, що живемо біля Лос-Анджелеса чи Нью-Йорка. Якби я жив, скажімо, десь у Техасі, про мене може ніхто й не почув би. Я в Голландії знаю одного блискучого піаніста, але він живе в невеликому селі і про нього ніхто так і не дізнається...»
Але тут хтось може запідозрити недобре: Тоні Герреро, закликаючи наслідувати поклику серця, сам виконує поп-джаз. А це єдиний комерційно виправданий різновид джазової музики. Багато хто ним займається як компроміс. Навіть у США, де, за словами самого Тоні, джаз дуже недооцінюють. Музика Тоні випромінює каліфорнійське тепло, умиротвореність і доброзичливість. У теплому звуці його флюгельгорна чується вплив Чака Менджоні, у пронизливій трубі з сурдиной злегка вгадується Майлз Девіс. Це — майстерність без метушні.
«Це музика, на якій я виріс. Так, вона комерційна, вона простіша. Але вона в моєму серці. Я не з тих, хто обожнює авангард. Ні, я його ціную, але виріс не на ньому. На мене вплинуло місце, де я ріс — це південний Лос-Анджелес — дуже радісне місце. Там пляж, океан, гарний краєвид. Музика там звучить зовсім інакше, аніж у Нью-Йорку. Мій батько з Мексики, і я багато взяв з тієї музики. Гадаю, на київських музикантів теж впливає їхнє місто і музика, яку вони чули в дитинстві.
Я в дитинстві грав рок-н-ролл, барабанив у різних групах (досі люблю Led Zeppelin). А в школі грав на трубі. І почувши Чака Менджоні, я вперше почув трубу, яка грає рок-н-ролл, не зовсім, але щось дуже близьке. Тоді я зрозумів, що і на трубі можна грати не тільки марші чи класику».
У Києві Тоні Герреро грав у супроводі нашої групи Uniti (вже вдруге). На слухачів чекали різні сюрпризи. Окрім речей Тоні, парочки стандартів і композицій Віталія Совенка з Uniti, було зіграно композицію Ігоря Закуса «Присвята» (для виконання якої на сцену вийшли автор з Юрієм Шепетою) і пісню... Тараса Петриненка «Ми не закінчили розмову». Хоча вокалістка Гайтана заспівала її не найкращим чином, чогось більш гідного від цієї версії пісні наша поп-сцена не могла б і уявити.
«Я грав «Присвяту» (Закуса) Брайану Бромбергу — найвідомішому басисту — і вона йому страшенно сподобалася — це красива мелодія для басу, і вона чудово підходить для флюгельгорна. Так що нам при нагоді дуже хотілося б її записати. А щодо іншої вашої пісні («Ми не закінчили розмову»), вона теж красива. Не бачу причин, з яких джазові радіостанції в Америці не стали б її крутити».
Тоні випромінював виключно позитивні емоції. Йому видніше. Принаймні акомпаніатори не підвели його: «Uniti звучали чудово. Не гірше, ніж музиканти у мене вдома. В Каліфорнії люди розлінувалися. Коли я наймаю музикантів для свого виступу, вони не хочуть вчити мою музику. Вони просто хочуть з'явитися на концерті, читати з листа, пограти й піти додому. Але коли я приїхав сюди, вони (Uniti) старанно розбирали мою музику. Це справило на мене враження. Однак вони повинні грати український джаз, а не звучати як американці. Джаз має бути вираженням того, що ти є. Але якби хтось із ваших музикантів переїхав у Лос-Анджелес, вони відразу могли б грати з американськими. Сподіваюся, — сміючись додає Тоні, — задля вашої чудової публіки вони не переїдуть».
